Читать книгу Пам’ять крові - Юрко Вовк - Страница 5

– Ґражденє сєлянє! Красная армія асвабаділа вас от ґньота польськіх панов.

Воссоєдінєніє Восточной і Западной Украіни – ето акт історічєской справєдлівості. Тєпєрь всє ви – ґражданє совєтсково государства, в катором чєловєк чєловєку друґ, таваріщ і брат!

Високий худий чоловік у дивному військовому однострої і круглому кашкеті з червоною зіркою, котрий вигукував цю промову, стоячи в кузові вантажівки з відкинутими бортами, змахнув рукою – і духовий оркестр заграв «Інтернаціонал».

Майдан у центрі Стежинич був заповнений селянами, які прийшли на мітинг цілими сім’ями. Точніше, їм наказали прибути сюди в суботу в обідню пору військові в супроводі стежинського бідняка Дмитра Бурбули, якого нова влада призначила чи то старостою, чи то головою якогось «сєльсовєта». Добру половину цього строкатого гурту становили жителі навколишніх хуторів.

Ларко і Левонко стояли разом з батьками неподалік вантажівки-«полуторки», з якої виступав совєцький офіцер, і зацікавлено розглядали автомобіль. Був він якийсь неоковирний та кострубатий, як саморобний пристрій, про які тут жартома казали «пан сам склєпал». Та все ж це був справжній автомобіль, яких ці сільські дороги ще не бачили, і в селян, звиклих до коней, він викликав повагу.

Коли оркестр із кількох солдатів закінчив грати, на вантажівку видерся Дмитро Бурбула на прізвисько Варґатий. Мав він, як і його батько, і покійний вже дід, товсті, завжди чомусь мокрі губи, польською мовою варґи, тож це прізвисько Бурбули носили здавна.

– Сусіди-земляки! – заволав Варґатий, здерши з голови шапку й затиснувши її у витягнутій уперед правиці. – Совєцька власть справедлива! Тепер усі в нас будуть рівні. У Стежиничах зробимо той, як його, колхоз, зберемо землі, худобу, інвентар докупи – і будем трудитися спільно. А хто не схоче бути рівним, того, той… вирівняємо. Так шо впєрьод до світлого будущого!

Він потряс над головою рукою з шапкою і поглянув на офіцера, який весь цей час стояв поряд. Той підбадьорливо посміхнувся до Варґатого і зробив крок уперед.

– Очєнь правільно сказал таваріщ Бурбула. Ідітє домой, посовєтуйтєсь і пріходітє на той нєдєлє в сєльсовєт запісиватся в колхоз. Там вам всьо раз’яснят…

Оркестр знову щось заграв, і люди почали потрохи розходитись. Віктор Ткачук зі своїми рушив до воза Красніцьких, з якими вони разом приїхали з хутора.

Усі мовчали, аж поки не виїхали за село.

– То що, Вікторе, – тихо мовив Левон Красніцький-старший до сусіда, який сидів поруч з ним на возі, – заженуть нас у ті колхози?

– Я не піду, – затято кинув той, стукнувши кулаком по коліну. – Це ж усе, бачиш-но, треба здати: корів, коней, збіжжя, навіть воза отого – і то! Нє, зачекаю, подивлюся, може, воно все ще справиться…

– Що там справиться, – гірко всміхнувся Левон. – Як заберуть землю, то й худобу не буде чим годувати. А землю таки заберуть – в Расєї совєти так і починали. За нашої влади рольників[18] не зачіпали, а ті не встигли ще й осісти, і на тобі – в колхози всіх.

Коли на початку вересня Віктор з Левоном поверталися з Любліна, дорогою до них пристав якийсь поляк. Напросився підвезти до Хелма. Був він невисокого зросту, худющий, одягнений у парке, як на таку пору року, чорне пальто, і нагадував селянам чи то сільського вчителя, чи ксьондза. Зрештою його про те не питали: захоче, то сам про себе розкаже. Та той подорожній раптом заговорив не про себе, а про війну. Сказав, що Другу Жеч Посполиту Гітлер зі Сталіном вже поділили і що границя між совєтами і німцями скоро буде проходити Бугом. Та то ще не кінець, загадково додав він, бо війна піде далі і охопить півсвіту.

Віктор з Левоном з острахом слухали того таємничого незнайомця і не знали, вірити йому чи ні. На околиці Хелма він зліз із воза і, подякувавши селянам, наостанок мовив:

– Туліться докупи, хлопаки, не дайте німакам і совєтам вбити клина між поляками і українцями. Бо як допустите таке, то буде вам біда не менша, ніж від окупантів.

Він похитав головою, у його великих світлих очах була якась вселенська печаль. Незнайомець по-католицьки перехрестив Віктора з Левоном і, згорбившись, попрямував до міста. Двоє чоловіків на возі ще довго дивились йому вслід, ніби чекали, що той повернеться і якось-таки їх розрадить.

Коли незадовго по тому у східному Прибужжі з’явились совєти і встановили тут свою владу, для Віктора Ткачука і Левона Красніцького-старшого це не стало несподіванкою. Пам’ятаючи, що їм говорив тоді їхній дивний попутник, чоловіки готувались до цього, як до неминучого лиха. Коли знаєш, що біда насувається, то не так страшно з нею перестрітись і легше пережити. Більше людину завше мучить незвіданість. А такою для Віктора і Левона було попередження того незнайомця про можливий розбрат між поляками і українцями. Але що їм, селянам, у яких мали забрати найдорожче, землю, було між собою не поділити? Якщо й битись, то з тими, хто ту землю в них відбирає…

Так думали і Віктор Ткачук, і Левон Красніцький-старший. Та між собою про те не говорили. Бо думки у власній голові, а слово не горобець, вилетить – не зловиш. А за слова такі совєти карали. Ой, як карали!

У грудні, на святого Миколая Туруки приїхали до своїх кумів у Війтову Волю на престольний празник. Хоча совєти не вірили в Бога й погрожували позакривати церкви, та святкувати місцевому люду релігійні свята не забороняли. Та і як могли заборонити? Церкву можна опечатати чи зруйнувати, а храм у душі кожної людини не закриєш.

Гості приїхали з поганою новиною. І не варто було б таке велике свято лихою звісткою починати, та що ж тут зробиш. Хоч лихо і не з ними самими сталось, а так чи інакше стосувалося всіх.

Матвій Турук уже чув, що совєти збираються проводити так зване розкуркулення – відбирати в заможних хазяїв землю. Але щоб їх із сім’ями виселяти з домівок та запроторювати кудись у Сибір – такого світ не бачив! Та саме так і сталось. І не десь там далеко, а в його рідній Федорівці.

Зранку в перший день грудня до них прибігла заплакана Барбара, найстарша з чотирьох доньок їхніх сусідів Боровських, яка тільки-но в серпні вийшла заміж і жила з чоловіком у його батьків.

– Поможіть, цьоцю[19], – кинулась вона до Оксани, яка саме поралась на подвір’ї. – Порадьте, що мені робити!

– Що сталось, Басю? – обійняла Оксана схвильовану молодицю. – Хто тебе скривдив?

Вона знала, що Барбара вже вагітна, і найперше подумала, чи не пов’язаний її прихід саме з цим. До Оксани, бабуся якої передала їй свої знахарські секрети, односельчанки часто звертались по допомогу.

– Біда, цьоцю! – запричитала Барбара. – До тата з мамою прийшли з того сєльсовєта з солдатами, все описують: і землю, і статки. Кажуть, що будуть усе забирати, а їх вишлють на Сибір як куркулів і «нєблагонадьожних». Ви ж знаєте, вони в селі найбагатші, бо й млина мають, і двадцять десятин. То з них, мовляв, і треба починати…

Барбара заридала, вткнувшись обличчям Оксані в поділ.

– О горе, – перелякано мовила Оксана, гладячи Барбару по голові й шукаючи поглядом чоловіка, який щойно був біля клуні. – Заспокійся, Басю. Тобі не можна так перейматись, ти ж дитинку виношуєш…

– Тож так, – крізь сльози ствердила молодиця. – Але вони сказали, що й мене з Владеком заберуть, якщо ми виявимось куркулями, а не тими… середняками.

Матвій, який вийшов з клуні і почув ті слова Басі, похмуро мовив:

– По-їхньому, ви з Владеком, як і от ми, не куркулі, бо в нас нема десять десятин землі. Так мені казали.

Він озирнувся і звелів Оксані:

– Веди-но, мати, Басю в хату, а я піду до Боровських, подивлюся, що там коїться…

Та сусідів в обійсті, яке тепер охороняв солдат з гвинтівкою, вже не було. Міхала і Марію Боровських повезли до Володимира в тюрму, яку совєти облаштували за валами старого княжого городища неподалік древнього Успенського собору, ніби навмисне підкреслюючи цим, що не вбачають ніякої різниці між в’язницею і храмом Божим.

Перед празниковим застіллям Віктор з Матвієм вийшли на подвір’я. Уже добре морозило і сніг рипів під ногами, як нові, ще не змащені дьогтем чоботи. По зоряному небі плив місяць, кругом панувала така тиша, ніби обійстя було відірване від решти світу.

– Не переживайте, куме, – порушуючи довгу мовчанку, мовив Матвій. – У нас з вами по десять десятин і близько нема, то чо нас совєтам до Сибіру гнати. А от у колхози ті з весни таки треба буде записуватись…

Він поклав Вікторові на плече руку, випереджуючи заперечення, яке вже готове було зірватись у того з уст:

– Ми не можемо сісти у в’язницю чи потрапити кудись за Урал. Нам треба зберегти своїх дітей, жити на своїй землі. Маю гадку, куме, що скоро за неї нам таки доведеться воювати…

Анна теж приїхала з батьками на празник. Як тільки дорослі зайнялись приготуванням до застілля, вона моргнула Ларкові і вийшла з хати. Надворі вона схопила його за руку і зашепотіла:

– Як я чекала на нашу здибанку[20], Ларцю! Мені так багато треба тобі розказати…

– Мені тоже, – з тремтінням у голосі мовив Ларко.

– Стільки всього скоїлось за той час, що ми не бачились…

Анна помовчала, ніби збираючись з духом, і тихо продовжила:

– Того жовніра, що подарував тобі сідельце, Тараса, позавчора совєцькі органи арештували. Він у Володимирській тюрмі, там, де й наші сусіди Боровські.

– Ти що, з ним знайома?

У Ларка від здивування округлились очі. Йому раптом стало страшно за Анну.

– Звідки ти все знаєш, Ганнусю?

– Мої гімназійні друзі, тоже патріоти, розповіли, – ухильно мовила дівчина.

Вона пильно глянула Ларкові у вічі, ніби вагалась, розповідати далі чи ні.

– А ти в гімназію вже не будеш ходити? – перевела Анна розмову на інше. – Правда, вона вже тепер не гімназія, а школа.

– Нє, – після паузи відізвався Ларко, трохи ображений тим, що Анна не стала далі розповідати про того Тараса. – Тато сказали, що нашу з Левонком кватиру, у якій ми жили у Володимирі, зайняли совєти. То нам нема тепер де жити під час навчання. Та й батькам помагати треба. Сказали, що в Стежиничах совєти відкриють школу-семирічку, то, може, в ній і довчусь.

– То тобі тільки рік, а мені ще два ходити. Треба вчитись, наука нам пригодиться.