Читать книгу Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних - Юрій Моро. - Страница 4

У грудях заболіло. Курінний Хвиля підніс до рота долонь і щосили прокашлявся. Груди здавило ще більше. Він відвів руку, подивися на долонь із огидою, струхнув її вміст на землю. Потім зиркнув на багровіюче у західних променях село і з тяжкою радістю вимовив: «Гарно бути вдома».

Кінь курінного ступив у село Пусті Жнива. На картах село б зобразили маленькою чорною цяточкою у Бісовому Тину серед великого Неозорого Лугу. Кілька кроків, глухі удари копит, невідчутна мить… Над головою Хвилі, пронеслось величезне щось. Своїми прозорими камуфлюючими крилами щось зачепило самотню низьку хмаринку і, наче ложкою, зачерпнуло білу пару, протягнувши її за собою по небу. Курінний схопився за ефес. Його ж висічене, наче з каменю, обличчя, темно-карі очі, симетричні риси – ніщо не здригнулося, ніщо не подало виду тривоги. Лише кінь, зі страху, забив копитами.

– Тихіше, друже, – мовив Хвиля до коня. – Не треба галасу. Біда минула сама собою.

Кінь фиркнув, але вгамувався. Загроза в небі дійсно зникла. Курінний озирнувся, аби упевнитись, що ніхто нічого не бачив. Він був правий. Майже правий. Старий селянин у солом’яному дірявому капелюсі стояв у десяти кроках від Хвилі й підіймав журавля2 угору. Дід не звернув уваги на небо, а роздратований щойно кінь лиш викликав на його обличчі усмішку.

– Галний, та поясливий якийсь. Невсе сталі люти його лякають? – запитав беззубий дід, розглядаючи коня.

– Не звертайте увагу. Скажіть, будь ласка, крізь ваше село чумаки проїжджали?

– Плоїссали, та не плоїхали. У синкалки сасітають, – не скидаючи усмішки з обличчя, мовив старий. – А ти бес стягу – снач, не са війною. Са сіллю?

– За сіллю, – відмахнувся Хвиля. – Бувайте.

– Пувай, косаче. Топлої тологи!

– Бач, – полишивши позаду кілька хатин, мовив Хвиля до коня. – Для того діда, як і для багатьох, – бісота назавжди лишиться байками. Доки, звісно, одна така байка не задере худоби чи, того гірше – пошматує когось із родичів. А в іншому разі проживе дід життя, слухаючи казки про потопликів чи мавок. Наче, світ ніколи тої падли не бачив.

Хвиля закинув ногу на сідло та, скориставшись останніми променями сонця, підпалив маленьким скельцем люльку. Груди давило і саднило, але облишити курити Хвиля не наважувався.

– Другий місяць пішов, а відповідей так і немає, – курінний пустив густий острівець диму, що за мить розтанув перед його обличчям. – Невже ми, друже, марно топчем землю?

Хвиля сплюнув, погладив по холці коня.

– Ні. Дурня. Мають хоч чумаки про таке відати. Вони багато мандрують. Між їхнього брата, нерідко, й освічені зустрічаються. Сподіваюсь, нам хоч з ними пощастить.

* * *

Курінний завітав до шинку. Двоє молодших чумаків веселими окриками запросили його до свого столу. Третій, сивий, обережно усміхнувся і відпустив легенького кивка.

– Дякую за гостинність. Слава Сибові, – мовив Хвиля і вмить опинився на лаві навпроти трійці.

– Слава, козаче. Люба, – звернувся до шинкарки наймолодший, вимазаний дьогтем, чумак. – Келих вина сповіщанину, й нам ще по одному.

Шинкарка усміхнулась, і трохи присоромлена красою гостя, швидко розставила келихи по столу, а після зникла за дверима, що вели на подвір’я.

– Сподобався… – потягнув чумак та добре сьорбнув з келиха.

Курінний усміхнувся.

– Навіщо у цьому недоброму3 краї? – продовжив мовити наймолодший, поки двоє інших частими ковтками спустошували кухлі. – До Сковії дорогу маєш чи, може, у гості до Хана у Комаран?

Хвиля вирівняв оселедця, відкрив до огляду три рубці, що колись подарував йому очеретяник, покрутив вуса та, добре посмакувавши з келиха, запалив люльку.

– Чув я, добрі люди, – почав він. – Наче ви, чумаки, про потойбіччя знаєте. І що між вами вчений люд трапляється. Правду кажуть чи ні?

Молодший і середній повели плечами, а старший, сивий бородач із рівеньським носом, схожим на кинджал джамбію, усміхаючись мовив:

– Хе… Дещо відомо. Головне, – що саме тобі треба? Адже я, на противагу твоєму, відаю чималими знаннями дяків-сповіщан, які вами протегують, у питаннях нелюдів. Знання ті ненаукові – а у більшій мірі, міфічні, але мені, здається, що не наука тебе цікавить. Чи не так?

Курінний знов покрутив вуса та випустив ротом густу хмарину; ледь стримав кашель.

– Колодязь, – мовив він. – Є легенда за якийсь колодязь і виконання будь-яких бажань. Але де він розташований та хто там живе – невідомо.

Сивий примружив очі й описав ними коло; безцільно оглянувши приміщення, мовив:

– На Перехресті плутався, з чортами братався, з них старшого бачив – той за вічність тлумачив.

Старий замовк. А двоє молодших, щойно сплюнувши через ліве плече невидимої слини, тричі перехрестилися. Хвиля машинально повторив за чумаками, але старий, на подив інших, сидів непорушно.

– Ця легенда не переводилася із давньої рівеньської на латианську4, – знову заговорив він. – Я читав її колись у молодості, коли навчався в колегіумі. Багато книжок читав, поки їх не спалили… Недивно, що окрім чуток ти нічого не чув. Ганьба…

Старий махнув рукою і зробив кілька ковтків. Здивовані його балакучістю, побратими витріщили очі, але переривати старого не наважилися. Хвиля чекав на продовження.

– А хай їм усім… – старий із гуркотом заземлив кухля на стіл. – За легендою, біля села Перехрестя, за маковим полем, стоїть магічний колодязь. Живе у ньому виконавець бажань, коханець і підданий Меімени Рати – королеви потойбіччя, – батько усіх бісівських істот, джин на ім’я Тхар чи Тар. Не пам’ятаю як вірно вимовляється. Бажання той Тар виконує одне. А за те добрий чоловік має стрибнути у колодязь, на місце джина, і три роки сидіти там, доки звільнений виконавець бажань буде жити серед людей у тілі прохача й втілювати у реальність його бажання. Ось така старезна легенда. Гарна на слух, але дивна на розсуд.

– Чому? – вперше прорізався високий голос середнього. Очі його, як і очі молодшого, не втрачали відвертого подиву.

– У всьому, Петре, у всьому. Якісь джини… Королеви потойбіччя… Та хай і так. Але уяви: забажає прохач жінок без міри. А виходить, сам Тар їх і буде три роки закоханками5 тішити. А ти, козаче, – сивий знов перевів погляд на Хвилю. – Чого питаєш? Перехрестя тут недалеко, та те село смертю тхне. І смертю не міфічною, а справжньою. Там, кажуть, хвороба людей покосила під корінь.

Курінний похилив голову на бік та повів плечима.

– Як не бажаєш розповідати – справа твоя, – сивий зітхнув і змінив серйозність на усмішку. – Вип’ємо ще по одному кухлю за знайомство та минулі часи і будемо вирушати, а то хлопці мене зараз запитаннями роздеруть, а я славлюся шанувальником тиші.

Як тільки було покінчено із новими кухлями, сивий підвівся. Усі інші повторили за ним.

– Нехай тобі Сиб допомагає, козаче. А до Перехрестя, – старий зробив невеличку паузу, надягаючи на голову шапку зі шликом. – Я б тобі їхати не радив. Життя коштує більше ніж казки.

– Дякую за розповідь. – Хвиля вклонився і додав: – Що буде завтра, те буде завтра. Нехай вам Сиб допомагає.

Нові знайомі вдруге обмінялися поклонами, а після трійця вийшли з шинку.

– Трохи дивні ці чумаки… Особливо сивий, схожий на ляха. Як ви гадаєте? – не витримавши, мовила молода шинкарка з довгою косою та пишними формами. Вона всілася праворуч від козака, щільно притулившись до нього своїм теплим тілом.

– Аби дьогтем не мазалися, – мовив Хвиля, дмухаючи люльку і роблячи вигляд, наче нічого не трапилося. – Були б, як усі. Та з тим, скільки землі вони під своїми волами топчуть, хворобу неважко зустріти. От і чорні, наче чорти.

– Усе так, – потягнула дівчина та зітхнула настільки неприкрито й голосно, що Хвиля вмить почув її думки. І не тільки почув, а навіть побачив. Розові щоки молодички наливалися кров’ю, дихання її частішало, а пальці все сильніш упивалися в косу.

* * *

Спозаранку курінний поснідав сам і коня нагодував. Шинкарка, здавалося, спала. Але, як тільки він вийшов за тин її невеличкої мазанки, дівчина вмить опинилась поруч, наче із землі проросла.

– Як буде хлопчик, – стрибнувши у сідло, звернувся курінний. – Назви його Андрієм, а як дівчина – то Марією.

– А як нікого? – запитала пишногруда із невизначеною посмішкою.

Хвиля усміхнувся у відповідь.

– Гарна ти жінка, Ганнусю. Бувай.