Читать книгу Лютеція - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 9

Наступного ранку після нашої цнотливої ночівлі Ромко з’явився з великим букетом троянд, Уляна розтанула, вони помирилися, і він, на мою неприховану втіху, забрав її до себе. Перед тим вивів мене на подвір’я і запитав, чи між нами щось було.

– А що могло бути? – запитав я.

– І то правда, – погодився він.

А що було б, якби було? Учора я її прагнув, а сьогодні з полегшенням цілую в щічку і кажу «Чао». Та їй, мабуть, теж легше від того, принаймні вона всміхнулася до мене й підморгнула, Ромко здивовано блиснув очима й злегка нахмурився. Потім буде її колупати, але то вже не моя справа.

– Тобі треба дівку з хатою, – каже стрийко Зеньо, опускаючи мене з хмар на грішну землю. – І тоді ти герой. Можеш усіх послати. Дівка з хатою – це чудовий вихід. Хо-хо! Я тобі підшукаю якусь партію.

Женитися? Ще раз? Ні, ні, я хочу назад у той сон. Лютеція кудись мене мала повести… я хочу туди… Я поглянув на стіну й стелю, яку розмалював хитросплетінням зелених гілок, а в гущавині листя й білих квітів зашифрував імена своїх дівчат, котрі, якщо добре не приглянутися, скидаються на галузки чи павутину. Потім, коли котрась приходить до мене, я показую її ім’я, і вона обнімає мене з вдячністю, вірячи, що там лише вона, єдина і найдорожча. Ніхто ще її таким робом не увічнював.