Читать книгу Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман - Юрій Пересічанський - Страница 8

Зайве розповідати, з якою фанатичною посвятою гарячий прихильник всілякого добра Славко Пузик кинувся в полум'я беззастережного служіння лікарській справі. Збоку здавалося, що після Гіпократа навряд чи був якийсь ескулап більш відданим святій справі допомоги недужим, аніж Славко Пузик, який готовий був тепер на все, аби тільки йому вдалося стати на медичну стежку – так він почав гризти граніт науки, аби не зрізатися на екзаменах.

Тепер то Славко згадав, що ще в дитинстві таки вже відзначав надзвичайну придатність професії медика до досягнення всілякого добра. Славко тепер згадав свої дитячі роздуми щодо їхнього тодішнього сільського лікаря Семена Петровича. Точніше Семен Петрович був не лікарем, а фельдшером. Згадав тепер Славко й те, чому тоді оце слово «фельдшер» йому вчувалося як «фельдмаршал». Адже фельдшер Семен Петрович, як на Славкове дитяче розуміння, був людиною, в якої кожного дня був день народження. Як це могло бути? Дуже просто. Адже на день народження тобі завжди приносять всілякі подарунки, але в звичайної людини це буває тільки один раз на рік, а от місцевому «фельдшеру-фельдмаршалу» Семену Петровичу подарунки несли щодня – отже, вирішив був малий Славко, у Семена Петровича, на відміну від усіх інших, день народження щодня. І, звісна річ, цю щасливу відміну Семена Петровича від інших людей Славко пов'язував з його професією – так що непересічну придатність заняття медициною до набуття добра маленький метикуватий Пузик відмітив уже в ранньому віці, але це його тодішнє відкриття було притлумлене під дією більш сильного бажання набути статусу великого радянського начальника, що забезпечило б такі можливості гребти добро, які не йшли ні в яке порівняння з непоганими преференціями лікарської професії.

Але зараз під дією нових чинників Славко знову згадав про свої заздрісні думки щодо долі Семена Петровича – адже, що той, зрештою, робив задля щоденного отримання подарунків? Сам Семен Петрович говорив щодо мети його роботи, що найголовніша і найсуттєвіша задача лікаря – не нашкодити хворому. «Головне – не нашкодь», – раз у раз повторював Семен Петрович, і цю свою найголовнішу мету втілював у щоденній практиці якнайретельніше: адже яка шкода недужому могла бути від уважного вислуховування скарг хворого лікарем і співчутливого поплескування по плечу цього хворого, мовляв, терпи козак – отаманом будеш, якось воно, може, й пройде. А, в основному, це і все, що сільський фельдшер міг задіяти в боротьбі з недугами.

Так що, майже все, чим був зайнятий Семен Петрович – це з'явитися на роботі приблизно десь годині о восьмій-дев'ятій, виконати свою щоденну головну місію щодо неспричинення шкоди хворим, і після обіду, ситим, добряче напідпитку і з цілою купою подарунків піти вже додому смакувати подарунками й додавати алкогольного градусу.

А додавати алкогольного градусу Семен Петрович ой як любив, виправдовуючи це своїм намаганням в такий спосіб докопатися до істини, і цитував на доказ цього знаменитий латинський вислів про те, що істина в вині, тобто говорив, точніше, намагався говорити своїм неслухняним від алкогольних випарів язиком «ін віно верітас», щоправда, часто в його інтерпретації цей вислів звучав дещо модифіковано, як «ін медицінус спіртус верітус», а іноді, коли в нього закінчувався спирт, а серед подарунків не було достатньої кількості якісного бухла, то ця латинська мудрість могла зглянутися над бідолашним Семеном Петровичем і прозвучати як «ін самогоніус верітус». Зрештою, Семен Петрович був не таким вже й дуже вибагливим «фельдмаршалом», хоча й скаржитися на життя йому не було за що.

І коли Славко порівнював долю Семена Петровича з долею, наприклад, свого батька, який за свої ненастанні щоденні труди в полі з ранку й до ночі мав лише копійчану зарплату й добрячого копняка під зад від радянської влади, то звісно, що не міг не відзначити достоїнств лікарської долі. А тепер, після роз'яснювальної роботи Володьки Васильченка, то й поготів. Тепер Славко загорівся такою непереможною хіттю до медицини, що навіть не звернув уваги на надзвичайно заманливу пропозицію, яку зробив йому, а точніше не напряму йому, а його батькові Гервасію щодо Славка їхній сусід дядько Іван, котрий до того ж був іще й якимось їхнім далеким родичем і кумом Гервасія.

Так от, син дядька Івана Роман влаштувався на роботу в правоохоронні органи, і не просто в правоохоронні органи, а в міліцію, і не просто в міліцію, а в саму самісіньку дорожню автоінспекцію, тобто в ДАІ! І, за словами дядька Івана, його син Роман міг би посприяти щодо влаштування туди в ДАІ й Славка Пузика, адже таке влаштування друзів, знайомих і родичів, які б «не підвели», заохочувалось навіть і начальством Романа. А Роман вже, мовляв, навіть розповів своєму начальству про Славка Пузика, що той надзвичайно здібний колишній комсомолець і відданий радянсько-комуністичний патріот, тобто для роботи в ДАІ надзвичайно підходитиме. А вже щодо роботи в ДАІ, так тут дядько Іван не шкодував ніяких захопливих описів. Всі ж знали, що навіть ще в часи Радянського Союзу даішники жили на широку ногу, як вареники в маслі купалися; як тоді про них казали в народі, даішники хоч і пасуться на голому асфальті, а он які вгодовані. Щоправда, тоді даішникам все ж таки дещо заважали жити конкуренти з прокуратури, КДБ та інших структур, а тепер, за словами дядька Івана, настала повна свобода, воля, демократія і все таке інше, так що жити даішникам тепер можна не те що на широку, а на якнайширшу, просто таки на панську ногу.

– От раніше при Союзі, як було, – просторікував дядько Іван перед Пузиками про даішні справи, – зупиняє даішник когось там на автомобілі, починає там всякі причіпки придумувати, мовляв, а чому там у вас не так, а чому оце не отак, а сам тим часом і думає, як же його здерти свої законні декілька карбованців, думає, кого це він зупинив, може це якийсь шпіон з прокуратури, або з КДБ, абощо, одне слово, важкувато давався тоді хліб даішникам, хоча й тоді, гріх Бога гнівити, жили даішники непогано. А тепер що, тепер все, тепер демократія, свобода, воля, ніяких тобі перепон, зупиняє тепер даішник когось на дорозі, і все, відразу підходить – давай, каже, мені сто, двісті, триста карбованців, скільки треба, стільки й каже, а у відповідь ніхто ні чичирк, віддають грошики і їдуть собі далі. Та що там, даішник може три шкіри з кого завгодно здерти, може навіть штани з тебе зняти – і їдь далі голяка, зумів машину купити, знайдеш гроші й на нові штани. Отак от вони тепер живуть.

– А як же там тепер прокуратура, КДБ і таке інше? – поставив під сумнів слова сусіда Гервасій Пузик.

– Та я ж тобі кажу, – вів своєї дядько Іван, – тепер же вже свобода й демократія, вільне суспільство, тобто що головне, що тепер саме-саме найголовніше, що тепер над усім панує? Закон! Закон – от що тепер найголовніше. Закон над усім панує. І всі повинні виконувати цей закон. А хто закон цей представляє, хто може говорити від імені закону? Правильно, правоохоронні органи, тобто та ж сама міліція, ті ж даїшники, та ж прокуратура, КДБ і все таке інше, тобто всі, хто стоїть по цей бік закону, і всім їм треба жити й жити непогано, жити якомога краще, так що немає ніякого резону всім тим, хто стоїть по цей бік закону між собою сваритися. Там вже вони всі на найвищому рівні між собою домовились не заважати один одному, щоб кожен на своїй ділянці вільно міг заробляти на тих, хто не працює в правоохоронних органах, тобто на тих, хто стоїть по той, по інший бік закону. Адже ж повинно якось винагороджуватись те, що ти кожного дня і кожної ночі захищаєш закон і всіх тих, хто стоїть по той, по інший бік закону, тобто під захистом цього закону; повинні ж всі, кого ти захищаєш віддячувати тобі за те, що ти, можна сказати, кожного дня ризикуєш життям, аби захистити простолюд? Так що все по справедливості. І тепер всі, всі хто при владі, і правоохорнці, і всі інші начальники, всі поміж собою порозумілись і домовились ні в якому разі не ставати один одному на заваді, а лише допомагати один одному обдирати, тобто заробляти грошики. Воно, звичайно, і раніше при комуністах так було, але тоді ще знаходились усілякі вискочки, які могли свого ж товариша підставити і втопити, аби самому вислужитись, просунутись по службі і зайняти місце погубленого товариша. А тепер ні, тепер, я ж кажу, демократія, тепер один закон для всіх, тепер порядок, тепер всі як один, один за всіх, і всі за одного, хай тепер спробує тільки з'явитись якийсь там підступний виродок, котрий би захотів свого ж товариша під удар підставити – зразу ж такого витурять у три шиї із влади назавжди, а то ще й посадять у в'язницю. Тепер уся влада, як один кулак, спробуй тільки не виконай, що тобі влада наказала – такого отримаєш гостинця від цього кулака, що більше ніколи не захочеш владою нехтувати. Так що всі справно віддають представникам влади все, що тільки від них влада вимагає, і збирати цю данину можна зовсім, зовсім безпечно. Всі найнижчі із владоможців збирають призначену на кожного з них контрибуцію, залишають дещицю собі, й віддають вищим певну суму, ті вищі віддають ще вищим, ті ще вищим, і так аж до самого найвищого. От, наприклад, мій Ромка кожного дня повинен віддати з назбираного за робочий день прибутку своєму безпосередньому начальнику двісті доларів, і собі ж звичайно теж у Ромки залишається, себе ж ніяк не можна обділити теж. А той його начальник своєму начальнику теж повинен відстебнути дещицю – і так далі аж на самий верх. І зрадників там у них ніяких не може бути – не хочеш працювати як треба по-людськи, хочеш своїм товаришам свиню підкласти, іди геть із системи на вільні хліби, а то й до в'язниці. Так що, тепер там зовсім безпечно, повний закон і порядок панує. Все тепер там чесно, як каже мій Ромчик, все «по чесноку», або ж «усе пучком». Так що про всілякі підступи з цього боку можеш не турбуватись, Гервасію, – урезонював дядько Іван Славкового батька, котрий був би вже й не проти, аби його син зажив добробуту на ниві захисту закону і порядку, та й сам Славко слухав розповіді сусіда Івана про досягнення його сина Романа не без прихильності й захоплення. – Кажу ж тобі, що сміливо можеш поблагословити Славка на службу в органа, там він точно вже хліба без масла ніколи не їстиме. Туди аби тільки попасти, спершу у пішаках походить, а далі видно буде. Славко, він же в тебе, Гервасію, метикуватий, там тільки в пішаках пообітреться, пошлють його на навчання, освіту отримає, а далі як почне лізти нагору – не зупиниш. А чим вище там, тим більший куш тобі будуть щодень відстібати. Так що, довго роздумувати не раджу, сміливо хай Славко йде в ДАІ. А там Роман уже свій, уже він тепер там прапорщик, і за Славка слово замовить. Так не роздумуйте, не пожалієте.

– Та воно то так, я б то й не проти. Тим паче, як ти тут, куме Іване, все розтлумачив. Я б то і не проти, – чухав потилицю Гервасій Пузик і скоса дивився в бік свого сина Славка, чи не захотів би той відкинути свої забаганки щодо тієї незрозумілої медицини і піти на стежку для всіх зрозумілої, як «двічі по два – чотири», роботи в ДАІ.

А що ж сам Славко? А Славко лише сопів у дві свої носові дірки, потупивши очі долу. Ясна річ, заманливі перспективи безпечного і стабільного поповнення кишені на широкій дорозі захисту закону ніяк не могли залишити байдужим чутке до набуття добра серце Славка, як не могла б залишити байдужим голодного миска свіжо-звареного запашного борщу. Та велика медична мрія все ж ніяк не могла відпустити чутливу душу нашого героя, який ні за які даішні пряники все ж не міг відмовитися від всепереможного гуманістичного потягу до лікарського служіння справі порятунку недужих.

– Та я розумію, – продовжив свої умовляння дядько Іван, витлумачивши мовчання і вагання Славка по-своєму, – звичайно, є й більш тепленькі й заманливі, більш прибуткові місця. Мій Ромка, до речі, теж спочатку хотів був улаштуватися або в податкову інспекцію, або на митницю, там, звичайно, гребти щодня можна не те що лопатою – екскаватором! Митники й податківці, взагалі, кажуть, їздять на роботу не на легкових автомобілях, а на вантажівках, бо по закінченні робочого дня всю ту готівку, яку вони нагрібають за день, вивезти з роботи можна тільки на вантажівці! Але туди потрапити дуже важко, там, щоб влаштуватися на роботу, такі суми треба заплатити, що не підйомні не те що для твого, Славку, батька, чи для мене, хоч у мене й більші в грошах можливості, а й навіть для якогось колишнього секретаря райкому партії! Там такі суми називають, що я навіть повторювати їх боюсь. Та й в ДАІ щоб Ромку влаштувати я чотири тисячі доларів віддав, хоч просили п'ять, а я виторгував тисячу! А тепер тобі, ти тільки подумай, Славку, так пощастило, що їм там у ДАІ терміново людина знадобилася, причому така, на яку можна покластися, за яку хтось міг би вже поручитися зі своїх, а Ромка вже в них свій. Так що, сказали, давай п'ятсот доларів, і все – вважай себе зарахованим. П'ятсот доларів! Всього п'ятсот доларів, ти хоч уявляєш, що це таке? Та це просто даром! Хоча твій батько й каже, що йому й таку суму відразу не дістати, та ми вже з ним домовилися, я йому позичу, ми ж свої люди, якось порозуміємось, розплатимось, ти ж там у ДАІ, я думаю, дуже скоро заробиш. Та й моєму Романові буде спокійніше там на роботі мати поряд земляка, та ще й родича, та ще й такого надійного й метикуватого як ти, Славку. А про те, щоб якесь більш злачне місце посісти, так це від тебе нікуди не втече. Мій Ромка теж, до речі, не збирається засиджуватись все життя в ДАІ, каже, піднакопичить грошенят в ДАІ, набуде певної ділової репутації, знайомих в різних органах заведе і спробує таки здійснити свою мрію щодо митниці або податкової. А ти чим гірший, Славку, від інших? Не переймайся, все в твоїх руках, головне, потрапити туди, в органи, у владу, у цю владну миску, в якій усі купаються, як вареники в маслі, і з якої ніхто й ніколи не випадає, якщо поводиться правильно. Так що ви скажете, Гервасію, Славку? – упевнений в невідпорності своїх аргументів, звернувся до своїх родичів дядько Іван.

Але Славко все так же похнюплено сидів і сопів, не в змозі перебороти свою відданість всепереможному поклику до служіння хворим на догоду меркантильним розрахункам щодо прибутковості даішної справи.

– Добре, – нарешті завершив дядько Іван виклад своїх аргументів, мабуть, упевнившись, що вже неможливо більш переконливо довести переваги даішної долі, і думаючи, що мовчання Славка лише від ніяковості, а його згода – лише справа часу, – добре, подумайте ще, потім скажеш мені, Гервасію, що ви надумали. Все одно, вам зараз ніхто нічого кращого не запропонує, – він кивнув на прощання головою і пішов собі геть впевненою ходою, переконаний у невідпорності своєї пропозиції.

Але Славко так і не погодився проміняти омріяного медичного журавля, який був усе ще в небі, на привабливу даішну синицю, користь від якої була вже, можна сказати, в тебе в кишені. І тут хотілося б наголосити на тому, що ми були б дуже несправедливі до нашого героя, якби стверджували, що всі життєві рішення Славка Пузика визначалися виключно тільки меркантильними розрахунками щодо матеріальної користі прийнятого рішення. Ні. Зовсім, ні! От, наприклад, хоч би й у цій болючій дилемі щодо вибору поміж ДАІ та медициною величезну роль зіграла романтична складова Славкової душі.

Так, так, я не помилився, саме романтика медичні перспективи надихнула Славка Пузика відкинути вигоди ДАІ, до яких було тільки простягти руку, на догоду ще не зовсім визначеним перспективам медицини. Адже на Славка, з його не вельми видатними рисами зовнішності, справила просто таки непереможне враження романтична розповідь Володьки Васильченка про безмежні можливості безвідмовного доступу до дармового дівочого тіла молоденьких медсестер і, особливо, молодесеньких практиканточок. Так що, юнацькі мрії Славка були осяяні ореолом цілих гаремів із молодесеньких медсестер і практинканток, котрі водили хороводи навколо нього, молодого лікаря.

Хіба ж могла цю найромантичнішу медичну перспективу перемогти якась, із цього боку, зовсім, зовсім не романтична перспектива ДАІ? Звичайно, даішник міг би безкоштовно користуватись послугами місцевих проституток, але хіба ж могли якісь вульгарні й небезпечні зв'язки з проститутками порівнятись із романтичними стосунками з молоденькими, майже невинними (а, може, навіть незайманими!) практиканточками! Від цієї романтики у Славка голова йшла обертом, та що там, у нього просто зривало дах від цієї романтики. Так що, якими б переконливими й невідпорними не були меркантильні аргументи дядька Івана на користь ДАІ, непереможна романтичність медичної посвяти ніяким чином не дозволила Славкові зійти з лікарської стежки.