Читать книгу Іменем сонця - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 6

Снігопад, який пройшов минулої ночі, видався на диво рясним. Тож за кілька верст від шляху, яким подорожували Семен Паливода і Анджей Ґурський, снігу навалило стільки, що лісові дороги перестали існувати, як справедливо відзначив каштелян. Білий лапатий, він йшов кілька годин поспіль, все потовщуючи й потовщуючи ковдру, якою вкутались порослі лісом схили гір і безлісі долини. А тріскучий мороз, незважаючи на снігопад, не збирався випускати околиці зі своїх крижаних лабет. Здавалось, у білій безмовності, чистій і холодній, не могло існувати жодного руху, окрім цього тихого падіння сніжинок.

Втім, рух таки був. Просікою серед засніжених ялин повільно просувались сани, запряжені парою коней. Незважаючи на те що напередодні дорога тут була гарно вторована дроворубами, які вивозили нею дрова для продажу у Кам’янець, Чемерівці, Смотрич і Балин, зараз просіка була засипана снігом завглибшки у два фути. Тож коні лише їм одним відомим чином розрізняли просіку й досі не збилися. Вони невтомно долали замети й покірно тягли свою поклажу у невідомому напрямку. Одинокий наїзник у шкіряному морському плащі, який сидів у санях, не мав чіткої мети. Він накинув на голову відлогу, заплющив очі й не помічав нічого навкруг себе, немов полинув у невідому далечінь. На соломі за спиною у наїзника була вже майже непомітною велика кривава пляма. Вона, як і все навколо, поступово зникала під білою ковдрою. І скоро зникла зовсім. Лише кілька соломинок, які стирчали крізь сніг, червоніли крихітними краплинками крові. На тлі білої пустелі краплинки виглядали кволо й беззахисно, немов травневі квіти, які раптом потрапили у зимову заметіль. Обличчя чоловіка у санях не виказувало жодних емоцій. І тільки коли раптовий порив вітру посилював вплив морозу, він кутався у свій одяг і щось говорив, звертаючись до лісу навколо співучими словами невідомої мови. А перед внутрішнім поглядом у нього пропливали чужі, далекі краї. Краї, які ніколи не бачили снігу. Лише зелень тропічного лісу й ласкавий прибій моря. Землі, що він боявся їх і ненавидів. Кораблі, дерево яких просякло смертю. Безмежжя океану і зневіри. Мить – і засніжені пейзажі південного Поділля перестали існувати в уяві Мешики. На їх місце пам’ять перемістила темний, просякнутий сопухом гниючої плоті трюм, у якому його зачинили…

* * *

Вони були зовсім поряд. І хоч Степан намагався переконати себе, що разом з ним у тісній клітці звичайні покійники, заспокоїтись не вдавалось. У примарному світлі, що потрапляв сюди крізь люк у верхній палубі, він міг розрізнити їхні темні тіла, відкриті очі, які уже нічого не бачили, а також білі зуби. У деяких із чорношкірих були розкриті роти, і їхні схожі на перлини зуби були не менш білосніжними, аніж за життя. Здавалось, вони ось-ось зарухаються і почнуть жестикулювати, благаючи води і їжі, як робили це раніше. Проте запах, який ішов від їхніх тіл і доводив Степана до стану смертельного жаху, сповіщав: вони уже нічого не бажають просити у білих людей, які стали їхніми катами. Натомість сам вигляд покійників тепер примушував благати прощення у них. Степан не спав уже більше двох діб. Як тільки втома долала, йому здавалось, що мертвяки підіймаються з просяклих нечистотами дощок трюму і повзуть до нього, простягають свої чорні руки й клацають зубами, намагаючись вчепитись у нього смертельною хваткою. У такі хвилини сон зникав, а на його місце приходило відчуття, що у голові Степана натягнуто струною тонку мотузку, яка дзвенить від напруження й ось-ось може лопнути, занурюючи його у важкий біль. Перші кільканадцять годин він намагався стукати у люк, кричав і вимагав випустити його. Нестримно лаявся або навіть плакав. Але у відповідь чув лише регіт і насмішки. Потім хитавиця посилилась і з нього уже нікому було насміхатись. Судно боролось із штормом, тож моряки зайнялись такелажем і зовсім забули про Степана. Відповіддю на його крики й благання тепер слугувало рипіння канатів, шипіння води, що падала на палубу, стікаючи клюзами, а також ледь чутна лайка боцмана.

І саме тоді мерці зарухались. Причиною цього слугував шторм, який примушував задубілі тіла перекочуватись трюмом, проте розбурхана уява Степана малювала зовсім інші картини. Йому здавалось, що вони перетворюються на страшних зомбі. Живих мерців, творіння чорних шаманів з нетрів Екваторіальної Африки. І Степан відчував, як крижаний жах все міцніше обвиває його. Це був усеохопний жах. Такий, що підминає під себе решту емоцій і думок. Примушує холодіти й тремтіти, немов у пропасниці. Виходу не було. Він залишився сам на сам з ними й знаходиться цілковито у їхніх руках. Тонка струна у голові Степана натягнулась іще сильніше, і він змушений був охопити голову руками. Після чого заволав. Волав довго і моторошно, іноді перекриваючи гуркіт буремного моря. Але його ніхто не чув. У світі навколо залишився лише він і мертві тіла чорношкірих.

* * *

Мешика, немов прокинувшись від сну, озирнувся. Коні все ще йшли просікою, навколо ні душі. Він, нагадавшись про щось, похапцем стромив руку за пазуху й дістав сувій паперу. Розгорнувши, кілька хвилин вдивлявся у зображення на папері й кілька стовпчиків цифр під зображенням. Саме цифри привернули його увагу. Вуста Мешики гарячково шепотіли слова незрозумілою мовою. Зрештою він згорнув сувій і стромив за пазуху. Залишалось дванадцять ночей. Раніше вони приходили лише іноді. Можливо, раз на місяць. Обступали й намагались звести з розуму. Потім вони почали приходити щоразу частіше. Аж доки Міктлантекутлі за їх спинами не сказав, що тепер вони приходитимуть щодня. Щодня, доки сонце не зникне з небес серед білого дня. А тоді темрява заволодіє його, Мешики, душею. І потягне її у пекло! Подумавши про це, Мешика почав тремтіти. Думки не могли затриматись у його голові. Від страху, пережитого під час згадки про голос за спинами мерців, що обступали його нічною порою, вони розлітались, немов зграйки наляканих горобців. Лише одна закарбувалась у свідомості розумінням того, що він має зробити.

Боги люблять жертви.

І коли жертв буде достатньо, вони змусять страшного Міктлантекутлі відмовитись від його душі. І тоді він зможе зайняти своє місце біля багаття воїнів-орлів. Поруч з усемогутнім Мештлі.

Мешика розсміявся хрипким сміхом, від звуків якого з віт ялини зірвався у політ важкий пугач.

– Ви не отримаєте мою душу, породження темряви! Навіть не сподівайтесь, – говорив Мешика. – Я подбаю про це! Так, так! Ви надто слабкі у зрівнянні зі мною, о нещасні! Тому що я той, кому призначено перемагати! Сонце любить жертви! І я дам їх вдосталь!

З цими словами він почав шарудіти у соломі позаду себе. Нарешті видобув парусинову сумку, з якої обережно витяг і склав у рядок перед собою чотири закривавлених пакунки. Погладивши їх руками як щось безмежно цінне, Мешика склав пакунки до сумки й заховав назад у солому.

– Так, я знаю! – нервово скрикнув він. – Їх надто мало, щоб зупинити темряву! Дайте мені час! Лише дайте мені час!

Поволі він почав заспокоюватись і щільніше закутався у свій плащ. Залишилось дванадцять ночей. Відтепер вони приходитимуть щоночі, сумніву не було. Перші чотири він має чим зустріти їх. Але залишається ще вісім. Від думки про це Мешика знову затремтів. Він мусить, неодмінно мусить подбати про це. Про те, що відбудеться далі, Мешика не замислювався. Коли жертв стане достатньо, сонце підкаже потрібні кроки. Зграйки стривожених горобців у голові нарешті остаточно вгомонились. Мешика повільно заглибився у той напівсонний стан, який володів ним уже кілька годин.

Раптом коні захропіли. Мешика потягнув повід і озирнувся. За кількасот кроків лісова просіка, якою він рухався досі, закінчувалась, приєднуючись до торованого шляху. До Кочубеєва залишилось менше версти. На обрії виднілися крайні хати селища, господарчі будівлі й копиці сіна. На гостинці був помітний рух. Мешика притримав коней і придивився. Після цього зіскочив із саней і, намагаючись створювати якнайменше шуму, кинувся до шляху. Борсався у глибоких заметах, здригався від снігу, який потрапляв за комір, і стискав у руках холодне руків’я абордажної шаблі. Подорожніх може бути кілька, тож пістолета, найімовірніше, за все не вистачить. Але це навіть краще. Пощерблений клинок старої шаблі може продемонструвати, що здатний попити крові на зимових українських просторах не менш жадібно, аніж робив це на палубах іспанських каравел і португальських бригантин.

Досягнувши узлісся, Мешика застиг. З боку шляху його неможливо було помітити крізь засніжені віти ялин. Натомість йому було добре видно, що там робилось. Гостинцем їхали двоє озброєних мушкетами й шаблями жовнірів, які супроводжували сани. У санях знаходився третій жовнір і прикрите парусиною тіло. З-під парусини виглядала рука зі скрюченими пальцями. Шкіра руки була зеленкувато-жовтою. Мешика прислухався.

– Куди далі? – запитав у одного з вершників жовнір, який правив санями.

– Відомо куди, у фортецю, – відповів комонник у синьому жупані, поверх якого виблискував кільчастий панцир із залізними наплічниками.

– А покійного чому рідним не залишили? Селянка так убивалась…

– Ніби ти не знаєш! – відрубав комонник.

– Накази каштеляна потрібно виконувати, – подав голос інший комонник. – Інакше по тобі будуть журитись.

– А все ж не по-християнськи, – зітхнув жовнір, зовсім ще юнак. – Привезли до хати чоловіка неживого, показали і далі повезли.

– Не патякай! – гримнув на нього старший з драгун. – Буде наказ, привеземо назад.

Мешика вискалився і стромив руку до кишені, клацнувши курком. І хоч розумів, що не здатний протистояти трьом озброєним драгунам, ледь стримався, щоб не кинутись їм напереріз. Яка різниця, чим озброєні ті нікчеми? Адже Мештлі допомагає саме йому! А це найголовніше! Втім… Ні! Вони здатні захистити себе, і може статися так, що це перешкодить виконати те, що він має виконати. А потім з’явиться Міктлантекутлі. Це означатиме крах. Мешика знову почав битись, немов у пропасниці, а зграйки горобців у голові раптом сформувались у чітке розуміння.

Йому потрібна зброя!

Зброя потужніша за ту, яку він має нині. І спільник. Той, хто допоможе.

І він повинен здобути це все негайно.

За кілька хвилин сани і драгуни Ґурського зникли за вигином дороги, й Мешика поступово заспокоївся. На його обличчі з’явилась презирлива посмішка.

– Ви думаєте, що утекли від мене? – стиха прошепотів він. – Лише цього разу. Лише цього…