Читать книгу Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман - Юрій Пересічанський - Страница 9

Хоча й не отримавши «золотої медалі» за свою успішність, отримати яку Славко Пузик мав би неодмінно, але якось воно вийшло, що цю медаль отримала, не маючи для цього підстав, донька одного з обласних освітніх начальників, а в нашого Пузика відкопали десь якусь «четвірку», Славко все ж отримав відмінний атестат про середню освіту з однією тільки «четвіркою», а головне, отримав найґрунтовніші знання з тих предметів, котрі були йому потрібні для вступу до медичного інституту. І впевненість у твердості й надійності цих знань була, так би мовити, замість крил, на яких Славко летів до своєї мрії.

А летів Славко не куди-небудь, а відразу до столиці незалежної Української держави міста Києва, бо вирішив, що коли вже розпочинати доросле життя, то розпочинати відразу з найвищої можливої точки. І на думку Славка, це йому неодмінно повинно було вдатися, адже ж знання у нього просто таки блискучі у порівнянні хоч би й з тим же Володькою Васильченком, котрий навіть в обласному інституті, мабуть, зрізався на екзаменах, так що його батькові довелося везти цілу купу американських грошей, аби його синочка таки зарахували до інституту. Ні, Славко – це зовсім інша справа!

Вже по дорозі до столиці, їдучи в плацкартному вагоні пасажирського потягу, Славко уявляв собі, як він вразить, та просто таки приголомшить всіх тих, хто буде приймати в нього вступні іспити в столичний медінститут! Щоправда, тоді ж по дорозі до столиці, в тому ж таки потязі Славко дізнався й багато чого нового, про багато всіляких нових назв ще почув. Але найголовнішим серед цілого сонму нових назв, Славкові видалося все ж те, що іспити, або ж екзамени тепер називаються зовсім по іншому.

Славко так зрозумів, що в результаті якоїсь чергової перетурбації чи реформи в царині освіти з якоюсь, поки що ще не зрозумілою метою, іспити, або ж екзамени були перейменовані, і на означення екзаменів тепер використовували зовсім нове, іноземне слово, хоча сам Славко не до кінця пройнявся розумінням мети такого перейменування, адже ж, наприклад, «екзамени» – теж, зрештою, слово іноземне. А втім, їм там на горі видніше, подумав Славко.

Адже всіляких дивних, незрозумілих, іноді навіть настільки чудернацьких, що, як кажуть, ні в тин, ні в ворота, назв, абревіатур, термінів та означень виникло стільки, що все це взнати, осмислити і зрозуміти було просто неможливо. От, наприклад, був у районі, де мешкали Пузики, в райцентрі такий собі перший секретар міського комітету компартії Здирук, котрий тепер став називатися «мером», майже все колишнє радянське партійне начальство, а також колишні спекулянти-фарцовщики, шахраї й середньої руки злодії стали тепер називатися «бізнесменами». Злодії ж покрупніші, котрі були, як казали, «в законі», а також колишні високопоставлені комуністи стали називатися «олігархами».

Один з таких «олігархів», до речі, став тоді господарем колгоспу, в якому все своє життя пропрацював батько Славка Гервасій Пузик, адже одного дня колгоспники їхнього села дізналися, що колгоспу вже немає, бо всі колгоспні землі, вся техніка, реманент, вся колгоспна живність, і все, все, все, що колись належало колгоспу тепер належало одному достойнику, або ж по-теперішньому «олігарху». Все, що було відомо про цього олігарха, так це те, що він більшу частину свого життя провів у місцях позбавлення волі: постраждав від комуністичного режиму в боротьбі за свободу, правду і віру, писали про нього газети, – і це істинно так, це була щирісінька правда. Щодо свободи, то це саме собою зрозуміло – де ж іще й боротися за свободу, як не у в'язниці. Але й щодо страждань цього олігарха за правду і віру, то тут теж ніяких заперечень бути не може – що вже правда, то правда. Коли наш олігарх ще не був олігархом, а був ще маленьким хлопчиком-школяриком Ванею, або ж Іванком, як його називала мама, то всупереч шаленій комуністично-атеїстичній пропаганді і реальному кримінальному переслідуванню віруючих людей, наш маленький безстрашний Іванко все ж щиро перейнявся вірою, всотуючи як губка християнські цінності. І те, як глибоко Іванко був перейнятий християнською вірою і повсякчас думав про божественне, міг відразу ж зрозуміти кожен, хто з ним спілкувався, адже, про що б не говорив Іванко, в цій мові, засвідчуючи його ненастанну внутрішню молитовність, повсякчас звучали слова про «Господа Бога душу і його мать».

Особливо ж глибоко нашого Іванка вразила біблейська істина, що легше верблюдові пройти у вушко голки, аніж багатому пройти у царство небесне. І хоча багатих у Радянському Союзі було не так вже й багато, адже вони, ясна річ, не афішували свої багатства, оскільки багатих взагалі теоретично не повинно було б бути у пролетарській державі СРСР, правдами й неправдами (в основному неправдами) багаті все ж були. Й Іванко щиро перейнявся співчуттям до цих самих багатих, котрим, згідно з християнським вченням, ніяк не світило царство небесне, до цих нещасних багатих, котрі до того ще й нажили свої багатства неправедним злочинним шляхом, бо нажити їх якимось іншим шляхом взагалі де-небудь, тим паче в СРСР, просто неможливо було, до цих стражденних багатих, котрі, на жаль, ніяк не могли, відповідно до іншої біблійської настанови, позбутися своїх багатств самостійно, роздавши свої багатства бідним – наш Іванко перейнявся щирим співчуттям до цих нещасних багатих настільки глибоко, що, наслідуючи ще одну християнську настанову про те, що блаженний кожен, хто покладе життя своє за ближніх своїх, вирішив таки покласти своє життя за багатих своїх ближніх, позбавляючи цих багатих їхніх награбованих багатств, що, до речі, не суперечило навіть комуністичній доктрині.

І тільки-но у нашого Іванка пробилися перші тендітні вусики, як він, перейнятий фундаментальним висновком, що багатство – це зло, і співчуттям до власників цього зла, багатих, поспішив позбавляти цього зла багатих людей, з усім запалом юнацького максималізму кинувшись на допомогу стражденним і, разом з багатствами врятованих ним колишніх багатих людей, приймаючи на себе і Божий гнів, який загрожував цим людям за їх неправидно нажиті статки. Причому, Бог милував Іванка, не допустивши жодного разу прикрого випадку, коли б когось довелося позбавити життя, хоча й таке Іванко припускав у своїй щирій вірі, що попередньо позбавлена ним своїх статків людина, позбувшись життя, все ж потрапить до царства небесного – як не крути, а окрім щирого й чистого милосердя й любові до ближнього свого у помислах Іванка ніхто й ніколи нічого б не віднайшов: як кажуть, блаженні праведні…

Облагодіявши таким чином вже декількох нещасних власників зайвого майна, під час одного зі своїх благодійних вчинків Іванко був спійманий, як то кажуть, «на гарячому» і, «притиснутий до стінки», розповів усю правду, в усьому зізнався щиро й відверто і за свою щирість і відвертість постраждав і був покараний, поповнивши ряди невинно постраждалих за правду і підтвердивши своєю долею ту гірку істину, згідно з якою не буває такого доброго вчинку, за який тобі не відплатили б злом.

Далі Іванко був немилосердно засуджений неправедним судом і відправлений в місця, в яких збирали усіх подібних до Іванка гнаних владою і суспільством поборників справедливості, серед яких були навіть найвидатніші адепти цього свободоправдовірозахисного руху, про котрих говорили, що вони «в законі» і відбули вже не одну «ходку», серед яких Іванко, загартований спілкуванням зі своїми однодумцями, ще сильніше перейнявся благою справою спасіння ближніх своїх від зла, не зважаючи на суспільну жорстокість, з якою він був безжально переслідуваний подібно до всіх подвижників і страстотерпців з давніх давен і до наших днів.

Особливо ж вражала та невдячність і хула, яку воздвигали на Іванка облагодіяні ним ближні, яких він позбавив зла їхніх зайвих багатств, приймаючи їхні провини (акі агнець небесний) на самого себе, зробивши таким чином для цих грішників майже реальним шанс потрапити не прямо в пекло, а принаймні в чистилище, що зробило б цілком вірогідною можливість їх наступного потрапляння в рай – чого вони повністю позбавили сами себе своєю святотатственною невдячною хулою на самозречені подвиги Іванка. Що ж, залишається тільки повторити – така доля всіх подвижників. Амінь.

Звичайно, хтось може кинути Іванкові пред'яву, докоряючи йому, що він помилково надав занадто багато уваги лише одному з аспектів гріховності, а саме злочинним багатствам, залишивши поза увагою решту неозорої царини безмежного океану людської гріховності. Можливо це й справедливо. Можливо, Іванко відчував покликання до подвижництва саме в цій галузі гріховності. Можливо, він просто помилявся. Але ж, не помиляється лише той, хто нічого не робить. А Іванко ж робив, і робив таки не мало, і свідків його діяльності теж не мало. Амінь.

Наша ж розповідь про Пузиків перетинається з історією борця з багатством Іванка, коли він був уже зовсім не Іванком, а став уже справжнісіньким Іваном, навіть Іванищем і коли його переслідувач Радянський Союз упокоївся в Бозі, а виникла на руїнах імперії незалежна демократична і гуманна Україна, визволивши його із комуністичних застінок, віддала належне самовідданій боротьбі Івана як із матеріального боку, надавши йому можливість досягти статусу олігарха, так і з морального боку, визнавши заслуги Івана в його нерівній боротьбі за свободу, віру і правду: «постраждав у боротьбі з комуністичним режимом», як писали про олігарха Івана газети і говорили в телевізорі – газети й телеканали, викуплені тими ж олігархами, якраз тоді проводили кампанію по пропаганді економічної свободи, тобто свободи тирити і цупити все, що погано лежить, як, власне, і те, що лежить непогано. Сам же олігарх Іван, котрий викупив рідний колгосп Пузиків, на думку колгоспників, був, видно, настільки видатним борцем за цю саму свободу, що навіть бувши засудженим і перебуваючи в місцях позбавлення волі, був тим не менше «в законі»! І хоча оце саме поєднання одночасного перебування когось в статусі як засудженого так і «в законі» було тоді зовсім незрозумілим для спантеличеного всілякими нововведеннями Славка, він все ж змирився і з цим: як кажуть – була б людина хороша.

А ще підтвердженням непересічної гідності й значності особи нового господаря рідного колгоспу Пузиків була, очевидно, теж обумовлена якимось нововведенням, ще одна відмінність цього олігарха Івана від інших – його дуже рідко називали по «П.І.Б.» (прізвище, ім'я та по-батькові – Іван Іванович Кабанов), адже, мабуть, за якісь особливі заслуги в боротьбі за свободу, цьому видатному олігарху було присвоєно почесне «поганяло», або ж «клікуху» – «Кабан»! Спочатку на селі всі подумали, що його відзначили саме «поганялом» Кабан через прізвище Кабанов, але справжню причину присвоєння Кабанову почесного «поганяла» Кабан мешканці Славкового села могли зрозуміти, коли Кабан одного разу вперше, як власне і востаннє, приїздив навідати свою нову власність – колишній колгосп «Шлях Леніна».

Приїхав Кабан до тепер свого власного «Шляху Леніна» саме тієї весни, коли Славко Пузик готувався до здачі випускних іспитів у своїй рідній середній школі і мріяв уже про власний тріумф на майбутній здачі іспитів вступних в столичному медінституті, куди збирався їхати відразу ж після отримання атестату про середню освіту. Отже, була весна і всі думали, що новий господар колгоспу збирається навідати свої угіддя, аби на місці з'ясувати обставини перед весняними роботами.

Нарешті довгоочікуваний візит нового господаря настав. Перед обідом селом промчав цілий кортеж дивних величезних чорних закордонних автомобілів. Ці автомобілі й справді дуже здивували місцевих селян, бо ж вони звикли, що найшикарнішим авто, на якому могло їздити тільки високе партійне начальство була радянська «Волга», звичайно, не враховуючи якогось особливого лімузина, виготовленого спеціально для генсека – але це десь тільки там, в столицях. А тут, на тобі, несуться селом якісь величезні, чорні, блискучі халабуди завбільшки з невелику хату!

Промчавши вулицями села, цей дивовижний автокортеж нового господаря колгоспу зупинився на подвір'ї колгоспної ферми. Колгоспники ж, дружно повискакувавши на вулиці, кинулися й собі на ферму, де новий господар вже встиг зайти в одну з будівель місцевої свиноферми.

– Фу, смердючище яке, – з огидою промовив олігарх Кабан, вийшовши з дверей свиноферми. – Камерна параша так просто якесь благоуханіє в порівнянні з усім оцим лайном. І як вони тут все своє життя винюхують цю гидоту? А, ось і вони зібрались, – побачив він селян, які прийшли на ферму, щоб побачити нового власника колгоспу. – Що, прийшли привітати мене? Похвально, похвально. Молодці.

Селяни ж, які зібралися на фермі, в свою чергу тепер вже точно довідалися про істинну причину присвоєння цьому олігарху Кабанову почесного «поганяла» Кабан. Адже був цей чоловік не просто там опасистий, чи тлустий, чи там огрядний – це була просто таки якась неймовірна гора із м'яса, сала й жиру з невеличкими цяточками очей і натяками на рот, ніс і вуха у верхній лисій частині цієї гори, яка відрізнялася від нижньої частини лише відсутністю черевиків. І тут природна притаманність і повна відповідність «поганяла» Кабан стала абсолютно очевидною і зрозумілою: «оце так кабанище», «ну й вепряка», «от так хрячище», «кнуряка неприторенна», «оце так наїв свинячу мармизу в тюрязі на казенних харчах», – такі й подібні до них епітети, порівняння й метафори посипалися з уст селян, вражених неймовірною огрядністю свого нового господаря. І після цієї зустрічі ні в кого на селі не залишилось жодних сумнівів у тому, що прізвище олігарха Кабанова не було основною причиною присвоєння йому почесної «клікухи» Кабан.

– Ну що, селяни, пролітарії? – звернувся Кабан до селян, вражених його статурою. – Пролітарії тому що пролітаєте? Ха-ха-ха!.. – вирвався з надр цієї гори сала зовсім не відповідний до неї фальцет сміху. – Ха-ха-ха!… Пролітарії на те й пролітарії, щоб пролітати, чи не так? – звернувся він до своїх супровідників, котрі хоч і не таких неймовірних розмірів, як Кабан, все ж також мали дуже значні, навіть видатні й переконливі мармизи, животи й зади.

– Ха-ха-ха!.. – Вибухнув дружнім сміхом гурт супровідників Кабана. – Ха-ха-ха!.. Пролітарії, щоб пролітати! Ха-ха-ха!.. Пролітарії пролітають нафіг! Ха-ха-ха!.. Ну й Кабан! Кабан завжди щось як відмочить, так вже відмочить! Ха-ха-ха!.. Пролітарії пролітають! Ха-ха-ха!.. Пролітарії в прольоті!..Ха-ха-ха!…

Загальне веселе пожвавлення перекинулося й на селян, які врешті після приголомшливого враження від габаритів Кабана трохи відійшли на користь загального добродушного настрою, який виник від веселого повторення гостями слів нового господаря колгоспу про якісь «прольоти», «польоти», «літання», чи «літ», або ж «злет», що було сприйнято селянами як обіцянки нового начальства про підняття, або ж «зліт» колгоспу на нову, небачену досі, висоту. Проте повністю стурбованість селян щодо видатної тлустості Кабана все ж таки не зійшла нанівець, бо всі вони були перейняті вирішенням питання, як оця величезна туша олігарха пролізе в дверцята автомобіля і вміститься в кабіні – і чи це взагалі можливо. Звичайно, розміри закордонного позашляховика, на якому приїхав Кабан, були величезні, але імовірність втиснути навіть у таку велику машину тушу Кабана видавалась мізерною.

– Ну шо, товарищі селянє, товарищі пролітающі пролітарії? – вирішив Кабан ще продовжити свою промову, адже вона так сподобалась його супровідникам. – Пролітаєте? Пролітайте, пролітайте й далі. Бо доля у вас така. Лохи, вони і є лохи. Як кажуть, без лоха і жизнь плоха! – підморгнув він своїм супровідникам, котрі хоч вже й не так гучно, але все ж дружно вибухнули знову сміхом у відповідь. – Лохи ви, лохи непритворенні, товарищі пролітарії. Лошари, ох і лошари, в натурє лошари!

Селяни ж з останніх слів Кабана зробили той висновок, що їх новий господар конкретизував свій обіцяний план щодо нового «злету» колгоспу уточненням, що «злет» цей буде забезпечений зокрема й таким заходом, як придбання для колгоспу «лошат», тобто розвитком конярства, що, звісно, не могло не порадувати колгоспників.

Врешті, Кабан, смачно харкнувши на молоду весняну траву, поліз у салон авто, і на здивування селян, протиснувся таки крізь дверцята і розвалився на задньому сидінні: «Ти диви, таки вліз!» – не змогли втриматися від здивованого вигуку деякі із селян. Кабан дійсно таки вліз в авто, щоправда, величезний позашляховик після цього осів так, що днищем майже став черкати об землю. Потім дверцята за Кабаном зачинив його охоронець, який сів на переднє сидіння, після чого по машинах розсілися всі супровідники Кабана, і кавалькада чорних позашляховиків нарешті рвонула геть із села.

Щоправда, перед цим Кабан ще раз звернувся до селян зі своїм останнім, так би мовити, «на посошок», прощальним привітанням, яке, втім, було мовчазним, адже було висловлене жестом: у відчинене вікно автомобіля Кабан просунув руку і показав селянам свій величезний, жирнючий, міцно стиснутий кулак із випростаним і спрямованим угору середнім пальцем. Селяни вирішили, що це, мабуть, був якийсь новоприйнятий серед новітньої «еліти» жест привітання, жест особливої приязні й благовоління, щось на кшталт піонерського салюту, але для дорослих – а тому у відповідь на благовоління його середнього пальця Кабанові услід селяни радісно почали махати руками, кивати головами і навіть хрестити православним хрестом і благословляти кавалькаду чорних автомобілів, які в куряві зникали із села.

Потім цей візит і промови Кабана ще довго слугували предметом напівміфічних обговорень серед селян: «Злетить, каже, ваш колгосп під моїм керівництвом, як ото ракета злітає», – говорили одні; «Так, так, і я теж чув, казав „літатиме“ все тут, тобто як в авіації все буде чотко, як годинник усе працюватиме», – відповідали їм інші; «А ще лошат, лошат, казав, завезе. А це тобі не що-небудь. Мабуть, породистих лошат буде завозити, рисаків там всіляких, а вони тисячі доларів коштують! Ото заживемо!», – піддавали ще інші й собі хмизу в палаючий вогонь захвату колгоспників майбутнім процвітанням їхнього рідного колгоспу під орудою Кабана. «Це тобі не те, що комуняки, які занехаяли наш колгосп так, що доводилося за харчами в райцентр їздити. Це натуральний капіталістичецький буржуїзм, це тобі не що-небудь! Це справжній тобі господар, зразу видно. Солідний», – робив урешті висновок якийсь дядько і всі схвально кивали у відповідь головами.

А щодо ж прощального жесту Кабана, тобто щодо його стиснутого кулака з випростаним догори середнім пальцем, то, наприклад, Степан Степанович, місцевий учитель історії, зробив навіть науково-теоретичне обґрунтування цього новоприйнятого молодою національною елітою вітального жесту. Степан Степанович стверджував, що випростаний середній палець – це ніби знак оклику, який таким чином стверджує міць, силу і надійність стиснутого кулака, тобто міць, силу і надійність самого господаря цього кулака, або ж надійність слова й обіцянок цього самого господаря: одне слово, згідно тверджень Степан Степановича, у справдженні всього обіцяного Кабаном не може бути жодних сумнівів.

Степан Степанович навіть вирішив упровадити цей новітній жестикуляційний модерн у практику навчального процесу, і коли якийсь учень цілком задовільно відповідав на всі запитання, то Степан Степанович до поставленої в журнал «п'ятірки» додатково ще й показував учневі стиснутий кулак з виструнченим середнім пальцем, на що сам учень теж показував у відповідь учителеві середнього пальця. Ба більше, Степан Степанович навіть вигадав вербальний супровід до цієї модернової жестикуляційної мови: «Ось так!» – говорив хтось перший комусь другому, показуючи середній палець, а цей другий хтось, теж показуючи середній палець цьому першому хтосю, відповідав: «Саме так!».

Одне слово, ейфорія очікування результатів приїзду Кабана і його полум'яної промови з обіцянками майбутнього процвітання вирувала в селі все з більшою й більшою силою. Але не дуже довго. Адже впровадження своїх реформ у сільськогосподарське виробництво Кабан розпочав уже досить скоро. Та виявилось, що ці реформи не зовсім відповідали уявленням про них селян, а результати цих реформ були зовсім таки протилежними селянським очікуванням.

Сільськогосподарські реформи Кабана полягали в тому, що вся колгоспна живність, від найбільшого бика до найменшої курки, була вирізана на м'ясо; вся техніка, реманент, все металеве обладнання було вирізане на метало-брухт; всі колгоспні будівлі були розібрані на будматеріали – і все це було миттєво розпродане. Щоправда, колишнім колгоспникам було великодушно дозволено досхочу покопирсатися в залишках від цього реформування, аби в такий спосіб селяни змогли б якоюсь знахідкою компенсувати собі багатомісячну невиплату заробітної плати.

Стосовно ж колгоспних земель, то на їхню долю випало цілковите забуття, занехаяння і набуття первісного стану в результаті повного, цілковитого й остаточного заростання бур'янами. Незламний селянський оптимізм колишніх колгоспників, навіть після повного розгрому колгоспу, все ж надихнув їх на позитивні припущення стосовно задумів Кабана щодо колгоспних земель – селяни переконували один одного в тому, що новий господар колгоспу хоче дати землі таким чином перепочити від постійної експлуатації, аби виснажена земля знову набралась своєї колишньої первісної чорноземної плодовитості і змогла давати нові небачені досі врожаї.

Насправді ж у Кабана щодо колгоспних земель був лише один, простий і зрозумілий намір – він хотів просто тільки мати цю землю, і більше нічого, він тільки хотів, щоб ця земля була його землею – і все. Що тут незрозумілого? Колись у дитинстві Кабан бачив радянський мультфільм «Кіт у чоботях», в якому, проїжджаючи землями якогось казкового королівства, герої цього мультфільму питали у місцевих жителів, чиї це землі, а ті відповідали: «Маркіза Карабаса», «Маркіза Карабаса», «Маркіза Карабаса» … І от ця сцена з цього мультфільму тепер частенько прокручувалась у щасливій голові Кабана, щоправда, з невеликою різницею – місцеві «селяни-пролітарії», «лохи» і «лошари» на питання, чиї це землі, замість «Маркіза Карабаса» відповідали: «Пана-господіна Кабанова!».

І це прекрасне усвідомлення того, що ця земля належить йому, саме йому, тільки йому і нікому більше, робило Кабана з кожним днем усе щасливішим і щасливішим від відчуття своєї сили й могутності, своєї обраності самим Господом Богом. Так, так, адже його успіхи можна було пояснити тільки тим, що його обрав серед усіх інших сам Бог, був переконаний Кабан, котрий не дарма ж тепер був з цим самим Богом на короткій нозі, користуючись шаленою популярністю серед православних попів Московського Патріархату. Адже не даремно Кабан не лише робив постійно щедрі внески до попівських кас, але навіть побудував за власний кошт цілий новий Московсько-православний храм! Не дивно ж, що попи у відповідь просто таки нестямились у славослів'ї щодо істинно православних чеснот Кабана, котрий за словами московських попів був істинним стовпом православ'я, підтримуючи не якісь там збочені Західні «цінності», а істинно православні духовні «скрєпи» святомосковської Русі.

Кабан навіть задумав побудувати православний храм у рідному селі Славка Пузика, адже селяни, ці «лошари-пролітарії», які жили тепер на землі Кабана, сприймались Кабаном, як власне додаток до цієї самої його землі, тобто, як і сама земля, селяни разом із землею сприймались Кабаном своєю власністю, за яку він, як і за всяку іншу свою власність ніс тепер відповідальність перед самим Богом, котрий якраз і надав у власність Кабана все, чим той володів. Звісна річ, у подяку Богу Кабан тепер побудує в цьому селі храм Божий, поставить туди надійного попа, а піп той уже пояснить найпереконливіше селянському «лошарству», хто кому насправді Бог, і куди треба вставляти свічку.

Вже в чому, в чому, а в мистецтві пояснити, чому це «двічі по два» насправді буде «сімнадцять», а не «чотири», попи були справжніми майстрами. Наскільки вже Кабан сам був мастаком «лохотрона», але навіть його дивувала попівська здатність «розвести» яку завгодно найдосвідченішу публіку. От взяти, наприклад, Сталіна, цього виплодка самого пекла: здавалося в жодної нормальної людини не може бути жодного сумніву в тому, що Сталін – це щонайдосконаліше втілення самого Сатани. А от московським попам вдалося ж переконати свою паству в тому, що зі Сталіна не тільки можна, а й треба малювати ікони – і малюють же!

Так що Кабан тепер отримав у московському попівстві найнадійнішу опору. Не дарма ж ці попи були одним з основних важелів, дія котрих повинна була привести невдовзі Кабана до отримання мандата народного депутата, тобто парламентаря-законодавця у найвищому законодавчому органі держави Верховній Раді України. І в тому, що йому на блюдечку піднесуть мандат члена Українського Парламенту, Кабан не мав жодного сумніву. Адже він «відстебнув» (тобто віддав) на це стільки «бабла» (тобто грошей), що вистачить на підкуп, (тобто на заохочення) і попів, і газет із телевізором, і всіх до одного виборчкомів, і самих виборців врешті-решт! Так що не може бути жодних сумніві у тому, що Кабан отримає місце в найвищій владі в державі, що в свою чергу надасть йому ще більше можливостей отримувати ще більше грошей, які підуть на отримання ще більшої влади – і так далі, все більше й більше, все вище й вище, аж до самого неба!

Ясна річ, Кабан цілком усвідомлював, що всі його досягнення були виключно наслідком наявності в нього такої майже необмеженої кількості грошей – гроші, гроші, ще раз гроші, і тільки гроші! І Кабан прекрасно розумів, що якби такою кількістю грошей володів хтось інший, то цей інший, а не він, Кабан, зміг би досягти таких же успіхів. Але ж володарем цієї купи грошей став саме він, Кабан, а не хтось там інший – і в цьому Кабан бачив найвищий промисел, перст Божий! Так, так, Бог обрав саме його, саме він, Кабан, став обранцем Бога, який у свідомості самого Кабана певним чином еволюціонував: спочатку з якоїсь незрозумілої найвищої сили Бог перетворився на цілком зрозумілого «конкретного в законі небесного Пахана», потім поступово Бог став для Кабана «корефаном» і «братаном» з тенденцією перетворитися просто на якусь «шістку» – з такою бо запопадливістю Бог «прогинався» перед Кабаном, виконуючи всі його забаганки. А з часом Кабана все частіше й частіше навідувала думка, що, може, оце саме він, Кабан, насправді то і є той самий Бог, хоча б трішечки…

От і в царині перейменувань Кабан відзначився, залишивши й у цьому свій слід навіть і в рідному селі Славка Пузика. Окрім введених у вжиток Кабаном жесту середнього пальця і неологізмів на зразок «пролітарії», «лохи», «лошари» і таке інше, було ним, тобто його підручними застосовано ще купу всіляких більш офіційних термінів під час привласнення колгоспу. Але серед того, що селянам, як і Славкові Пузику, найбільше запам'яталося, був, наприклад, транспарант із назвою колгоспу: «колгосп «ШЛЯХ ЛЕНІНА» – було написано до появи Кабана на цьому транспаранті, а після візиту Кабана напис став інший – «ЗАТ «ВЄК ВОЛІ НЄ ВІДАТЬ (в натурє)».

Так що Славко Пузик на предмет перейменувань був уже досить підготовлений, аби аж занадто здивуватись тому, що замість старого слова «екзамени» на означення процесу іспитів з'явився новий термін.

– А я оце їду в Київ поступати в медінститут, – коли пасажирський потяг рушив, і весела компанія в купе плацкартного вагону розговорилась, вступив і собі в цю розмову Славко Пузик. – Екзамени здам – і вперед, підкоряти вершини науки!

– Що, що? – з відчутним іронічним відтінком перепитав Славка огрядний сивоволосий чоловік, що сидів напроти і якого всі називали дядьком Макаром. – Що, що ти, хлопче, будеш здавати? Екзамени?

– Ну так, екзамени, – трохи зніяковівши, відповів Славко. – Екзамени буду здавати.

– Ха-ха-ха!.. – щиро зареготав у відповідь дядько Макар. – Цей юнак зібрався здавати екзамени. Ви чули? – звернувся він до інших співрозмовників, котрі у відповідь теж засміялися і собі. – Ти, юначе, мабуть, із села? – вже з ноткою співчутливого розуміння промовив дядько Макар до Славка. – Так от, запам'ятай, зарубай це собі на носі, хлопче, немає вже зараз ніяких екзаменів. Ніхто тепер не здає екзаменів, тепер здають бакси! Запам'ятай.

Отак Славко Пузик вперше дізнався про те, що замість терміну «екзамени» на означення іспитів тепер вживається термін «бакси». Звичайно, Славко, хоч і був сільським хлопцем, проте таки знав, що слово «бакси» вживалося тоді також на означення доларів, тобто валюти Сполучених Штатів Америки. Але не дарма ж Славко Пузик був відмінником у навчанні: визначення «омонімів» у нього просто таки відскакувало від зубів, і чому, наприклад, слово «кома» означало і знак пунктуації, і діагноз, і фізичний термін, Славко прекрасно знав, а тому й не дуже здивувався, що слово «бакси» може вживатися як на означення іспитів, так і на означення американської валюти, адже ж і ті самі долари як тільки не називали – і «баксами», і «зеленню», і «грінами», і «зеленими»…Так що, з науково-теоретичної, так би мовити, точки зору в усьому цьому не було нічого незвичайного. Суспільно-культурні ж обставини стану загальних перейменувань налаштовували на сприйняття яких завгодно нових найменувань як належне, якими на перший погляд ці найменування не видавалися б неймовірними.

Та Славко Пузик, хоч і бувши простим селянським хлопцем, все ж і тут не піддався так вже запросто на цілковите й беззастережне сприйняття цієї нової назви іспитів. Звичайно, він не хотів виказати перед іншими свою селянську необізнаність у царині новітніх перейменувань, спитавши когось напряму про свої сумніви щодо омонімічного ряду «долари – бакси – екзамени», але розвідку з цього питання все ж провів обхідними шляхами. Вже при першій же розповіді дядька Макара про недавнє перейменування «екзаменів» на «бакси», Славко Пузик звернув увагу на реакцію всіх інших присутніх при цій розмові – при цих словах дядька Макара всі інші співрозмовники тільки згідливо й серйозно кивали головами, стверджуючи таким чином істинність цього повідомлення.

Надалі ж упродовж усієї своєї подорожі до Києва Славко при першій же ліпшій нагоді намагався знову й знову з різними своїми попутниками завести розмову про мету своєї поїздки в столицю, наштовхуючи таким чином своїх співрозмовників на те, щоб вони знову й знову сказали, як тепер по-новому називаються іспити: «Та які ж тепер «екзамени»? Тепер тільки «бакси», здав нормально «бакси» – і все, вважай себе зарахованим», – казали одні, «Забудь про «екзамен», тепер все вирішують «бакси», – говорили інші. А одного разу Славко, наприклад, просто підсів до двох бабусь, які розмовляли про навчальні справи своїх онуків, і одна бабуся сказала, що її онук вже нарешті здав «бакси» за другий семестр.

Так що на момент свого приїзду в Київ у Славка Пузика вже не залишалося жодного сумніву в тому, що іспити іменуються тепер не «екзамнами», а «баксами».