Читать книгу Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних - Юрій Моро. - Страница 6

Кілька днів потому – якщо, звісно, відсутність ночі у добі можна назвати днем – Яків мандрував червоно-чорним полем, що, як виявилося, не мало ані кінця, ані краю. Небо над головою іскрило багрянцем із крихітними зеленими цяточками на зразок зірок, а лінію горизонту прикрашало біле марево, схоже на те, що описували його північні кригогорські знайомі. За весь час курінний не бачив ані птаха, ані іншої живої істоти. Їх у тому, приреченому на безчасовість та беззвучність, місці не водилося. Лише легенький вітерець інколи пробігав, нахиляючи червоні капелюшки маків у бік білого марева.

Ні Якова, ні його коня не мучили спрага чи голод. Вони не відчували ані запаху, ані температури, ані втоми. Тільки незрозуміла, прихована жорстокість навколо. Здавалося, що ось так – усю вічність – вони будуть їхати у невідомому напрямку і ніколи не дістануться цілі. Що день не піде; і місяця на небі не з’явиться. А сонце, наче пригнічене багряним небом, буде, притискаючи, світити потьмянілими променями, наче задушене.

Невідомо, скільки їхав Яків із вірним товаришем по тому зачарованому полю. Та у якусь мить він, врешті, помітив очікуваний колодязь. Тоді Якову спало на думку, що такий пустий, наповнений тільки особистими думками мандрівника, шлях створено заради єдиної мети: аби розпрощався проханець з усіма неважливими бажаннями й залишив лише найщиріше, найтаємніше за всіх. Внутрішнє спустошення від чималого шляху миттєво зникло, а біль у грудях, на радість, не виникла знов. Яків ударив поводдям і стрімголов понісся до колодязя.

Зупиняючись біля цілі, Хвиля помітив біло-чорного лелеку із дивним, загнутим на кінці, дзьобом, що сидів у гнізді на опорі перехиленого вороту. Яків сплигнув з коня, підійшов ближче і вклонився лелеці. Той на зразок Якова відповів і почав балакати людською мовою.

– Як Тара бажаєш побачити, маєш кинути до колодязя головнішу в житті, а може й за життя, річ.

Яків, за звичаєм, запалив люльку та недовірливо запитав птаха:

– А чому Тар, як він такий могутній, сам у мене не забере найдорожче?

– Могутність, Хвиля, – відповів лелека, примруживши повернуте до курінного око. – Не в тому, щоб красти, а в тому, щоб змусити. Бовдур ти, козаче. Але як вирішиш надути Тара, то втратиш язика – аби більше не міг брехати, чи слух – щоб не чути брехні, чи зір – аби ніколи більше не побачити оту твою найдорожчу річ.

На додачу лелека засміявся низьким голосом. Хвиля, за звичаєм, випустив ротом густу хмарину й прослідкував за її зникненням. Можливо, його б і могло щось здивувати, але курінний розумів на що й яким чином він пішов. Розумів ще тоді, як не побачив кінця червоно-чорного озера маків.

– Не хочеться вірити у балачки птахів, та пройти такого шляху, аби піти ні з чим…

Яків витяг шаблю, поцілував лезо та кинув зброю у темну безодню. Зробив він те із удаваною легкістю, але в його серці щось перекрутилося тієї миті і з важким гуркотом упало донизу.

– Хо-хо-хо, – знов засміявся птах.

Раптом із колодязя вилетіла чорна тінь та утворила собою контури, що походили на тінь людську, але у кілька разів більшу і надто струнку для подібного зросту. Від тієї раптовості курінний позадкував на кілька кроків.

– Чого ти бажаєш, Якове? – голос тіні розійшовся усією безкінечністю багряного оточення.

– А що ти можеш?

– Хре-хре-хре, – тінь зарипіла, наче стовбур під вітром. – Можу все, що ти можеш, що міг би, та й те, на що тобі не вистачить самого себе.

– Щось незрозуміло ти кажеш, джине, – курінний примружився та з спідлоба зиркнув на тінь. – Точнісінько, як ті басурманські шахраї чи іґундеї з ярмарку.

– Не дратуй мене, митар бісів. Чи ти замало полем їхав? – загриміла тінь. – Ще кілька насічок на тілі вічності бажаєш зробити? Та я тобі швидко долю багряними нитками із зеленими зірками зв’яжу, аби часу мого не гаїв.

– Ну, добре, – Яків струхнув тютюн додолу. Йому вдавалося мати легковажний вигляд. – Кажуть, ти мене на три роки до колодязя можеш схоронити, та бажання у цім тілі виконати. Правду кажуть?

– Так, це правда. – проскрипіла тінь.

– То лізь у моє тіло й здобувай перемоги задля козаків Чорноземії. Хоча б і три роки.

Тінь мовчала, та до розмови долучився лелека.

– Що? Дива… Звитяжний козак не хоче шаблею рубати.

– Хоче птах, і навіть більше того. Та треба, мені аби моїм братам жива фортуна стежки прокладала. Людину можуть убити, можуть катувати аби знищити в ній дух. Та як я розумію – коли увійде до мого тіла джинова тінь, то людини вже не буде. Це мені й треба. Будь-яку ціну бажаю сплатити за те.

– Невже не віриш у свої сили? – подумавши, спитала тінь.

– Досить, – відсік Яків. – Неважливо, у що я вірю. Я не маю перед вами сповідатися. Де це чутно, щоб сповіщанин бісоті з потойбіччя душу відкривав?! Що робити треба, нечиста?

Тінь помовчала.

– Не сердься, Хвиля. Я – вічна істота, можу гаяти час на балачки. Гаразд, стрибай, – тінь похилилася, вказуючи на безодню під собою.

– Слава Сибові, – промовив козак і зник у темному отворі.

Та тільки-но зник один, з’явився інший. Наче такий – і не такий. Інший Яків. Яків-Тар.