Читать книгу Лютеція - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 3

Я писав роман про Івана Вагилевича.[2] Правда, цей роман, як і всі інші, надпочаті у 70 – 80-тих роках, не призначався до друку, бо ніхто б його не опублікував. Я ж не писав про наукову роботу Вагилевича, про подвижництво Руської Трійці чи про його стосунки з Шашкевичем і Головацьким,[3] я навіть не згадував «Русалки Дністрової». Мене цікавила лише одна загадкова історія, пов’язана з таємничою кралею на ім’я Юлія.

То був час, коли Вагилевич здружився з графом Юзефом Дуніним-Борковським (1809–1843), який був не лише графом, але й поетом-романтиком, героєм безлічі любасних пригод. Одного разу, коли вони з ученим вели товариську бесіду в книгозбірні графа, господар запитав:

– А чому б вам, пане Яне, не переселитися до мене? Я ж бачу, якими жадібними поглядами ви обстежуєте мої книжки. Тут для вас буде справжній рай. Я вам виділю окреме помешкання, харчування, прислугу. Ваша справа – лише займатися й далі тим, що ви любите.

Вагилевич не довго думав і погодився. Три роки – з 1840 по 1843 – він прожив у графа, і хтозна, як повернулася б його доля пізніше, якби граф раптово не помер у тридцять три роки. Граф відразу звелів пошити йому елегантне вбрання, запропонував перейти на «ти» й став водити до театру, на бали, на літературні вечірки, в аристократичні товариства, рекомендував його вченим, як свого найближчого приятеля й чоловіка незвичайно талановитого. Незабаром учений став відчувати свою небувалу значущість, адже в його присутності цілком щиро дивувалися з його знань, хвалили його високі ідеї. З листів Вагилевича до брата видно було, що граф йому остаточно замотиличив голову, переконавши несміливого семінариста, що він геній, світоч над світочами, а в додатку красень із красенів, у якого закохані всі аристократки. «Я бачу, – писав Вагилевич, – як вони дивляться на мене, як обожнюють і хвилюються, коли я наближаюся до цих зацних краль, аби перекинутися словом. Одна ледь не вмліла, коли я цілував їй руку».

Треба сказати, що Вагилевич і справді був вродливим. В нього часто закохувалися. Зокрема, Марія Зарицька, донька священика. Але граф зробив усе для того, аби роз’єднати їх задля своєї примхи. Власне, про це згадував Яків Головацький: «Примхливий польський аристократ і нежонатий пестій великого світу, граф Юзеф Борковський, зіпсував і здеморалізував невинну душу молодого чоловіка, дав йому закуштувати принадних пристрастей зіпсуття, підбив його зарозумілість до неправдоподібної висоти, звів його уяву на брудні бездоріжжя, – одним словом, убив морально непорочного робітника науки і зробив його забавкою своєї панської примхи. Даремно ми, старі приятелі, намагалися переконати його, що все те – ошуканство й знущання над його недосвідченістю та наївністю. Борковський до тої міри опанував його душу, що одним словом розсіяв усі сумніви Вагилевича. На наші упімнення він відповідав: «Ви не маєте поняття про те, що робиться в аристократичнім світі. Ви виховані в колах буржуазії або простолюддя». І нічим не можна було переконати його».

Він «почав з того, – пише Я. Головацький, – що розбудив у Вагилевича славолюбність: він величав нібито красу його яскраво-блискучих чорних очей, його чудове чорне волосся. У всіх товариствах, певно, з намови Борковського, усі дами потверджували се з тисячами підлесних додатків. Поет почав вірити, що він красень і може бути львівським донжуаном. Цілими годинами він пересиджував перед дзеркалом, робив різні вигадливі причіпки і любувався своїми чорними очима».

Ізмаїл Срезневський, побувавши у Львові в липні 1842-го, писав у листі до матері: «Вагилевич помешался на том, что в него влюбляются».

«Борковський, звісно, жартував над самолюбством свого клієнта і підсичував його пристрасть, – продовжував Я. Головацький. – У приятельських розмовах, вивідавши, який у нього ідеал краси, Борковський налаштував Вагилевича писати вірші, піддаючи йому теми і мотиви. І той писав мрійливі віршики, декламував їх дамам, вони були нібито в захваті, усе учене товариство не знаходило слів похвали і величало Вагилевича, порівнюючи з Петраркою, Байроном і Міцкевичем».

Ідеалом його жіночої краси була білявка з голубими очима…

Однієї неділі Борковський з Вагилевичем прогулювалися парком серед розквітлих лип на Погулянці, кидаючи позирки на панночок у білих кринолінах, панночки відповідали ледь тамованими усмішками з-під білих парасольок. У парку було тлумно, грала оркестра, крутилися каруселі й вабили око кольорові вогні. З гойдалок і з човнів на ставку лунали голосні сміхи.

– Знаєш, Янку, – промовив граф, коли вони зупинилися біля будки з трояндовою водою, – ти повинен знайти собі предмет любові й так само, як усі великі поети, оспівати його. Бо писання поезій про абстрактну особу, яку читач не може собі уявити і повірити в її існування – це терен графоманів. Великий поет мусить мати свою Лауру чи свою Беатріче.

І тут він почав перебирати усі імена, які гарно звучали. Поетові понад усе сподобалося ім’я Юлія. А відтак він уже писав вірші, присвячені таємничій, ніколи не баченій Юлії. Граф їх опублікував у львівському журналі «Dziennik Mód Paryskich», де й сам друкувався.

Треба сказати, що до 1848 року у Львові видавали тільки два літературних журнали. При цьому тривалий час були лише одні «Rozmaitości», аж поки один кравець не вирішив видавати «Dziennik Mód Paryskich», в якому знайшлися і літературні сторінки. Гонорарів за того часу платити прийнято не було, але кравець для Вагилевича зробив виняток – заплатив йому відрізом тканини на камізельку. Тобто це був перший гонорар в історії Львова.

Усе графське товариство почало переконувати Вагилевича, що в нього поетичне, ясновидне прочуття, магнетизм серця, що вилився в несвідомий потяг до незнайомої особи, яка неодмінно повинна відчути його непідробну пристрасть, відчути це з його віршів, і теж покохати і марити ним. А згодом Вагилевич став пильно приглядатися до всіх краль шляхетного товариства, намагаючись розпізнати свою Юлію, він свято повірив, що вона мусить існувати насправді, і вже снував солодкі мрії. Небавом граф звірився йому, що омріяна Юлія, білявка з голубими очима, справді існує, а походить вона зі шляхетської родини й закохана в чорні очі й чорні кучері поета.

– Вона в’яне й терпить без надії, – розповідав Борковський. – Однак зблизитися з нею поки що неможливо через лиху мачуху.

Вагилевич знову писав сонети, які граф передавав через тітусь і бабусь Юлії. Так зав’язався цікавий фантазійний роман розмріяного коханця з мітичною коханкою. Все товариство Борковського, особливо дами, з ентузіазмом підхопили свіжоспечену інтригу, підтримуючи тривале листування. Вагилевич з хвилюванням отримував любовні листи від Юлії і посилав їй пристрасні відповіді віршами й прозою. Та довго така таємничість тривати не могла, і мрійника почали долати сумніви, він нервував, йому баглося нарешті побачити предмет своєї любові. І тоді граф урізноманітнив забаву, повідомивши, що Юлія з тіткою і завидющою мачухою будуть в єзуїтськім костелі на такій-то лавочці. Вагилевич пішов до костелу і з-за рогу обережно підглядав, але зустрітися з Юлією очі в очі йому не вдалося, бо вона була в каптурі, з якого вибилося тільки світле пасемце волосся.

Аж ось граф потішив поета, що Юлію вивезли за місто, до Кривчиць на віллу. Там неподалік є розлогий сад з екзотичними деревами, де закохані й зможуть зустрітися. Вагилевич ішов шість верст до Кривчиць, сповнений мрій і пожадань, усю дорогу лише те й робив, що уявляв їхню першу зустріч, у душі його буяла весна, вибухаючи півоніями й ліліями. У саду теж було багато квітів, які чудово гармоніювали з настроєм поета. Він вийняв із кишені плескату плящинку медівки й зробив великий ковток, хотів, щоб на його вустах залишався присмак меду, коли буде цілувати Юлію. Далі походжав садом, бесідував з деревами, погладжував долонею стовбури, відчуваючи, як енергія саду вливається в нього й додає сили та віри. Так минуло кілька годин, коли терпець урвався, і він зважився наблизитися до вілли. На кружґанку сиділи молоді люди й гостилися. Чи була серед них Юлія? Можливо. Бо кралі сиділи спиною до прибульця. Двоє плямистих кудлатих сенбернарів підняли голови й наставили вуха. Поет патетично вигукнув: «Gdzie jest ta Julia, co ją kocham nad życie?» Здивовані відпочивальники почали сміятися. Кралі повернули голови. Хто з них Юлія? Собаки загарчали й посунули до непроханого гостя. Довелося чимдуж зникати. «Юліє! Юліє!» – гукав Вагилевич квітам і травам, відлуння котило його голос і глушило в кущах розквітлого ясьмину.

Борковський, вислухавши дорікання, не розгубився:

– Ясю, май терпіння. Ти ж бачиш, що та лиха мачуха пильнує її, як зіницю ока. Либонь, стара порхавка щось пронюхала. Але не втрачай надії. Я роблю все, аби ви нарешті зустрілися.

Граф організовував здибанки то в театрі, то в парку, то в ресторації, але завжди щось виникало на перешкоді. Кульмінацією цієї авантури стала звістка, що закохана Юлія бажає обмінятися перснями з коханим. За посередництвом різних тітусь, бабусь, вірних покоївок Борковський передав перстень Вагилевича, а Юлія передала свій з емблемою троянди й підкови. Поетові закрутили голову так, що, за словами Я. Головацького, кожен міг вигадати нісенітницю, а Вагилевич вірив усьому. Товариство графа укладало різні проекти – тікати обом закоханим до Франції, Англії, Америки. Юлія нібито згоджувалася на все. І Вагилевич снував мрії про райське життя в далеких краях з предметом своєї пристрасної любові, виливав свої мрії в листах до Юлії і отримував від неї такі самі любовні листи; але бистре око мачухи розбивало всі плани.

Розпусна фантазія Борковського придумала ще один жарт, що дав новий матеріал для фантастичних байок і пліток. Він обіцяв влаштувати для нібито заручених Далібора (так у листах підписувався Вагилевич) і Юлії шлюбну ніч, запевняючи, що такі історії – звична річ в аристократичних колах. Вагилевич наївно повірив, що Юлія згодилася задля нього піти на такий сміливий крок. Одної прегарної ночі під час запустів приїхала дама в масці до помешкання графа. Борковський мовчки вказав їй покій, де в алькові чекало наготовлене шлюбне ліжко з отороченими подушками під кармазиновим балдахіном. Світло падало лише від однієї свічки. Вікна в покої були щільно зашторені, жоден промінчик місячного світла сюди не пробивався. Над ліжком висіло розп’яття, образ Матері Божої і вінок, посвячений на свято Божого Тіла. Біля ліжка на накаслику[4] стояли громниця[5] і карафка, мабуть, з наливкою, два келихи і мисочка з родзинками. Юлія розібралася й погасила свічку. Поет із завмиранням серця вслухався в сусідній кімнаті до шелесту сукні, до найменшого шереху. На звук дзвінка Борковський впустив Вагилевича в самій білизні до зовсім темної кімнати, повідомивши, де лежить Юлія, і взявши слово гонору, що той не промовить до неї жодного слова.

Вагилевич навпомацки наблизився до ліжка, вловлюючи п’янливий запах парфумів, роздягнувся до решти й заліз під теплу ковдру. Там його чекало гаряче розпашіле тіло, яке без опору дозволило себе пригорнути. Поцілунки були не менш гарячими, але й мовчазними. Руки поета гарячково обмацували омріяний скарб, та коли ковзали по стегнах і намагалися проникнути між них, дівчина їх стискала, тоді він сповз нижче, і вони розкрилися перед його вустами. Борковський задоволено підслуховував за дверима. З алькову любові долинали тільки приглушені зітхання, ритмічний подих, порипування ліжка. Потім запанувала мертва тиша, яку незабаром перервав дзенькіт скла – то Юлія намацала карафку й розлила по келихах наливку. Вони випили, ще кілька хвилин посиділи, притулившись одне до одного, а потім коханець вислизнув з ліжка, поцілував дівчину, зодягся і вийшов. Тієї самої ночі безмовна маска від’їхала. Більше її Вагилевич не бачив.