Читать книгу Пам’ять крові - Юрко Вовк - Страница 3

Літо 1939 було спекотним – і Західний Буг попід берегами помітно обмілів. Та посередині русла все ж був повноводим і стрімко плинув до далекої ще Вісли. Ближче до Устилуга, на черговому згині русла вода подекуди закручувалась у спіральні вири, у яких вона, мов у лійках, безперервно всмоктувалась у невидимі безодні. То були поганої слави круториї, про які впродовж багатьох століть волиняни склали безліч легенд, у котрих ці таємничі річкові вири подавались як місця небезпечні й містичні.

На пологому березі річки, якраз навпроти круториїв, лежали на траві двоє підлітків. На них були лише сподні[1], пошиті з домотканого полотна. Засмаглі тіла і налиті м’язи цих ще не юнаків, але вже й не дітей свідчили, що більшість часу вони проводять на вулиці і не цураються роботи.

Підлітки лежали горілиць, широко розкинувши руки, і вдивлялись у небо, яким пливли поодинокі хмаринки.

– Гляди, Левонку, – мовив той, у якого було темніше волосся, – ота хмарина схожа на вершника на коні.

– Угу, Ларку, – відгукнувся його товариш. – На улана, яких я бачив, коли минулого року їхній полк їхав через Устилуг.

– А мені на Тараса Бульбу, – заперечив Ларко. – Козак такий був, мені татусько[2] Матвій про нього розповідав.

– Ти що, бачив тих козаків? – поблажливо кинув Левонко. – А я наших уланів таки бачив.

Він спритно зіп’явся на ноги і побіг до річки.

– Давай доганяй! – крикнув Левонко і з розгону шубовснув у річку.

Ларко й собі рушив до води.

– Ларку, Ларку! – гукав Левонко, повернувши голову до берега. – Давай швидше, будемо пірнати!

Течія несла його просто на круторию.

– Дивись! – побачивши небезпеку, щосили закричав Ларко, – щоб на дно не затягнуло!

Левонко, який вже відчув холод круториї, почав притьма загрібати руками, намагаючись відпливти від виру. Та раптом він на мить застиг у воді, і тут-таки почав відчайдушно борсатись на одному місці.

– Корч! – несамовито заволав підліток. – Мені скорчило ногу! Допоможи!

Ларко вже був біля нього. Він схопив товариша за руку й різко смикнув до себе.

– Перевернись на спину і не шарпайся, – намагаючись не видати хвилювання, звелів Ларко. – Я потягну тебе до берега, а ти допомагай другою рукою.

На щастя, річка в цьому місці була неширока та ще й обміліла. За якусь хвилину Ларко витягнув Левонка на берег. Праву ногу того так зсудомило, що вона зовсім не розгиналась. Підліток голосно стогнав чи то від болю, чи від страху. Ларко метнувся до одежі, і за мить повернувся зі шпилькою[3] в руці. Не вагаючись, він штрикнув нею в задубілу ногу товариша.

– А-а-а! – заволав Левонко, сіпнувшись, мов укушений гадюкою. – Ти що, ногу мені відрізаєш?

– Так мама мене вчили, – вибачливо мовив Ларко. – Якщо корч сильний, то треба вколоти те місце голкою.

– А й справді відпускає, – зрадів Левонко. – Ну, ти і знахар, Ларцю.

– Тепер три там руками, – усміхнувся Ларко, який і сам добряче перелякався. – Ще за трохи має зовсім попустити.

Він скуйовдив рукою світлу, як льон, Левонкову чуприну.

– Ех ти, пірнач Красніцький.

Прийшовши додому, на хутір Війтова Воля, на якому Левонко і Ларко жили по сусідству, підлітки не стали розповідати батькам про свою пригоду на річці. Зрештою, не було й кому, бо Левон Красніцький-старший і Віктор Ткачук грали того дня на весіллі у Федорівці.

Тож треба було, щоби двоє із чотирьох музик-самоучок на всю округу сусідували на одному невеликому хуторі. Щоправда, Красніцькі перебрались сюди з-під Жешува близько двох десятків літ тому, коли уряд Другої Жечі Посполитої почав давати земельні наділи своїм осадникам[4] на Волині, яку поляки називали кресами всходніми[5]. Ткачуки ж тут мали землю з діда-прадіда. Тож, може, і не радий був би Віктор новим сусідам, коли б при першій таки зустрічі з головою родини Красніцьких не довідався, що той грає на кларнеті. Ще якби на скрипці чи бубні, то не так би потішило душу Віктора, бо в їхньому гурті музик такі були. Але кларнет! Омріяний інструмент, якого купити й відповідно навчитись грати на ньому місцеві музики не могли. Тож Віктор Ткачук одразу ж запропонував новому сусідові долучитись до їхнього гурту. Попри його побоювання, що Левон Красніцький відмовиться, той із радістю погодився. Виявилось, що, як і Віктор, Левон кохався в музиці. Не було такого вечора, аби він хоча б на півгодини не брав до рук улюбленого кларнета і не звеселяв себе і близьких всілякими мелодіями. До того ж його дружина Франя мала чудовий голос і полюбляла співати під акомпанемент свого чоловіка. Тому тихими вечорами в обійсті Ткачуків було чутно звуки дуету кларнета і сопрано, які долітали сюди від сусідів. Найчастіше Франя Красніцька співала пісню, яку незабаром вже почала наспівувати і Галя Ткачук:

Віктор, який мав чудовий слух, підібрав акомпанемент на скрипці. Не минуло й півроку, як Франя і Галя вже співали цю пісню разом із «Несе Галя воду» під скрипку і кларнет у новій хаті Красніцьких, на «квітку»[6] якої її з Віктором запросили сусіди-осадники.

Гурт музик, який очолював Віктор Ткачук, часто запрошували грати на весіллях. У Володимирському повіті вони славилися тим, що знали безліч мелодій українських та польських пісень і танців і могли виконати на свята чи на весіллях будь-яке замовлення невибагливих у музиці селян. Популярності гурту додавали і вигадливість та почуття гумору їхнього керівника, який кожен виступ супроводжував дотепними жартами та всілякими танцювальними «колінцями». Витинаючи на скрипці швидкі мелодії, Віктор уміло пританцьовував, те саме робив і музикант гурту з великим бубном поперед себе, який у такт мелодії міг ще й піти навприсядки і завершити такий своєрідний танок припаданням на одне коліно. Усе це зазвичай викликало бурхливі емоції присутніх на таких оказіях і додавало ткачуківському гурту популярності.

Звісно, грали музиканти на святах і весіллях не заради того, аби потішити власне самолюбство. Сорок злотих за один день були на той час вельми непоганим приробітком для музикантів, жоден з яких не міг похвалитися значними статками. Левон Красніцький і Віктор Ткачук, які вважались серед них найзаможнішими, мали всього по кілька десятин землі та трохи худоби. Тож такий побічний дохід для їхніх великих сімей був дуже доречним.

Гурт складався з чотирьох основних музикантів. Віктор Ткачук грав першу скрипку, Олекса Дяківський був бубністом, Левон Красніцький кларнетистом, а ще одним скрипалем Марек Біскуп. Мали сільські музиканти й запасного скрипаля, а на час відсутності Олекси бубон брав до рук старший син Віктора Іларіон, або, як його всі звали, Ларко. І бубнив не гірше за Олексу, бо був навчений батьком, мав відчуття такту і успадкований слух музиканта.

Перший господар у Федорівці Міхал Боровський видавав заміж свою старшу із чотирьох доньок, Барбару. Тож весілля мало бути гучним та багатолюдним, і музик запросили грати на два дні. Музикантам це було на руку, бо означало подвійний дохід, та йсплатив Міхал за день на десять злотих більше.

Коли всі гості вже зібрались на подвір’ї великого обійстя Боровських і відлунав марш на честь останнього із запрошених, до музик підійшов кум Віктора Ткачука, хрещений батько Ларка Матвій Турук. Привітавшись і запропонувавши музикам бакуну[7], Матвій звернувся до Віктора:

– Ото тільки-но почув новину з повітової управи. Кажуть, що на тому тижні будуть збирати у Володимирі хазяїв з кіньми, які приписані до військового тилового обозу. А ми ж з вами, куме, у ньому числимось. То, певно, треба готувати вози…

– От дідько, – спохмурнів Віктор, – а я ж якраз збирався сіно возити.

Матвій підійшов до Віктора впритул і тихо мовив:

– Боюся, що не до сіна скоро буде, куме. Мій знайомий підслухав розмову польських офіцерів, то ті ніби говорили, що німець готується напасти на Посполиту вже ближчим часом.

– Все може бути, – ще більше спохмурнів Віктор. – Не доведи, Боже, ще війна почнеться. Ми з вами воювали, куме, знаємо, що то таке.

– Тож так, – невесело протягнув Матвій, затягуючись міцним бакуном.

Раптом його обличчя посвітліло, і, штурхнувши Віктора ліктем, Матвій кивнув на дівчину, яка якраз виходила з хати.

– Гляньте, моя наймолодша вийшла, Анна. Ото вогонь-дівка буде, а красуня ж яка! У матір свою пішла – і красою, і гордістю. А така патрійотка, що й мене з Оксаною багато чого з нашої історії може навчити…

Музикантів покликали до столу, і Матвій Турук відійшов, узявши з Віктора обіцянку, що він ночуватиме в нього.

Музиканти, які грали на весіллі два дні, завжди ночували в обійсті, де відбувалося весілля. Та оскільки Вікторів кум жив у Федорівці, то він радо погодився на його пропозицію. Однак поспати їм майже не вдалося. Під ранок у вікно будинку Туруків, які жили недалеко від Боровських, постукав переляканий Марек Біскуп. Вікторові, який услід за господарем вибіг на вулицю, Марек сказав, що Олекса Дяківський захворів і не може навіть підвестись. Порадившись з Матвієм, Віктор вирішив везти Олексу не до лікаря в недалекий звідси Володимир, а у Війтову Волю до відомої на всю округу знахарки Параски Вовчук. У неї лікувалась уся родина Ткачуків. І Віктор тітці Парасці довіряв, як самому собі. Зрештою і Ларка потрібно було взяти на заміну Олексі. Весілля ж ніхто не скасовував, і з обіду на ньому знову потрібно було грати. Тим паче, що гроші музикантам батьки наречених заплатили наперед. Тож передавши Олексу в надійні руки тітки Параски, Віктор з кумом одразу поїхали за Ларком. Галя, дружина Віктора, була незадоволена, що сина з самого ранку, та ще й у неділю, забирають грати на весіллі. Але Ларко аж світився від радості, і мати таки дала згоду. А в останню мить, коли всі вже сиділи на возі й мали от-от рушати, до них приєднався ще й Левонко. Оскільки Левон Красніцький-старший часто брав сина з собою на весілля, бо той вже непогано грав на кларнеті, то Віктор погодився. До того ж Левонка привела його мама. А яким вже щасливим, що гратиме на весіллі зі своїм товаришем, був Ларко!

Другий день весілля починався після полудня. Поки гості сходились, музики безупинно грали. Вони розташувались навпроти воріт, тож усі, хто заходив, одразу бачили зміни, які відбулися в гурті музикантів від учорашнього дня. Замість відомого багатьом з них Олекси Дяківського на бубні відбивав такт кремезний темно-русявий хлопчина років п’ятнадцяти. А на кларнеті вигравав десь таких самих років світловолосий підліток. Обидва вони ще й пританцьовували в такт мелодії, і це вкупі з їхнім віком приводило присутніх у неймовірний захват.

– Але й ладні музики! – схвально перегукувались між собою чоловіки.

– А які гарні, – перешіптувались дівчата.

Коли між мелодіями виникла чергова пауза, музики вклонились і, знову взявшись за інструменти, раптом завмерли. За хатою почулись звуки кларнета, і з-за рогу зненацька з’явився Красніцький-старший, награючи мелодію популярної польки. До нього одразу ж приєднався кларнетист з гурту, а за мить, виказавши мімікою здивування, долучилися скрипки і бубен. Удвічі підсилена, швидка мелодія полинула над селом, заохочуючи до танцю.

Анна Турук стояла біля ґанку й невідривно дивилась на молодих музикантів, поперемінно переводячи погляд з одного на другого. Її виразні карі очі аж сяяли від захвату, а стрункі ніжки в нових вишневих «румунках»[8] ніби мимоволі пританцьовували під запальну мелодію.

– Честь музикам! Гратулюєм[9]! – почулись звідусіль вигуки, коли полька закінчилась і малий бубніст, копіюючи свого попередника, припав на одне коліно водночас із останнім ударом тарілок.

Коли гості повсідалися за столи і в музикантів нарешті настав перепочинок, Віктор підійшов до Левона-старшого.

– Ну, ви й показали козира, Красніцькі! Дивись, мовчав, що ще одного кларнета має…

– То подарунок шваґєрка Левонцьові, – виправдовувався Красніцький-старший, задоволено всміхаючись. – Перед весіллям ми з ним змовились, що заграємо разом, аби всіх подивувати. А Ларко як «колінко» зробив, га? Уже заміна нам готова, Вікторе.

Ларко з молодшим Левоном стояли у віддаленому кінці двору під грушею і жваво обговорювали свій перший спільний виступ.

– Чи можна до вас звернутись, панове музиканти?

Святково вбрана тендітна гінка дівчина з каштановим волоссям і такого самого кольору очима, на вигляд ще зовсім підліток, стояла перед юними музиками і приязно дивилась на них з легким усміхом на устах.

Ларко і Левонко повернулись до дівчини і враз завмерли, наче зачаровані. Перед ними стояла красуня. Її свіже юне личко, підфарбоване легким рум’янцем, немов світилось у променях сонця. Високе біле чоло обрамлювало хвилясте каштанове волосся, надаючи обличчю вигляду дивної квітки, осередком якої сяяли великі очі кольору гречаного меду. Повні червоні вуста під зграбним, злегка кирпатим носиком, поволі ворушились, як дві пелюстки під лагідним подихом літнього вітерцю.

Першим прийшов до тями Ларко. Він упізнав у цій красуні молодшу доньку свого хрещеного батька Матвія Турука Анну.

– Доброго здоров’я, Анно, – ніяковіючи, мовив підліток.

– Ганно, – приємним голосом поправила його дівчина. – Називай мене Ганна або Ганнуся. Добре?

– Ви вчитеся в нашій гімназії? – запитав Левонко, який теж уже оговтався і долучився до розмови, зробивши крок до дівчини, ніби хотів випередити Ларка. – Здається, я вас там бачив перед вакаціями[10].

– Я теж зустрічала вас у гімназії, – усміхнено звернулась до Левонка дівчина. – Але не знала, що ви такий вправний музика.

Вона по черзі подивилась своїм співрозмовникам у вічі, і раптом якось по-дитячому безпосередньо додала:

– Навчіть і мене грати…