Читать книгу Нічний репортер - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 6
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Четвер
22 вересня 1938 року
5
ОглавлениеПросто з двірця я знову завітав до Мартинюка. Відразу було видно, що мій новий візит жодної приємності для нього не справляє.
– Я прийшов за тим документом.
Він подивився на мене якось насмішкувато і розвів руками:
– На жаль, нічим тобі не допоможу.
– Як то? – сторопів я. – Ти ж казав, що маєш його.
– Мав, – буркнув він невдоволено.
– І вже нема?
– Нема.
– А де ж він?
– Звідки я знаю? Нема і все, – він відвів очі набік, вдаючи, що дуже зайнятий чимсь іншим.
– Ти знову щось від мене приховуєш.
– Дурниці. Шість літ минуло. Вдумайся. Був у мене той папірчик. Але коли? А зараз нема.
– Ти хоч шукав його?
– Ну, шукав.
– Він що – вивітрився?
– Може, й так. Просто зараз його в мене нема.
– А в кого є?
– В банку.
– Але ж я не нотар і не адвокат, не маю жодних повноважень перевіряти банківські рахунки.
– Я тебе попереджав – це справа безнадійна, – він промовисто зиркнув на мене. – Подумай: навіть якщо виявиться, що Томашевич дійсно привласнив ті гроші, то коли ти їх повернеш, ощасливиш кожного робітника знаєш скількома золотими? У спілці броварів понад тисячу членів. В результаті кожен з них отримає по кільканадцять золотих. Чи варто це такої бучі, щоб якийсь Ковальський повернув собі таку мізерну суму?
Мені не вкладалося до голови, що це говорить той самий Мартинюк.
– Дивно, як різко помінялися твої наміри, – похитав я головою.
– Помиляєшся. Все, як було. А ти ж, до речі, ще нічого не довів, – провадив він, усміхаючись. – Може виявитися, що Томашевич чистий, як сніг. І що тоді? Чи так, чи сяк – шкура не варта вичинки.
– Ти говориш не своїми словами. Чому ти зранку про це мовчав?
– Хіба я не казав, що справа безнадійна?
– Казав. Але не намагався мене переконати. Тебе купили? Коли вони встигли?
– Ти звар’ював. Твій напір заведе тебе колись на лаву підсудних. Чого ти добиваєшся? – Він уже почав гарячкувати і нервово перебирав пальцями по столу. – Нічого з цього не вийде! Нічого! Зрозумів? Не дадуть тобі ходу. І ти ж погориш.
Він уже втрачав рівновагу, бо не вдалося йому приховати своїх нервів, а можливо, й страху.
– Не прикидайся, що ти так переймаєшся мною, – промовив я глузливо. – Насправді тремтиш за свою шкуру. А такі томашевичі тим часом…
– Ти кипиш тільки тому, що переконався, що заліз у сліпу вулицю. Чи багато вдалося винюхати в Станиславові?
– Уяви собі. Маю всі три копії документів. Завірених нотаріусом.
Це прозвучало, як удар грому. Мартинюк раптом поник, мов базилік, який тиждень не поливали. Він кліпав очима і червонів усе густіше й густіше.
– Як… як це тобі вдалося?
– Що – фахова заздрість? Тобі довелося порпатися стільки часу, а я за кілька годин отримав майже всі докази.
– Ти сам розумієш, що цього замало, – голос його був надтріснутий. Я таки його добряче покатував.
– Решту я дістану і без твоєї допомоги. Але той документ про сплату боргу ти мені таки даси. Або дістанеш нову копію з банку.
– Це фантастика. Щоб добути нову копію, треба мати санкцію. Хто мені її дасть? Що поясню? Знову почав займатися давно забутою справою? І саме зараз, коли він йде на президенти міста? Це не смішно.
– Тоді дай стару копію.
– Але ж я сказав – не маю.
– А зранку мав?
– Думав, що мав.
– А тепер передумав?
Він уже втрачав терпець.
– Слухай, я хочу спокійно дожити відпущений мені вік, – промовив крізь зуби. – Це безглуздо – лізти на рожен. Я вже не маю запалу, що колись. І перестав бути романтиком. Розумієш?
– Ні.
– Ти авантюрист! – Мартинюк закричав, наче його шпигонув хтось ззаду шилом. – Ти сам лізеш у багно і тягнеш за собою мене! Вони мене зживуть зо світу! Я вже мав з ними… – Він затнувся і тремтячими руками витягнув папіросу та закурив. – А тепер не хочу.
– Хто вони? Люди Томашевича? Вони стежили за мною. А тобі зателефонували? – Я схопив його за обшлаги маринарки і струснув ним з люттю, яка самого мене вивела з рівноваги. – Говори! Це було після того, як я пішов? – Мартинюк кивнув. – Вони тебе попередили, що для тебе погано закінчиться, якщо допоможеш мені? Так?
Знову кивнув.
Я опустив руки, і він охляп упав у крісло. Його жалюгідний вигляд мене трохи остудив.
– Звідки ж їм стало відомо, що я зайнявся Томашевичем?
– Мабуть, вони чекали цього. Можливо, довідалися плани своїх ворогів.
– Ворогів? Маєш на увазі тут організацію з дотримання справедливості?
Мартинюк здивовано зиркнув на мене, якусь мить вивчав мене з такою уважністю, наче хотів переконатися, чи я остаточно не з’їхав з глузду, потім розреготався спазматичним сміхом, аж йому сльози виступили.
– Що тут смішного? – сторопів я.
– То це вони підіслали тобі інформатора?
– Вони.
– І вони допомогли тобі знайти ті документи?
– Так. А що?
– Та нічого. Просто такої організації не існує.
– Вона недавно створена.
– Її ніколи не було і нема. Хто, як не я, мав би про те знати? Ти попався на гачок, як дурний карась.
– Але ж вони мені дійсно помогли.
– Тільки невідомо, з якою метою. В Томашевича є не тільки впливові друзі, а й впливові вороги. І теж з верхів. Ось тобі й організація.
– Дідько з ними. Я цим зайнявся і не збираюся відступати.
– Тільки не вплутуй мене. З мене досить.
– Мені потрібен лише той документ. І я клянуся, що залишу тебе в спокої. Розумію, що ти його не тримаєш ні тут, ні вдома. Скажи де, і я сам поїду за ним.
– Ну, гаразд. В мого брата на селі, – видушив Мартинюк ледь не з полегкістю.
Його брат був священиком.
– В нього та сама парафія?
– Так, в Рудно. Він тебе не забув. Можеш сміливо до нього їхати. Але пильнуйся. За тобою обов’язково буде хвіст. Я б не хотів, щоб і мій брат мав клопоти.
– Я тебе не підведу.
– Між іншим, хто тобі дав ті матеріали?
– Колишній працівник Товариства пан Дутчак.
– Дутчак? Звідки вони в нього? Це неймовірно. Тут щось не те. Йому, мабуть, дали уже готові папери, щоб він їх тобі передав. Сам Дутчак ніколи не міг би їх роздобути.
– Знаєш, мені однаково, хто, як і звідки. Головне, що вони в мене в руках. До речі, з’ясувалося, що за звітний період членів Товариства шинкарів не тільки не поменшало, а навпаки – побільшало.
– Та йди! Оце номер!
– Він мені передав і ці дані. Одні члени покидали спілку, а інші вливалися. Крім того Дутчак впевнений, що Томашевич не зазнав жодних витрат. Броварники взяли на себе все. Отже, Томашевичу довелося витратитися хіба на канцелярські приладдя.
– Тобі повезло. Але саме це й викликає в мене підозру, чи не розставлені для тебе полапки. А це цілком можливо. Мені всі ці відомості так легко не давалися. Хтось тобі помагає. Але хто? Це можуть виявитися не дуже порядні особи. І хтозна, чи, скориставшись твоїми послугами, вони потім не спрямують свого удару проти тебе самого?