Читать книгу Пам’ять крові - Юрко Вовк - Страница 2

Посеред ночі у вікні невеликого будинку на околиці містечка на заході Аргентини спалахнуло світло. Згорблений старий чоловік підійшов до вікна і почав вдивлятись у непроглядну темряву. За якийсь час він відхилився від шиби і почовгав до письмового столу. Поволі сівши на стілець, узяв папір та ручку і квапливо почав щось писати. Закінчивши, почав перечитувати написане, ворушачи пересохлими губами. Не дочитавши до кінця, чоловік пошматував аркуша й кинув дрібні клаптики паперу на підлогу. Охопивши голову руками, він тихо застогнав у німому відчаї.

Коли настав ранок, старий чоловік, який весь цей час непорушно сидів за столом, простягнув руку до газети. На розгорнутій сторінці червоним маркером був виділений якийсь номер телефону. Старий узяв слухавку переносного апарата і набрав номер.

– Це журналіст Хорхе Альдара? – запитав він хрипким невиразним голосом.

Почувши ствердну відповідь, чоловік нерішуче пожував губами, і врешті мовив:

– Ви пишете про злочини Другої світової війни, пане Альдара?

– Так, – почувся у слухавці трохи здивований голос.

– Мене звати Левон Красніцький, – вже впевненіше продовжив старий чоловік. – Якщо вам буде цікаво, я готовий розповісти про злочини під час польсько-української війни.

У слухавці запала тиша. В кімнаті було чутно лише важке дихання старого.

– Вибачте, – врешті пролунав голос журналіста. – А хіба була така війна?

– Була, – тихо і якось приречено витиснув із себе старий чоловік. – Війна у війні. Страшна війна…

– Ви, напевно, вже похилого віку, пане… Кра-сні-цкі, – після чергової паузи мовив співрозмовник старого. – Навіщо вам це?

– Не знаю, – прошепотів Левон Красніцький. – Знаю тільки, що мушу розповісти про це людям…