Читать книгу Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман - Юрій Пересічанський - Страница 10

Київ зустрів Славка Пузика прекрасною літньою погодою, наснажуючи його й так рішучий, бойовий настрій додатковою порцією позитиву. Жодної зайвої миті не згаяв Славко, аби хоч якось не затягти свою вимріяну появу перед приймальною комісією столичного медичного інституту. І нічого дивного не було в тому, що з'явившись у приміщенні приймальної комісії медінституту й поставши перед однією зі співробітниць, котрі приймали документи в абітурієнтів, Славко був на піднесенні, та що там казати, його просто таки розривало бажання якнайскоріше постати вже не перед приймальною, а перед екзаменаційною комісією і вразити всіх глибиною своїх знань.

– Ви знаєте, я ніяк не можу дочекатися того часу, коли вже можна буде здати бакси. Та я готовий хоч прямо тут і прямо зараз здати всі, всі бакси, – не зміг Славко втриматися, аби не похвалитися як своєю готовністю до здачі іспитів, так і своїм знанням нового терміну на означення цих іспитів, перед співробітницею, дівчиною, яка прийняла в нього документи й займалася якраз їх оформленням. Та його слова справили на цю молоду дівчину якесь дивне враження: вона звела на Славка здивовані очі й наче закам'яніла, а з рук у неї випала авторучка. Славко подумав, що це її, мабуть, так вразила його рішуча готовність показати непересічну глибину своїх знань. – Так, так, саме так, я готовий буквально хоч прямо тут і зараз здати всі бакси, скільки б їх не треба було здавати, причому я готовий здати прямо одночасно всі бакси кому б то не було, хай це будуть які завгодно професори, чи там академіки, – на цей Славків пасаж дівчина відповіла поглядом, який можна було б порівняти з поглядом Марії Магдалини перед самим каяттям, неначе вона вирішувала, чи вже саме варто каятися, чи можна ще трохи побалуватися. Славко ж подумав, що це, мабуть, дівчина не дочула його слів, адже у великій кімнаті було досить шумно, бо було там багато людей – за багатьма столами сиділи й інші співробітники, котрі приймали документи в інших абітурієнтів, а говорив Славко досить тихо. – Я розумію, вам у це важко повірити, – підвищив Славко голос майже до крику, – але я й справді готовий хоч прямо тут і зараз без всякої підготовки здати всі бакси кому завгодно! – після цих слів дівчина швидко озирнулася навколо, а її обличчям миттєво пробіг увесь кольоровий спектр, адже шум у кімнаті раптом стих, і погляди всіх присутніх раптом звернулися на Славка Пузика, який вирішив, що ця його гучна в усіх сенсах заява вразила всіх присутніх його упевненістю в своїх фундаментальних знаннях в усіх галузях науки.

– Тихше, тихше, – зашепотіла раптом у загальній тиші дівчина перед Славком. Потім вона схилилася над столом, взяла авторучку, яка випала в неї з рук, написала щось на клаптику паперу й передала його Славкові, який хотів було відразу ж прочитати, що там написано, але дівчина прошепотіла: – Потім, потім, – і поклала свою гарненьку ручку на Славкові руки, готові було вже розгорнути записку, від чого Славковим тілом пробіг захопливий розряд якогось солодкого струму, адже багатообіцяльний вираз обличчя дівчини в цей момент нагадував вираз обличчя Марії Магдалини, котра вирішила, що каятися, власне, ще зарано і можна ще трохи побалуватися.

Вже після оформлення документів, вийшовши на подвір'я, під яскравим світлом Київського сонця, Славко розгорнув даний дівчиною папірець і прочитав: «Головний корпус, другий поверх, кімната №211, 15год. 00хв., Іван Іванович.»

Рівно о п'ятнадцятій годині нуль-нуль хвилин Славко Пузик був у призначеному місці в очікуванні Івана Івановича. Іван Іванович запізнювався, і Славко розглядав пусту аудиторію, уявляючи як він, уже бувши студентом, буде в цій аудиторії слухати лекції, а заодно пригадував ту дівчину з приймальної комісії, яка дала йому папірець, який і привів його сюди. Славко пригадував той доторк дівочої руки, котрий прошив його солодким струмом, пригадував ласкавий багатообіцяльний погляд дівчини, аромат її парфумів – і бажання прямо зараз вразити всіх своїми знаннями вже не знаходило меж: так, він просто вразить всіх своїми знаннями, обов'язково вступить до ВУЗу, а потім, вже ставши студентом, знайде цю дівчину…

Славко вже навіть почав вигадувати ім'я для цієї дівчини: і це виявилось досить цікавим – перебирати подумки грайливі дівочі імена, намагаючись відгадати, яке з цих імен найбільше б пасувало до цих її, прекрасної незнайомки, очей, вій, посмішки… І от якраз коли за лагідним і дуже вірогідним ім'ям Марійка в Славковій уяві раптом, ні сіло, ні впало з якихось далеких нетрів предковічної Пузиківської колективної підсвідомості вигулькнуло якесь неоковирне Непиндора і вкинуло Славка своєю нахабною невідповідністю в стан тимчасового ступору, – в цей час двері аудиторії скрипнули, прочинилися, і всередину кімнати просунувся писочок невідомого чоловічка. Точніше, спочатку в прочинену щілину просунувся довгий і тонкий ніс, за ним тихенько потяглися підборіддя, лоб, вилиці та інші частини голови, головне ж очі – спочатку вони були глибоко заховані в щілинах примружених повік, але коли голова разом із шиєю вже досить просунулася в кімнату, то повіки раптово розширилися і ці очі миттєво застрибали-завертілися, обмацуючи поглядом кожен закуток.

– Іван Іванович? – обірвавши свої роздуми щодо дівочих імен, коли зненацька наткнувся на просунуте в двері обличчя, вигукнув Славко в здогаді, що це, мабуть, і є той самий чоловік, заради зустрічі з яким, а не заради роздумів про дівочі імена, він тут і перебував.

– Так-так, так-так… – задріботів притишеним голосом невідомий, миттю вскочивши до кімнати й прихиливши за собою двері, неначе злякавшись, що цей занадто сильний Славків вигук почує хтось зайвий за межами цієї кімнати.

– То ви, мабуть, той самий Іван Іванович, з котрим мені порадили зустрітися саме в цій аудиторії, порадила дівчина з приймальної комісії? – уточнював Славко.

– Так-так, так-так… – продовжував своєї незнайомець, підійшовши кроків на п'ять-шість до Славка і все так же обмацуючи очима тепер вже не тільки кожен закуток, а й самого Славка.

– Ви, мабуть, той самий Іван Іванович, котрий може прийняти в мене бакси?

– Так-так, так-так… – вів своєї чоловічок, ствердливо закивавши головою, але тепер на додачу до гри очей в нього заграло ще й обличчя, переливаючись всіма можливими барвами й виразами – від блідого непорозуміння до рожевого задоволення.

– То, значить, я можу саме Вам і прямо тут, і прямо зараз здати бакси?

– Так-так, так-так… – тепер в Івана Івановича на додачу до гри очей та обличчя додалися ще й руки – він почав їх посилено терти одна об одну, так наче намилюючи перед тим як помити.

– Тобто, Іване Івановичу, я можу прямо тут прямо зараз здати Вам усі зразу бакси? – не вгавав Славко, дивуючись, як це одна людина може бути настільки досвідченим спеціалістом зразу в багатьох галузях науки, що може дозволити собі приймати одноосібно екзамени-бакси зразу з декількох предметів.

– Так-так, так-так… – продовжував Іван Іванович, тепер вже повільніше, ніби якось навіть запитально, і на додачу до обличчя й рук в нього заградо все тіло, так наче йому стало якось незручно саме в цьому тілі, наче Іван Іванович раптом засумнівався, чи це й насправді саме він, Іван Іванови, знаходиться саме тут, саме зараз і саме в цьому тілі.

– Тобто, я звичайно вибачаюсь, що ніби ставлю під сумнів Вашу, Іване Івановичу, наукову кваліфікацію, – Славко все ніяк не міг на всі сто відсотків упевнитися в видатних знаннях цього, так би мовити, поліглота усіх наук, що стояв перед ним і був готовий приймати іспити-бакси з усіх предметів разом, – але прошу мене вибачити, я все ж здивований. Тобто, Ви, сам один будете приймати в мене бакси з усіх предметів, тобто прийматимете бакси замість усіх викладачів з усіх інших предметів?

– Не турбуйтесь, не турбуйтесь, – склавши перед собою лагідно руки, нарешті вимовив Іван Іванович щось, окрім «так-так», в той час, як його очі стали вже не просто обмацувати Славка, а стали обмацувати так пристрасно, ніби це робив обшук якийсь досвідчений полісмен із американських фільмів, що тоді саме були в моді, – не турбуйтесь, ніхто не залишиться ображеним, всі будуть задоволені, все буде нормально, не турбуйтесь…

– Та я, власне, й не турбуюсь, просто… – Славко ще трішки подумав і, врешті, вирішив відкинути сумніви в полі-наукових здатностях свого екзаменатора, адже ж ось, наприклад, хоч би й він сам, Славко, може прямо зараз без всякої підготовки здати зразу всі екзамени з усіх предметів, то чому ж він відмовлятиме комусь іншому в здатності прийняти ці екзамени. – То добре, нехай так. Та, власне, з чого ж тоді почати, я маю на увазі, з якого спершу предмета?.. – почав він розмірковувати в слух, дивлячись на небагатослівного співрозмовника, очі котрого в цей час заграли так, ніби в них пробігли назви всіх елементів періодичної системи Менделєєва, а обличчя переливалося всіма можливими й неможливими виразами-барвами мікрохвильового спектру, та й уся постава цього екзаменатора раптом заграла так, ніби вступила в якусь невідому хімічну реакцію, метою якої був раптовий перехід худенького тіла Івана Івановича із стану твердої речовини в невидимий газоподібний стан, минаючи стан рідини – одне слово, споглядання за Іваном Івановичем підсвідомо підказало Славкові, що починати екзамени треба з хімії. Тим паче, що хімія, поряд з біологією – не найостанніший для медицини предмет. – Добре, почнемо з хімії, як то кажуть, хімічити, так хімічити! – рубонув повітря рукою Славко, у відповідь на що Іван Іванович розплився в такій люб'язній посмішці, наче впізнав раптом рідного сина. Нарешті покінчивши з сумнівами, Славко вирішив показати всю непересічність своїх спроможностей в галузі хімії, і під дією раптового натхнення йому на думку спало взятися за одну з найскладніших хімічних задач, що входили до програми вступних іспитів, але вирішити цю задачу цілком новим, неочікуваним способом, довівши таким чином свої непересічні наукові здатності – Славко вже навіть подумки бачив основні шляхи такого рішення і, з ентузіазмом схопивши шмат крейди, почав втілювати свій задум, вкриваючи аудиторну дошку хімічними символами і формулами.

Славко з таким захватом і в такому піднесенні кинувся в цю захопливу наукову мандрівку, що його рука просто таки не встигала за шматком крейди, який нібито сам собою малював ці неймовірні намиста формул, аж з-під цього шматка крейди врізнобіч летіли ошурки, а язик Славка не встигав озвучувати роботу руки, пояснюючи такі неймовірні каскади рішень. Хвилин через п'ятнадцять-двадцять, звівши вже докази до спільного знаменника, так що залишалося лише звести все докупи й зробити висновок, Славко все ж вирішив озирнутися й подивитись перед вирішальним ударом, яке враження цей феєрверк хімічної досконалості справив на екзаменатора. Але, різко повернувшись в надії побачити вражене неймовірною ерудованістю абітурієнта обличчя Івана Івановича, Славко не побачив нікого! Тобто, взагалі нікого… Славко обмацав поглядом кожен закуток аудиторії, але ніде не знайшов не те що Івана Івановича, а взагалі ніякого натяку на якусь живу істоту?..

Можна було б припустити, що це загадкова хімічна реакція таки спрацювала й Іван Іванович таки благополучно анігілювався. Але Славко, як істинний представник наукового світогляду, вирішив вдатися до більш реалістичного пояснення. Славко вирішив, що це, мабуть, Іван Іванович, вражений неймовірною науковою підкованістю одного з абітурієнтів, побіг поділитися своїми враженнями зі своїми колегами, іншими викладачами і, можливо, запропонувати їм таки теж по можливості завітати до аудиторії №211, щоб на власні очі переконатися в цілковитій правдивості повідомлення Івана Івановича про цього абітурієнта-вундеркінда і особисто насолодитися всією красою того наукового рішення, що виблискувало на дошці діамантами наукової думки.

І це Славкове припущення невдовзі таки й підтвердилося. Двері аудиторії скрипнули, прочинилися й на порозі з'явилася якась жінка, вочевидь, перша ластівка з викладацького напливу, що ось-ось мав наповнити аудиторію, подумав Славко. Жінка була в робочому халаті, з чого Славко зробив висновок, що вона прибігла сюди прямо від робочого столу, вочевидь, відірвана прямо від якогось наукового експерименту, аби подивитись на диво-абітурієнта, хоча подумки Славко вже і вважав себе, цілком заслужено, студентом – ще б пак, після такого! Побачивши таке на дошці, думалося Славкові, навряд чи хтось із викладачів інституту посміє висловити хоч якесь заперечення щодо зарахування до цього інституту такого цінного абітурієнта.

Подальша ж поведінка незнайомої жінки тільки підтвердила Славкові думки. Незнайомка зробила ще один несміливий крок до аудитрії, зупинилась нерішуче, зупинила здивований погляд на Славкові, перевела погляд на дошку, потім знову на Славка, і так декілька разів – і з кожним разом погляд незнайомки ставав усе здивованішим і здивованішим. Славко хотів було дочекатися всіх інших викладачів, що мали ось-ось нахлинути сюди і вже потім розпочати пояснення свого видатного рішення такої складної хімічної проблеми, але у відповідь на щире здивування незнайомки, все ж не втримався і почав пояснювати своє непересічне рішення прямо зразу, подеколи кидаючи цікавий погляд позад себе на жінку, аби перевірити, яке враження справляли на неї його пояснення. І самолюбство Славка могло вважати себе цілком задоволеним – незнайомка і справді вочевидь була вражена Славковою неймовірною ерудованістю, цього не можна було заперечити. Хоча її враженість цією ерудованістю з кожним новим на неї поглядом видавалася Славкові якоюсь усе дивнішою і дивнішою, аж він урешті таки вирішив трохи зупинитися і придивитися до своєї візаві.

– Що дивишся? – по деякім часі у відповідь на Славкове пильне до неї приглядання раптом сказала невідома жінка. – Смішно? – додала вона, кинувши на Славка зневажливий погляд. – Думаєш, посміявся над бідолашною затурканою, забитою, нетямущою прибиральницею? А я, може, й справді мало що тямлю у всіх цих ваших формулах, але що таке іронія, сарказм, комедія і фарс я прекрасно знаю. Я, між іншим, захистила кандидатську дисертацію, хоча й у галузі не точних, а гуманітарних наук, я мистецтвознавець, якщо тебе, звісно, це цікавить, юний насмішнику. Хоча зараз і справді змушена працювати прибиральницею. Такий от зараз час. А хоч би перед тобою й стояла тут просто звичайна собі прибиральниця з неповною середньою освітою, яке ти маєш право, шмаркачу, так знущатися, кепкуючи з людини, яка тяжкою чесною працею заробляє копійки, аби хоч якось вижити в наш непростий час. Адже, сам ти, думаю, навряд чи заробив у своєму житті хоча б копійку? Мабуть, сидиш на шиї у батьків? Теж мені вундеркінд, юний геній! – і зневага на обличчі жінки почала переходити в презирство. – Одне слово, все, до побачення. Будеш у себе вдома так зі своєї мами насміхатися, то може, батько тобі добрячого прочухана дасть. А мені зараз ніколи з тобою теревені розводити, вже он скоро четверта година, а в мене ще пів-поверху не прибрано. Все, забирайся звідси зі своїми жартиками, та не забудь ще й дошку після себе витерти. Бо я не збираюсь за тобою витирати всю цю твою писанину! – рішуче кивнула в бік дошки незнайомка, після чого широко розчинила двері, внесла в аудиторію відро з водою і швабру з ганчіркою й почала старанно мити підлогу.

«Ти ба, кандидат-мистецтвознавець, а лається як звичайнісінька неписьменна торговка на базарі», – якось самохіть майнула думка в Славковій голові, коли він знехотя почав таки стирати з дошки свої формули. Дуже вже йому не хотілось витирати дошку: і справа була зовсім не в лінощах – просто дуже жаль було самому ж знищувати такий прекрасний приклад досконалості теоретико-доказового мистецтва.