Читать книгу Іменем сонця - Юрій Сорока, Юрий Сорока - Страница 8

Коваль склав інструменти на полицю, довго й ретельно вимивав свої мозолисті руки, після чого витер їх рушником і оглянув закіптюжене приміщення кузні. Тут, серед гарячого вогню й дзвінкого металу, от уже два десятки літ він проводив переважну більшість свого часу. І ніколи не жалкував про обрану професію. Крихітне віконце, на стіні кілька полиць з різноманітними кліщами, гаками й молотками. Посередині велика дубова колода, на якій закріплено ковадло. Поряд кувалда з відполірованим до тьмяного блиску руків’ям. В кутку горнило з міхами, у якому коваль розігрівав крицю перед тим, як взятись за її перетворення. Поруч з горнилом купа вугілля і діжка з водою. Стара скриня з підковами, серпами, ножами і ще казна-яким металевим мотлохом. У горнилі все ще теплився вогник – там закінчували своє життя останні жаринки. На сьогодні роботу можна було закінчувати. Підмайстра і учня він відпустив годину тому, тож тепер настала пора самому вирушати додому. Туди, де чекали на нього тепла родинна атмосфера, гаряча вечеря і жаданий відпочинок від праведних трудів. Просте невигадливе життя трудящої людини.

Коваль плеснув у горнило ківш води, остаточно загасивши жар. Скинув свій шкіряний фартух, повісив його на вбитий у стіну гак і збирався зняти з вішалки кожух. Саме цієї миті двері кузні відчинились. Коваль не очікував на відвідувачів, але й не здивувався. До кузні часто заходили незнайомі люди, на те вона й кузня. Найбільш важлива частина роботи – отримати замовлення від того, хто бажає заплатити кілька монет за його працю. Але не сьогодні. Надто пізно. І він надто стомився.

– Я закінчив роботу, чоловіче. Зможу допомогти лише завтра, тоді й приходь, – добродушно мовив коваль, роздивляючись візитера.

Перед ним стояв чоловік середнього зросту, зодягнений у шкіряний плащ з відлогою поверх овечого кожуха. Ретельно виголене обличчя, при поясі піхви з шаблею. Придивившись, коваль відзначив, що клинок незнайомця не був схожий на ті, які зазвичай йому доводилось бачити. Він був короткий, але надзвичайно широкий, з ледь вигнутим вістрям. Втім, навіть не шабля прикувала до себе увагу коваля. Його дивував, навіть лякав божевільний погляд сталевих очей незнайомця.

– Хіба? – з нахабною посмішкою сказав відвідувач.

– Так. На сьогодні з мене досить. Було багато роботи.

– До вечора ще далеко. Лише починає темніти, – заперечив відвідувач.

Коваль відчув, що спілкування з незнайомцем стає йому неприємним. Він нікому не дозволяв розмовляти з собою подібним тоном у себе в кузні. Зрештою, він не кріпак, а вільний майстер. Без п’яти хвилин цехмістер. Тож має право вимагати поваги до себе і своєї праці.

– Ось що, чоловіче, – зітхнув коваль. – Коли ти від світанку помахаєш кувалдою, я подивлюсь, чи надто важливим буде для тебе сонце, що не встигло опуститись за обрій.

– Сонце завжди буде важливим, – незрозуміло до чого бовкнув відвідувач.

Коваль зітхнув. Сперечатись він не мав наміру. Лише зачинити кузню й простувати додому.

– Так, сонце – це важливо. Але є інші важливі речі.

– Які?

– Руки. Вони почнуть боліти значно раніше. Крім того, навряд чи у моїй роботі є речі, які б не змогли потерпіти до завтра. Що у тебе?

– Є одна справа, – загадково знизав плечами відвідувач.

– Я кую ґрати, огорожі, цвяхи й скоби. Якщо тобі шаблю або шпагу, ти не туди потрапив.

Відвідувач посміхнувся ще ширше.

– Мені не потрібна шабля. У мене є, ти ж бачиш.

– Бачу, – коваль побіжно оглянув зброю при боці у візитера. – Дивний клинок. Я таких не зустрічав.

– Це абордажна шабля, – відповів незнайомець. – Клинок короткий, проте широкий і міцний. Таким зручно орудувати на палубі корабля. Більше шансів не зачепити такелаж або тих бідолах, що сидять на ній, зчеплені докупи за допомогою кайданів. Знаєш, на палубі завжди обмаль місця.

Коваль зняв з гачка кожух і заходився одягатись, демонструючи, що збирається йти.

– Отже, шабля тобі не потрібна, – сказав він.

– Свята правда, – з посмішкою відповів відвідувач.

– Що ж потрібно?

– Не що, а хто.

Коваль не зрозумів, до чого веде дивний незнайомець, але відчув у його словах загрозу. Він відступив на кілька кроків і взяв до рук молоток, що лежав поряд з ковадлом.

– Ось що, розумнику, – сказав рішуче. – Йди під три чорти. На сьогодні з мене досить роботи і пустих розмов. Я хочу чарку оковитої, полумисок борщу і відпочити у спокої. Прийдеш завтра вранці і розповідатимеш про абордажні шаблі й все, що у тебе наболіло. Домовились?

Незнайомець поглянув на молоток, що його тримав у руках коваль, і повільно похитав головою.

– Завтра не вийде.

– Чому?

– Тебе не буде серед живих.

– З чого ти взяв? – коваль відчув, як у нього в грудях похолоділо.

Незнайомець розвів руками.

– Тому, що сонце хоче піти від нас. Залишити на самоті своїх дітей. Але сонце для нас – це все. Ти сам щойно підтвердив. Без сонця не буде нас.

Коваль відступив ще на крок і міцніше охопив руків’я молотка.

– Добродію, – сказав він. – Ти маєш піти. Цієї ж миті. Інакше я проломлю тобі голову.

– Голову? – у очах відвідувача спалахнули божевільні вогники. – Ні. Не проломиш.

– Ти впевнений?

– Так.

– І чому ж?

Незнайомець пройшовся кузнею, слідкуючи за тим, щоб залишатись між ковалем і дверима.

– Скажи мені своє ім’я, – мовив нарешті.

– Що? – коваль відчув, що перше роздратування і страх поступились у ньому місцем холодній ненависті. Скоріш за все до нього завітав звичайний злодюжка, який хоче розжитись за його рахунок. Хоч і надто дивний для злодюжки.

– Тобі мало лише проломленої голови, – зловісно сказав коваль. – Ти хочеш почути ім’я того, хто тобі її проломив! Що ж, мене звуть Казимир Сопронович. І моє ім’я у Кам’янці знає кожен!

– Радий познайомитись, – без загрози у голосі відповів відвідувач. – Моє ім’я – Мешика. Сонце обрало мене, щоб зібрати жертви й віддати йому.

– Жертви?

– Так, жертви. Бачиш, я не можу вчинити інакше. Бо вони повернуться і я не матиму чим їх зустріти.

– Кого зустріти? – прошепотів коваль неслухняними губами.

Відвідувач підняв руки і звернув їх долонями догори, немов намагався довести очевидне.

– У них безліч імен. Але імена тобі нічого не скажуть. Ти мені потрібен, тож просто прийми цей факт. Інакше у світ прийде темрява.

– Яка темрява?! Що ти верзеш?! – коваль утратив терпець. – Геть звідси, божевільний покидьку!

Він здійняв над головою молоток і кинувся на відвідувача. Але візитер не зрушив з місця. Його глузлива посмішка навіть не полишила обличчя. Одним рухом Мешика звів руку з крихітним пістолетом і вистрілив. Усі три кулі потрапили ковалю в обличчя. Він упав немов підкошений і забився в агонії. Мешика постояв над жертвою кілька хвилин, після чого видобув з кишені обсидіановий клинок і присів навколішки.

– Іцлі, настав твій час, – стиха сказав він і зашепотів слова чудернацької молитви невідомому богу.

Закінчивши молитву, Мешика розірвав одяг коваля і одним широким ударом розтяв йому живіт. Швидко стромив руку у тулуб убитого, знайшов там щось, рвонув і здійняв руку високо вгору.

На закривавленій долоні зі схожими на пазурі орла пальцями лежало серце. Воно, помираючи, ледь-ледь пульсувало. Свідомість Мешики, як не раз відбувалось раніше, полишила стіни кузні й помандрувала до іншого місця у часі і просторі.

* * *

Шлюпка з «Дельфіна» залишила його у баговинні, темному драглистому баговинні, яке відокремлювало морську блакить від темно-зеленої стрічки мангрів, що тяглись на багато миль у глиб суші. Боцман вилаявся наостанок, матроси налягли на весла, і скоро Степан залишився на самоті. З відчуттям розпуки спостерігав, як шхуна повільно розвернулась. Палубна команда витравила якірний канат і, прийнявши шлюпку на облавок, «Дельфін» здійняв вітрила і пішов геть. Протягом години за ним ще можна було спостерігати, але свіжий попутний вітер швидко підганяв судно і скоро воно майже зникло у лазурній імлі.

От і все.

Його викинули немов непотріб. Навіть не переймаючись тим, що мангрове болото, у якому висадили нещасного, кишіло алігаторами й іншою живністю, яка усіма силами намагалася вкоротити віку будь-кому, хто тут опиниться. Але зараз Степана це не хвилювало. Він щиро радів тому, що опинився за межами смердючої клітки з мертвяками. І хоч навряд чи повною мірою розумів, у якому місці йому судилось опинитись, відчував у собі сили боротися з небезпеками, які на нього чигатимуть. Принаймні над його головою світить сонце, чути шум прибою, а зелень рослин вселяє у душу слабку надію на порятунок. Струна в голові у Степана перестала бриніти, загрожуючи розірватись, і він відчув спокій. Можливо, страхи повернуться з настанням темряви, а жахливі видіння з чорношкірими мерцями, які жадають розірвати його своїми зубами, знову прийдуть уві сні. Але це буде потім. А зараз у нього є можливість боротись. Він повернувся спиною до мізерної крапки, у яку встиг перетворитись «Дельфін», і заглибився у мангрове болото, пробираючись крізь баговиння і коріння рослин.

Він ішов кілька годин, доки остаточно не вибився з сил. Сонце, закрите густою рослинністю мангрів, поволі схилилось до заходу й до настання темряви залишилось зовсім мало часу. У цих широтах темніло майже миттєво, і Степан знав це. Вирушаючи у свою небезпечну мандрівку, він плекав надію, що до темряви зможе відчути під ногами тверду поверхню, а не грузьке багно гниючих рослин. Але він помилився. Можливо, стрічка занурених у солону воду моря лісів виявилась ширшою, аніж він передбачав, а можливо, Степан просто збився і кружляв на одному місці. Трикляті мангри не давали можливості зорієнтуватись, і багатьох моряків, які сюди потрапляли, потім знаходили зовсім неподалік від морського берега. Вони помирали від спраги, голоду і втоми. Розповіді про мангрові болота Степан чув раніше, коли вперше опинився у Новому Світі. Але він твердо вирішив не здаватись і знайти вихід. Зрештою, після усього пережитого на судні йому мала посміхнутись фортуна.

Першого алігатора він помітив за півгодини до настання темряви. Великий, схожий на занурений у воду стовбур дерева, хижак тихо спостерігав за ним, очікуючи, коли настане можливість зробити вбивчий кидок. Степан відчув биття пульсу у скронях, і гнітюче відчуття натягнутої струни всередині власної голови повернулось. Він вихопив пістолет, але за мить зрозумів, що виглядає смішним. Протистояти чудовиську довжиною у два сажні з пістолетом, кулі якого не більші за кісточку вишні, було безглуздям. Та й вони навряд чи полишать ствол пістолета. Блукаючи манграми, Степан кілька разів падав у смердючу воду, занурюючись із головою. Була ще абордажна шабля, яку йому дав разом з пістолетом Самійло. Але від однієї думки про те, що алігатор може наблизитись до нього на відстань удару шаблею, Степан відчув, як його ноги підкошуються. Він озирнувся навсібіч і кинувся до дерева, стовбур якого був вищим за решту рослин і здіймався на кілька футів над болотом. Спиною відчував, як алігатор швидко скорочує відстань до нього, справедливо вважаючи людину своєю законною здобиччю.

Він устиг вилізти на віти дерева за кілька секунд до того, як хижак клацнув своїми жахливими щелепами усього на фут нижче його ніг. І лише цієї миті помітив ще двох алігаторів не далі як за десять кроків від себе. Кожен з них перевершував розміром того, від якого Степан щойно утік, майже удвічі. Потім у темряві, яка швидко згущувалась, з’явилися ще два. Темні нетрі мангрів озвались жахливим ревінням, криками і шелестом. Степан з усіх сил учепився у вогку кору й заплющив очі. Цієї миті він відчував такий страх, якого не знав, навіть сидячи поряд з мерцями у трюмі «Дельфіна». Струна у голові бриніла від натуги. Степан кілька хвилин тремтячим голосом шепотів слова майже забутої молитви, після чого заволав так, як волав востаннє на кораблі. Важко і натужно. Немов прощаючись із життям.

Так пройшов один день і ще один. Зрештою Степан утратив не лише страх, а й можливість тверезо оцінювати ситуацію. Лише коли дивився на алігаторів унизу, які терпляче чекали на здобич, поволі приходив до тями. Спрага мучила його все сильніше, й гіркувате листя дерева уже не рятувало від неї. Зрештою він утратив лік часу й здатність мислити. Просто поглядав на хижаків і час від часу сповнював нетрі мангрів повним розпачу й жаху криком.

Алігатори зникли так само раптово, як і з’явились. Скільки пройшло днів і чому це сталось, Степан не знав і навіть не намагався аналізувати. У нього не залишилось сил для аналізу. Він просто сплигнув у баговиння й пішов далі, не розбираючи дороги. Йшов довго, раз по раз падаючи і знову підіймаючись. Коли зарості закінчились і перед ним постала смужка обробленої землі, на якій рівними рядами росли зелені пагони маїсу, він уже нічого не відчув. Просто упав серед поля і почав зосереджено зривати пагони і гризти зубами свіжу зелень.

* * *

Коли все було скінчено, Мешика дбайливо загорнув у ганчірку свою здобич, наблизився до діжки з водою і заходився змивати кров з рук і одягу. Він вже закінчував, коли за дверима почув голоси і тупіт кількох пар ніг. Швидко озирнувшись, Мешика шмигонув у двері, які відокремлювали приміщення кузні від побутової кімнати, у якій убитий коваль відпочивав і харчувався. Мешика озирнувся. Окрім кількох скринь, широкої лави й столу, на якому залишились залишки нехитрого обіду, він побачив вихід – низькі, зачинені на засув двері. За спиною почув стукіт і голоси.

– Агов, господарю! – покликав хтось.

Очікувати, що відбудеться далі, Мешика не збирався. Клацнув засув, і обличчя ущипнув подув морозного вітру. Раптом немов чиясь невидима рука рвонула за одяг. Мешика відчув напад шаленого жаху, рвонувся і побіг геть. У його уяві виникли посинілі обличчя мерців, які намагаються затримати його на місці злочину. Лише згодом, помітивши, що плащ розірвано, зрозумів, що відбулось. У темряві він зачепився за засув дверей. І ще Мешика з’ясував, що загубив сувій, який подорожував з ним через океан. На ньому було зображення бога Мештлі. А також календар, який він зобразив сам, помітивши дату, коли сили зла спробують побороти бога сонця і кинути світ у довічну темряву. Втрата засмутила Мешику. Проте він швидко заспокоївся. Отриманий щойно трофей дозволить пережити ще одну ніч. А це найголовніше. Вечірні сутінки миттєво проковтнули замотану у плащ людину, а тривожні крики, які залунали від протилежного входу до кузні, змусили перехожих кинутись саме туди, ігноруючи одиноку постать, що поспішала у протилежному напрямку. За кілька хвилин наїзник у санях, запряжених парою коней, залишив за спиною місто і поїхав у темряву.