Читать книгу Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних - Юрій Моро. - Страница 9

Межа частенько збоїла, не завжди доставляла подорожан за їх бажанням. Та добре, що цього разу мандрівники не з’явилися посеред крижаної пустелі острова Айзлан чи, й того гірше, на морському дні. Тар і трохи наляканий Кремез проступили із чорної пари просто посеред дороги. Довкола знайомий пейзаж – Неозорий луг. Князь озирнувся і з полегшенням видихнув. Він не побачив нікого, кого б така незвична поява могла здивувати. Але то не все, що потрапило йому в очі. Попереду, сажнів за сто, над невеличким селом – а саме над шинком – у повітрі кружляло жахливе чорно-зелене створіння.

– Йогі-го, матір Божа! – не втримався Кремез.

Князь на те подумав, що коня треба позбавити мови аби уникнути майбутнього клопоту, але зараз він, на жаль, не міг того вчинити. Ані зайвих, ані достатніх магічних сил у Тара не лишилося: пусті забавки витягли усе під самісінький корінь.

– То – ґавазмій, – неохоче пояснював князь зрозумів свою нікчемність. – Потвора з людських, пташиних та гаспидових тіл. Їх інколи відьми створюють задля гаяння часу та втрати купи магічних сил. Питаєш: чому? Бо пуття від них – на ніготь, та й живуть замало. Але чаропрактика для бісівських жінок – понад усе. Навіть понад здоровий глузд.

Кінь не відводив очей від схожої на суцільний безлад кінцівок і частин тіла тварюки.

– Зрозуміло, – продовжував князь. – Кулею його не вб’єш, та він не любить голосних звуків. Бачиш, – Тар показав рукою у бік велетня над шинком. – Хоче людським м’ясом поласувати, але жінки так верещать, що птаха навіть сісти на дах не може. Саме за тої риси я і вважаю цю істоту купою даремно втраченої магії.

– Робити що, йогі-го? – наче зачаклований кружлянням ґавазмія, запитав кінь.

– Під’їдемо. Я зроблю кілька холостих пострілів у повітря. Скоріш за все, дурна птаха втече.

– А як – ні? – кінь недовірливо зиркнув на князя, що сидів позаду у сідлі.

– За мене не переймайся. Хоч я і в’язень тіла твого товариша, а все ж істота вічна.

– Та я, йогі-го, – Кремез зробив пазу і знов подивися на беззвучного велетня. – За тебе не переймаюсь, прірву тобі в голову, господарю.

– А?.. Он як? Та він, наче коней не їсть.

– Гарні справи, – кінь фиркнув. – Ти знаєш хоч щось насправді?!

– Аби ти замовкнув – у мене б щастя побільшало, – з презирством посміхнувся князь. – Поїхали.

Тар вдарив коня ногами у боки, але тварина не ворухнулася. Стояв кінь, як укопаний.

– Ні, йогі-го, – відмовився чотириногий. – Іди сам. Ти – істота вічна, а я – ні.

– Кремезе, а на ділі – боягуз? – князь посміхнувся. – То треба тобі іншого ім’я дати.

– Добре, йогі-го. Якщо повернешся – даси другого.

Трохи невдоволений, але здебільш веселий Тар сплигнув з коня, зарядив два пістоля, що лишилися йому від Якова холостими, і побіг із криком та пострілами у бік велетня. Кремез, готовий утекти у будь-яку мить, усе ж приборкав свої почуття і поплівся за господарем.

Розлючений ґавазмій, окутий голосними криками та пострілами, відчаївся, та, схоже, мав намір напасти на князя. Але, раптом, по селу почувся стукіт копит і з головної вулиці, з-за тину шинка, показалися десяток козаків у сідлах, на чолі котрих був пустотливий кошовий отаман із довгими, мабуть, з півсажня, вусами. Козаки палили у тварюку не холостими на зразок Тара, а бойовими, та це не мало значення. Така порція ґвалту була занадто значною, тому зляканий по вуха велетень зник у небі, швидко розмахуючи велетенськими крилами.

Козаки оточили князя в кільце. Отаман, чиї вуса після бадьорої верхової їзди лежали на плечах та падали поза них, сплигнув з коня, швидко наблизився та міцно обійняв Тара.

– Якове, – розціпив руки та відступив на крок позаду мовив довговусий. – Невже повернувся?

– Як бачиш, брате Могила.

Тар розвів руки і зробив оберт навколо себе, аби продемонструвати усім, що він і справді цілий-цілісінький.

– Чом босий? – Могила показав на ноги князя. – Невже у пеклі так спекотно?

Князь здивовано зиркнув на ноги і згадав, що й справді забув одягнути черевики – полишив їх на мотузці, з’єднаній із сідлом коня. Він мимоволі зняв їх під час спроб скоїти Дику сповідь. Босі ноги слугували своєрідним збудником полегшення під час важких і стомлюючих жестів. Не надійніший спосіб, але трохи послаблював утому від чаропрактик8.

– Ще й як спекотно, – згадавши усе це відмахнувся Тар.

– І коня загубив? – похмурішав Могила. – Невже втратив товариша?

– Та ні, – князь показав на Кремеза, що майже наблизився до дружнього оточення. – Хуткіше, мій хоробрий Махане.

Могила перекинув вуса на перед та, сміючись, запитав:

– Його раніш, наче, по-іншому звали?

– Обставини, Остапе. Там, звідки я повернуся, багато чого по-іншому.

– Ну, то поїхали, – довговусий вправно заплигнув у сідло. – Розповіси.

– Поїхали, – погодився князь та, у приклад Могили, повернувся до сідла.

– А що таке, йогі-го, той Махан? – трохи відірвавшись від ватаги, пошепки запитав кінь.

– Ковбаса, – усміхнувся князь, слідкуючи, аби їх розмову ніхто не почув. – З особливо боягузливих коней.