Читать книгу Іменем сонця - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 3

Розділ І

Оглавление

Змилені коні здолали крутий підйом і винесли ридван на пагорб. Коли дорога почала збігати у долину, вони, підкоряючись вигукам кучера і свисту батога, перейшли на галоп. З кінських пащ вихоплювались хмаринки білої пари, втомлені тварини похропували й бігли з останніх сил. Було помітно, що екіпаж здолав чималий шлях, і коні потребували відпочинку. Проте закутаному в овечий кожух кучеру до цього не було жодних справ. Він слідкував лише за швидкістю. Скоро ридван, порипуючи полозами, влетів до передмістя й наповнив тиху, засипану пухкими сніжними кучугурами вулицю тривогою гонитви. Напівсонний Сатанів[1], що завмер у снігових заметах, одразу прокинувся. Міщани в очікуванні події, яка зруйнувала б чари сонного царства, заметушились. Десь у вікні з’явилось зацікавлене обличчя, в одному з будинків рипнули двері, випускаючи господарів на дворище. І вони стояли, спостерігаючи за подорожніми. Незграбні у своїх накинутих на швидку руку кожухах, у пухових хустках або високих баранячих шапках. Навіть рабин вийшов з синагоги. З мудрістю усього прадавнього народу спробував роздивитись, хто порушує спокій містечка десятком запряжених цугом вороних, похитав головою і повернувся до натопленого приміщення. Метушня завжди залишиться метушнею, а лютий мороз вихолоджував Сатанів та околиці більше двох тижнів, примушуючи мешканців спрямовувати у прозоре небо живописні стовпчики димів. Рабин мав надто багато власних справ, щоби втрачати час на споглядання дурнів, які намагаються випередити свій. На вулицях містечка, заливистим гавканням відробляючи харч, озвались десятки собак.

Подорожні виявляли не більше цікавості до подій навколо, аніж до втоми власних коней. Швидко залишивши позаду передмістя, ридван затримався на мить поблизу міської брами. Там двоє зарослих тижневою щетиною ландскнехтів, які поверх потемнілих від вогкої погоди сталевих лат мали кожухи, а замість шоломів кудлаті шапки, неспішно наблизились до форейтора – згорбленого і замерзлого юнака, що сидів у сідлі посередині запряжки.

– Waar ga je heen?[2] – ліниво сказав один з ландскнехтів, дихнувши на хлопчину горілчаним духом, відчутним на відстані добрих двох сажнів.

– Що? – вирячився на жовніра форейтор.

– Deze domme jongeman begrijpt je niet![3] – зареготав другий ландскнехт – рудобородий здоровань, на череві якого залізний нагрудник ледве тримався.

На допомогу форейтору прийшов кучер.

– Лікар! Лікар Леві! – гукнув він і вказав рукою на салон ридвана. – У нас хворий! Ziek!

Рудобородий ландскнехт, поклавши правицю на ефес шпаги, підійшов до карети і зазирнув у віконце. Після цього повернувся до товариша і коротко змахнув рукою:

– Laat ze gaan[4], – сказав, немов вибачаючись.

Після його слів ридван зірвався з місця, щоб за кілька хвилин зупинитися біля мети своєї подорожі. Нею виявилась брама великого цегляного будинку, відомого у Сатанові усім без винятку. Помешкання належало Леві Сатанівському, лікарю, слава про якого гриміла не лише Поділлям, а й добрячою половиною Речі Посполитої. Цікавість міщан до ридвана одразу ж пішла на спад. Поважний Леві був знаменитим ескулапом і за свої шістдесят років устиг поставити на ноги безліч хворих, на яких махнули рукою професори Львова і Кракова. Саме тому дев’ять з десяти екіпажів, які порушували спокій захованого серед величних Товтр[5] містечка, прямували до його дому.

– Приїхали, пане Януш! – Форейтор зіскочив з сідла і, потираючи задубілі долоні, навстіж відчинив дверцята ридвана. У оздоблений вишневим оксамитом салон одразу ж увірвався тріскучий мороз.

– Давайте я допоможу! – Форейтор простягнув руки, маючи на меті прийняти замотане у кожух дитя, що його тримав на колінах молодий шляхтич в увінчаній павичевим пером шапці.

– Геть! – нервово скрикнув шляхтич і почав обережно вилазити на вулицю. Дитя від руху, морозного повітря і розмов прокинулось і тихо заплакало.

– Обережніше, Януше, йому боляче! – повним сліз голосом застогнала закутана у кожух і пухову хустку жінка, що сиділа у ридвані.

– Я намагаюсь, люба Ірено! – відповів шляхтич. Не дивлячись на те, що він намагався стримати емоції, його очі теж були вологими.

Рипнули ворота будинку, у які несамовито гупав батогом кучер, кілька служників запопадливо забігали навколо прибулих, і скоро усі, за винятком кучера і форейтора, зникли у нутрощах господи. На вулиці залишили лише хмарину білосніжної пари з натопленого приміщення. Кучер зітхнув, знайшов під кожухом баклагу й надовго приклав її шийку до своїх пишних вусів. Після цього добув люльку й почав її неспішно накладати.

– Нá ось, – простягнув баклагу форейтору. – В таку погоду тобі не завадить.

Юнак з удячністю підморгнув і припав до горла баклаги. Потім заліз на козли до кучера і щільніше загорнувся у кожух. Обидва готувались до довгого очікування, з якого головним чином складалась їхня робота.

– Коней не шкодують, – буркотів кучер. – Померзнуть. А я кожного знаю з лошати. З пляшечки годував. Хіба так можна?

– Себе пошкодуй, – відказав форейтор.

– Мене жаліти не потрібно, – кучер ще раз приклався до баклаги. – Я собі раду дам. А то тварини. Їх обігріти й напоїти потрібно. Сім десятків верст пробігли. А що як впадуть?

– Боїшся, пан тебе винним зробить? – реготнув форейтор.

– Дурню´ не верзи, – похитав головою кучер. – Я пана не боюсь. Коли що – на Січі місця вдосталь. Мені коней шкода.

– На Січ зараз не проїдеш, замело, – зітхнув форейтор.

* * *

У будинку лікаря було тепло й затишно. Дворічна дитина втомилась від плачу і болю. Хлопчик лежав на пелюшках і тихо схлипував, примушуючи плакати шляхетну пані Дубровицьку, а її чоловіка Януша вигравати жовнами на червоному від морозу й хвилювання обличчі. Леві Сатанівський неспішно мив руки водою з срібного глечика, що його тримав у руках служник. Закінчивши, витер долоні білосніжним рушником і наблизився до хлопчика.

– Дайте більше світла! – нетерпляче кинув Леві, й у кімнаті швидко з’явилось кілька свічок на додаток до тих, що освітлювали її раніше. Мерехтливе полум’я відвоювало у мороку дорогі меблі, драповані сукном стіни, картини, кришталь і порцеляну на полицях.

– Як звуть нашого пацієнта? – звернувся лікар до Дубровицьких, які застигли, з острахом очікуючи на результати огляду їхнього первістка.

– Петрусь… Його звуть Петрусь. Допоможи йому! – нарешті видихнув Януш.

Лікар обережно торкнувся руками дитяти і швидко розпочав огляд. Хлопчик мляво зарухався і заплакав голосніше.

– Ну-ну, – посміхнувся Леві у свою сиву бороду. – Тебе ніхто не образить. Навпаки, я хочу допомогти. Потерпи, крихітко.

Хлопчик почав нестримно ридати. Його лякав сивобородий незнайомець, чужі стіни й стривожений вигляд батьків. Однак на лікаря це не справило враження. Швидко перемацавши ручки та ніжки малого, Леві повернувся до Дубровицьких.

– Що відбулось? – запитав коротко.

– Він… він упав! – схлипнула Ірена Дубровицька. – Катався санчатами на кризі і послизнувся. О горе мені! Чому я особисто не доглянула за моїм хлопчиком!

– Заспокойтесь, ясна пані, – похитав головою Леві. – У тому, що відбулося з хлопчиком, і справді немає нічого хорошого, але небезпеки для життя і здоров’я немає. Він зламав ключицю. На жаль, досить розповсюджена травма. Я зможу йому допомогти. А вам, пані Дубровицька, як, власне, і вам, пане Януш, я рекомендував би зачекати. В іншій кімнаті.

– Ні! Я не покину мого хлопчика! – рішуче похитала головою Ірена, але за хвилину дозволила служнику вивести себе з кімнати.

– Довіряйте мені зараз, – ласкаво говорив до неї господар, – довіряйте, коли вже довірились, здолавши шлях від Кам’янця до мого дому.

– О, Петрусь, дитя моє! – схлипувала пані Ірена. – Як я могла…

– Заспокойся, люба, – шепотів Януш. – Маємо дати лікареві виконувати його роботу…

За півгодини усе було скінчено. І хоч цей час здався Дубровицьким вічністю, зрештою вони змушені були визнати, що лікар справді виявився гідним своєї слави. Швидко вправивши кістки, він наклав пов’язку і на завершення напоїв малого Петруся трав’яним настоєм. Хлопчик мляво схлипував близько чверті години, але врешті заснув. Леві ретельно вимив руки і вийшов у їдальню, де на нього очікували знервовані Януш та Ірена.

– Все буде добре, панове. Зараз йому потрібен лише відпочинок. Ви коли плануєте повертатись назад?

Януш Дубровицький хотів щось відповісти, але не встиг. З вітальні почулось рипіння дверей, завивання вітру і притишені голоси. Господар попросив вибачення і вийшов. За хвилину повернувся і розвів руками:

– Панове, обставини змінились. Надворі зірвався вітер, і ваш кучер доповів, що коням потрібна їжа й тепла конюшня. Інакше вони навряд чи зможуть здолати зворотний шлях.

– Але ми не можемо додавати вам незручностей, – розгублено сказала Ірена.

Лікар з усмішкою похитав головою:

– Ніяких незручностей, ясні панове. Доведеться вам ночувати у моєму негустому помешканні. Дитині потрібен спокій, та й ваші люди надто втомлені. Кидатись у зворотний шлях було би верхом нерозсудливості. Про коней і слуг подбають, а вас запрошую повечеряти. Маю надію, ранком шлях до Кам’янця буде здолати значно простіше.

Януш Дубровицький зітхнув. Як ревний католик, він був не у захваті від перспективи ночувати в помешканні іудея. Але альтернативи не існувало. Зрештою, він тут заради свого сина. А це найголовніше.

– Ми вдячні тобі, – мовив пан Януш і зітхнув ще раз. – Я за все розрахуюсь.

Лікар поглянув на гостей своїми розумними очима і хитнув головою:

– Гроші потім. Я дам наказ подавати на трьох осіб.

– Я вдячна вам, лікарю, – втрутилась у розмову Ірена Дубровицька. – Але я не голодна. Побуду з Петрусем.

– І отримаєте мою рішучу незгоду, – м’яко, але наполегливо заперечив Леві. – Хлопчик спить, а вам потрібно підкріпити свої сили й заспокоїтись.

* * *

Вечерю кухар приготував на найвищому рівні. Це повинен був визнати навіть Дубровицький, який швидко зняв напруження за допомогою кількох кубків угорського. А пані Ірена майже нічого не їла і увесь час мовчала. Слуга вже подав десерт, коли у двері постукали.

– Йозефе, друже, поглянь, хто прийшов, – звернувся Леві до служника.

Останній, кивнувши головою на знак розуміння, вийшов з кімнати. Швидко повернувшись, щось прошепотів на вухо господарю.

– Це по вашу душу, молодий чоловіче, – поглянув Леві на Януша Дубровицького. – Вейз мір, що за люди? Невже не можна залишити у спокої чоловіка у такий вечір?

– Що трапилось? – насторожилась пані Ірена.

– Мені доповідають, що до вас прибув посланець війта. У нього зараз перебуває хорунжий його ясновельможності, пана гетьмана литовського. І він чомусь терміново бажає з вами зустрітись.

Пан Януш відклав виделку.

– Чорт забирай, зовсім вилетіло з голови!

– У чому справа, любий? – Пані Ірена відверто нервувала.

– Нічого особливого, кохання моє, – Дубровицький встав з-за столу. – Дякую за вечерю. Маю на короткий час вас покинути. Службові справи. Я швидко повернусь.

Вийшовши у сіни, Януш Дубровицький прийняв з рук слуги опанчу, шапку і піхви з шаблею. Швидко одягнувшись і почепивши зброю, поглянув на посланця.

– Я готовий, жовніре, веди.

– Коні очікують, ваша милість.

Обидва швидко збігли сходами з ґанку, пройшли подвір’ям, яке вкривалось чистою сніговою ковдрою, і сіли на коней. За мить опинились серед натовпу піших і комонних містян, які поспішали у своїх справах. Януш Дубровицький спершу навіть здивувався кількості перехожих.

– Що тут роблять усі ці люди в таку паскудну погоду? – запитав він у жовніра.

– Сьогодні базар, – байдуже знизав плечима той і підігнав коня.

Пан Януш поспішив за посланцем і скоро зник у натовпі. На відміну від тихого передмістя, тут люд вирував. Неподалік знаходилась ринкова площа, гостинний двір і кілька шинків. Тож мешканці Сатанова, готуючись зустріти щедрий вечір за столами, що мали ломитись від наїдків, поспішали на ринок і з ринку. Біля одного з шинків хрипкими голосами виспівували кілька п’яненьких жовнірів, а конюші з гостинного двору порались біля коней постояльців. Мить, і все це залишилось позаду. Десь попереду на пана Януша очікував хорунжий, якому він мав доповісти про потреби фортечної артилерії Кам’янця, але геть про нього забув після нещастя, яке спіткало його первістка. Вітер завивав серед голого гілля дерев і бавився поземком на вкритих кригою вулицях. Темніло. У сутінках ніхто не помітив високу постать у шкіряному плащі з відлогою, яка прослизнула у хвіртку, що її не зачинив за собою пан Януш.

* * *

Януш Дубровицький повернувся до господи лікаря за годину. Біля воріт віддав коня провіднику, дочекався, доки той поїде, і постукав у ворота. Відповіді не було. Темрява уже встигла поглинути містечко, яке зручно розташувалось серед громаддя засніжених Товтр. Людей значно поменшало. Світились лише смолоскипи біля воріт гостинного двору, а також закіптюжені вікна шинків. Ландскнехти біля міської брами неспішно походжали, несучи свою одноманітну службу. Пан Януш постукав ще раз і лише цієї хвилини помітив, що хвіртку не замкнено. Він зайшов на подвір’я. Здалеку, від конюшні, де кучер з форейтором чистили і годували коней, було чути тихе іржання й голоси. Браму конюшні зачинено зсередини, щоб не напускати холоду. На дворищі ані душі. Дубровицький чомусь насторожився і поспішив до будинку.

Двері були відчиненими навстіж. Пан Януш кілька секунд дивився на них, відчуваючи, як у його душі наростає неясна тривога. Залишити відчиненими двері у тріскучий мороз не могли без ґрунтовної на те причини. Нарешті наважився і зайшов у приміщення.

Темрява. Вона огорнула його, хоча під час минулого візиту кімнати, коридори і вітальня будинку були освітлені досить яскраво – слуга свічок не шкодував.

– Ірено! Кохання моє, з тобою усе гаразд? – покликав пан Януш.

У відповідь – жодного слова, лише легкий шурхіт десь неподалік.

– Пан Леві!

Януш Дубровицький вдарив кресалом, підпалив трут і відшукав на підлозі поламану свічку. Срібний канделябр, у якому вона знаходилась раніше, лежав поряд. Освітлюючи собі дорогу, швидко минув вітальню і по черзі почав заходити до кімнат. Перше, що кинулось у очі, був повний безлад, який панував у будинку. Меблі хтось нещадно потрощив, скрині з майном перевернуті, а домашні речі розкидані на підлозі. Він не міг зрозуміти, що відбулось, але з кожною секундою серце все більше стискалось від недоброго передчуття.

Передчуття не обдурило.

Першим, кого Януш знайшов, був старий Йозеф, який прислуговував їм за вечерею. Лакей лежав посередині невеличкої кімнати серед купи простирадл і подушок, у калюжі темної крові. Вишита золотом ліврея була розірвана і також залита кров’ю. Дубровицький відчув, як руки йому дрібно затремтіли. Він повільно наблизився. У тому, що перед ним лежить труп, сумнівів бути не могло – обличчя убитого встигло пожовтіти, а риси загостритись. Але навіть не це скувало крижаним страхом королівського жовніра, який за своє життя встиг побувати у боях і бачив смерть на власні очі. У трупа було розрізано живіт, а нутрощі лежали на підлозі.

– Що тут відбувається? – вигукнув пан Януш і сам злякався свого голосу.

У відповідь – тиша.

Наступним Януш знайшов Леві Сатанівського. Лікар знаходився посередині кімнати, де вони вечеряли, поряд з перевернутим столом і розкинутим у безладі посудом. Його сива борода, одяг, все навколо було залите кров’ю. Як і у попереднього убитого, живіт Леві ніс на собі сліди кривого розрізу, з якого було видно нутрощі.

– Ірено! Петрусю! – несамовито заволав пан Януш і кинувся далі.

Дружину він знайшов ще живою. Скоріш за все вона намагалась утекти від убивць у ту мить, коли ті були зайняті Леві Сатанівським. І, природно, побігла у кімнату, де поклали у ліжечко її сина. Спробувала хоч якось захистити його і себе.

Їй це не вдалося.

Відчуваючи, як волосся на його голові заворушилось, Дубровицький закам’янів.

Ірена лежала біля того самого ліжечка. Шурхотіння, яке він чув, створювала вона. Жінка билась в агонії, але тепер, помітивши його, схлипнула.

– Януше, він… Я не змогла… Він…

– Ірено, мила…

Дубровицька зойкнула і затихла. Смерть нарешті змилувалась над нею, і лише струмок крові повільно малював собі доріжку білосніжною шкірою підборіддя. Тією шкірою, яку пан Януш так любив цілувати. Поглянувши у ліжечко сина, шляхтич уже нічого не відчув. Він якусь мить дивився на закривавлене дитяче тільце з розрізаним животом, після чого знепритомнів і гепнувся на підлогу.

1

Сатанів – у XVII сторіччі одне з прикордонних міст Речі Посполитої. Маєтність родини Сенявських. Нині селище міського типу у Хмельницькій області.

2

Куди ви їдете? (Нідерланд.)

3

Цей малий дурень тебе не розуміє! (Нідерланд.)

4

Нехай їдуть. (Нідерланд.)

5

Подільські Товтри – унікальний вапняковий гірський кряж на Поділлі, що простягається на дві сотні кілометрів.

Іменем сонця

Подняться наверх