Читать книгу Лютеція - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 5

Не знаю, може, хтось ставиться до цього нормально, як до чогось цілком буденного, як до променів сонця на світанку просто в обличчя або до раптового світанкового грому, коли сон іще такий солодкий, а ти розморений, замріяний, і сниться тобі зворушлива пригода з дівчиною, про яку ти думав, але доля тебе з нею не зводила. Бо й справді – ну не будеш лаяти сонце чи грім за те, що вони зворохобили твій сон. Але тут інша річ. Тут мені йдеться про дзвінок. І це вже ні в кут, ні в двері, ні в ксьондзові вікна, це виводить із рівноваги, і, схопивши слухавку, я реву захриплим, ще сонним голосом:

– Альо! Якого дідька!

– Сервус, Юрцю! – чую натомість цілком спокійний дружній голос Ромка. – Вибач, що я потривожив твій сон, але тут така справа…

– У сраці я мав твої справи! Якого лисого дзвониш мені в… в… – тут я хапаю годинника й починаю звіріти: п’ята година ранку! – Якого милого дзвонити мені о п’ятій ранку?! Я писав до другої! Я невиспаний!

Але Ромко незворушний, як письмовий стіл.

– Юрцю, не злися, увійди в мою ситуацію. Нині приїжджає та дівчина, пам’ятаєш, про яку я тобі розповідав, що я з нею зазнайомився в Чернівцях. А я не можу її зустріти… я не можу її зустріти, бо до мене приїхала Вірка. Розумієш? І зараз вона в мене, а я вибіг на вулицю, щоб зателефонувати. А вона спить. Я ж не кину її й не побіжу на вокзал. Виручай!

– Ти хочеш, аби я зустрів ту твою…

Є люди, яких можна намовити до всього, яких можна намовити до чогось і ті, яких неможливо намовити ні до чого. Я, вочевидь, належав до перших, але ще вагався.

– Я знав, що ти не підведеш, – торохтів Ромко. – Записуй… потяг номер… вагон…

– Чекай, я ще не погодився!

– Вона блондинка, довге волосся, личко кругленьке й вуста пелюсточками… Складені так, ніби вона хотіла сказати «О», але передумала. Розумієш? «О». Та ти її відразу впізнаєш, бо вона там на весь перон буде найвродливіша.

– Я не сказав, що…

– І не забудь їй повідомити, що я мусив поїхати до Києва, а приїду завтра…

– То я мушу з нею цілий день валандатися?

– Ти справжній друг.

– А де вона переночує?

– Та в тебе ж, не в мене. Покажеш їй місто, Личаківський цвинтар, архітектуру. Вона таке любить. Можеш і в оперу завести. Вона, знаєш, інтелектуалка.

– Чекай-чекай… ти мені про ночівлю поясни.

– Та все нормально. Вона дівчина з принципами. Я з нею не цюпцявся, якщо це тебе цікавить. І тобі не вдасться за один день її в цьому переконати. Так що я спокійний.

– Я не збирався приймати гостей. У мене не прибрано. У мене в хаті чортзна-що, усе догори ногами. Книжки по підлозі, рукописи на підвіконні.

– Прекрасно. Це якраз те, що треба. Вона любить талановитих людей. Я, між іншим, казав, що я художник, то ти не підведи.

– Ти – художник?

Я остаточно збаранів, бо Ромко не був навіть малярем. Він був фарцівником – купував у поляків джинси і перепродував. Зрештою, як і я.

– Цікаво, а що коли вона захоче ознайомитися з твоїми картинами?

– Не переживай. Я про це вже подумав. Позичу в Дема.

Дем був справжнім художником, але бухарем. За пляшку міг позичити не лише свої малюнки, а й чергову коханку.

Дзвінок від Ромка мене вивів з рівноваги, я не міг заснути, хоча до потяга було ще далеко. Але друг є друг. Хоча друзі поділяються на добрих і поганих. До перших належать ті, що не позичають у мене грошей, а до других ті, які не позичають мені. Ромко ніколи не позичав у мене грошей, бо крутився набагато жвавіше, ніж я. Але мав фатальну особливість потрапляти з дівчатами в неймовірні ситуації, з яких потім мусив виплутуватися з неабиякими пригодами. Коли він щойно приїхав до Львова і вступив до універу, то поселився в помешканні на Личакові в дуже доброї господині, яка йому ще й сніданок готувала, прала, прасувала, ходила, як за рідним. У господині була дочка, дуже вродлива. Ромко відразу на неї запав. Правда, дочка саме перед тим впала з горіха й мусила лежати в ліжку з поламаними ногами. Але чи могли поламані ноги стати перешкодою для двох молодих людей? Дуже швидко Ромко вже з нею кохався й навіть загорівся женитися. Дівчина не була проти, та й мама тішилася, але Ромко вважав, що варто зачекати, поки кохана зможе встати й сама піти з ним розписатися. Донька й мама мали іншу думку і вважали, що не так і зле буде розписатися на візку, бо то якось непорядно: живуть, як муж із жоною, а не розписані. Ну, до церкви на шлюб, то нехай – можна й зачекати.

Ромко погодився. Але час минав, місяці спливали за місяцями, а дівчина ані з ліжка, ані з візка не вставала. Тут в Ромковій голові почала зароджуватися підозра, що його одурено, він влаштував скандал, і дівчина призналася, що ніколи-ніколи більше не встане.

Того вечора Ромко нахлявся так, що додому не дійшов, подався ночувати до колежанки. Розповів їй своє горе, вона його втішила, потім втішила ще раз, а наступного дня він закрався до хати, коли тестьової не було вдома, і під голосні ридання й крики своєї дружини спакував валізу. Більше він туди не з’являвся. Тестьова ще не раз приходила до універу, соромила його перед усіма, жалілася ректорові, плакала й кляла, але Ромко виявився непохитним.

А незабаром побачив тестьову знову в групі жінок, які шукали квартирантів. Вона саме розмовляла з молодиком, який щойно поступив. Хлопець був високим, симпатичним. З усього було видно, що умови, запропоновані господинею, йому підійшли. Ромко подумав, що, може, варто його попередити, але вирішив, що не має він права й надалі псувати життя бідній дівчині. Ану ж той якраз не втече? Коли вони минали Ромка, тестьова вдала, що його не впізнає.

Після його дзвінка я з годину почитав, а потім все ж таки заснув і прокинувся біля полудня. Мені зовсім не хотілося їхати на вокзал, я збирався провести цей день вдома й продовжити писати. Але все свідчило про те, що цей день так просто не закінчиться.