Читать книгу Лола шукає подругу - Ізабель Абеді - Страница 3

Моя подружка каже, що, перш ніж розповідати свою історію, я повинна назвати себе. Думаю, вона має рацію на всі сто. Тим паче що історія – про мене. Ну гаразд, не тільки про мене – ще й про мою подружку, але я поки не знайомитиму вас із нею, а то потім буде нецікаво. Хочу тільки додати, що зараз вона сидить поруч і допомагає мені зібрати думки докупи. І якраз підказує, що взагалі-то давно час переходити до діла.

Отже, мене звуть Джекі Джонс, мені п’ятнадцять. Я, звісно, ходжу до школи, але я ще й співачка. Я виконую поп, і на мої концерти збирається сила народу. А одного разу мене навіть показали по ящику. Відтоді я стала знаменитістю.

Тепер я щодня роздаю принаймні три десятки автографів. Щонайперше на вечірках, днях народження і в школі. Школа теж прославилась – адже саме в ній я вчуся. На останніх батьківських зборах, я чула, навіть пропонували надати нашій школі ім’я Джекі Джонс. А директор повісив на стіну кабінету постер із моїм портретом. На ньому я в чорному шкіряному куцаку із заклепками, і в кожній руці у мене по мікрофону.

Самі розумієте, фанів у мене стільки, що й на воза не забереш, як у справжнісінької зірки. І заробляю я купу грошей. Мільйончиків так два-три за пісню. Більшу частину грошей я, звісно, жертвую на бідних дітей Бразилії. Але й мені дещо лишається. На роликові ковзани, новий маунтбайк і жуйку завжди вистачає. Як і всі зірки, я трохи ненормальна. Недавно навіть купила автомат, який продає жувальну гумку. Правда, він висів на стіні будинку, тож довелося і його заразом прикупити. Невеличкий – усього чотири поверхи. Коли я показала його батькам, вони аж просльозились від щастя. Звичайно, умебльовували ми його разом. А що саме я була його господиня, мені дозволили розподілити поверхи: кому – який.

Мамі дістався перший. Там вона обладнала палату для своїх пацієнтів і художню студію для себе. Другий поверх я відвела таткові. Він улаштував там музичну студію і танцювальну залу, бо теж обожнює музику. Але знаменитість усе-таки не він, а я.

Бабуся, дідусь і тітка Лізбет поселилися на третьому, а сама я – на четвертому. У мене п’ять кімнат: одна для занять альпінізмом, одна для навчання, кімната страху, басейн і дискотека для друзів. На даху розмістився наш ресторан. Туди я запрошую своїх фанів перекусити, а потім ми разом танцюємо на дискотеці.

Розповідати далі? Чи краще відразу признатися, що я живу таким життям лише тоді, коли довго не можу заснути й перевертаюся в ліжку з боку на бік?

А трапляється це частенько. Якщо бути щирою – мало не щовечора. Мама спроваджує мене спати, я слухняно вимикаю світло, але заснути не можу. Та маму це не обходить: я мушу лягати – та й годі.

Я перепробувала всі відомі способи засинання, але на те – ніякої ради! Навіть овець лічила, та й ті мене підвели. Вони не почали стрибати через огорожу, а підбігли до неї і стоять як укопані. Вийшла така мала купа, що полічити їх не було ніякої змоги. Я так засмутилася, що в мене аж голова засвербіла. А як мені все це набридло, і я гукнула: «Ну ж бо, дурепи, стрибайте хутчій!» – увійшла мама і сказала, що репетувати серед ночі нікуди не годиться. Тільки-но вона вийшла, як вівці знову збилися в купу і стали огидно бекати, ніби й справді знущаються. Я півночі згаяла на те, щоб розігнати цих дурнуватих овець, і засмутилася ще дужче.

Тоді я вирішила сходити до вбиральні. Бабуся каже, що коли полегшитися, то все непотрібне відразу де й дінеться. Я бігала туди що п’ять хвилин, і мені все легшало й легшало. Але за тринадцятим заходом мене застукала там мама і сказала, що коли ще раз побачить мене на унітазі, то надіне на мене памперс.

От такі діла. Це як хвороба: щойно гасне світло, мені відразу стає погано. Але маму зовсім не хвилює, що у мене від темряви болить голова. Не колише її ані те, що у вусі в мене стріляє, ані те, що спина свербить. Якось, коли я заявилася до вітальні о пів на одинадцяту, скаржачись на серцевий напад, вона так розсердилася, що пообіцяла мені наступного разу накрутити хвоста.

Усі мами такі безсердечні? Чи тільки моя, бо вона медсестра?

Я страждаю від жахливого безсоння, але всім до мене байдуже. Ще й лаються. Доводиться лежати в темряві і тримати язик на зашморзі, бо мама обіцяла власноручно накрутити мені хвоста. Навіть зараз мені так себе жаль, що якось аж не хочеться бути самою собою.

Цікаво, ким би я стала, якби я була не я?

О, тут безліч варіантів! Я стала б пожежником, піратом, детективом, сиротою чи взагалі б… померла. Звичайно, після чергової сварки з батьками. Ото б вони посміялись! Але вранці ми, звичайно, помирилися б, і я знову стала б співачкою.

Тепер я мрію щоночі, і мої мрії такі класні, що спати хочеться ще менше. Звісно, найперше я мрію про чотириповерховий будинок. Я уявляю його аж до півночі, поки опоряджу кожен куточок!

Правда, вранці я встаю на превелику силу, і мама весь час бурчить, що в мене синці під очима.

– Лоло, – каже вона мені, – Лоло, ти знову півночі не спала і фантазувала?

Загалом, ви вже здогадалися, що я зовсім не Джекі Джонс. І чотириповерхового будинку я теж не маю. І мені не п’ятнадцять років, а лише дев’ять. Дев’ять із половиною, якщо вже бути точною. У такому віці зарано ставати знаменитою співачкою. Тому доведеться почекати, поки я трохи підросту. А ім’я Джекі Джонс для співачки – це супер! Навіть моя подружка з цим згодна, хоча їй подобається і моє справжнє ім’я.

А ось і воно – Лола Фелозо. Лолою мене назвала мама, а Фелозо – прізвище мого татка. Воно таке дивне, тому що він із Бразилії. Я називаю його «папай». Саме так бразильські діти називають своїх батьків. Мені здається, звучить дуже ласкаво. Тато часто розмовляє зі мною бразильською. Він вважає, що мені потрібно знати його рідну мову. Але я думаю, він просто сам намагається її не забути. Папай живе в Німеччині вже дуже-дуже давно. Він і з мамою тут познайомився. Якщо чесно, вони познайомилися в потягу біля туалету. Але це, здається, зовсім інша історія.

Моя ж історія починається відразу після великодніх канікул. О пів на восьму ранку.

Ми з мамою сиділи в їдальні, і я так нервувала, що в мене знову свербіла голова. Тільки цього разу не через овечок, а тому що сьогодні був перший шкільний день. Не найперший, зрозуміло, адже дев’ятилітніх першокласників не буває.

Минулого року я перейшла до третього класу. Але для мене це все-таки був перший день, бо мені доведеться піти до нової школи.

Ми переїхали з маленького містечка до великого міста. З оцього переїзду й починається моя розповідь. Сподіваюся, тепер, коли я відрекомендувалася за всіма правилами, можна її вже починати.

Отож, місто, до якого ми переїхали, називається Гамбург, воно розташоване на Ельбі. Ельба – це така річка. Але, самі розумієте, ми переїхали до Гамбурга не через Ельбу, і не через бабусю з дідусем та тітку Лізбет. І, ясна річ, не через ресторан. Ми переїхали через таткові проблеми зі шкірою.

Ні, не подумайте, що мій папай страждає на якусь жахливу хворобу! Справжні проблеми зі шкірою радше у мами, бо вона в неї надто світла. Якщо вона з’їсть багато полуниці, то на обличчі у неї відразу з’являються червоні плями, а якщо вона збирається посидіти на сонечку, їй треба намаститися кремом, бо вона миттю стане червоною як рак.

У папая шкіра кавового кольору, він може їсти полуницю хоч відрами й сидіти на сонці, скільки душа забажає. Проблема в іншому.

У містечку, де ми дотепер жили, майже не було темношкірих людей. Навіть у мене світла шкіра, світле волосся і світло-сірі очі. Папай каже, що це через те, що мамині гени виявилися сильнішими. Думаю, це означає, що я більше схожа на маму, ніж на нього.

Я так до кінця й не второпала, що за проблеми зі шкірою у татка, але мама сказала, що серед нормальних людей таких проблем просто не буває.

Мабуть, у нашому містечку виявилося забагато ненормальних. Але те, що проблема була, це факт. Коли папай ставав у чергу до каси в супермаркеті, жінки робили таку міну, ніби з’їли лимон. Коли він забирав мене зі школи, всі починали шушукатись. Одного разу четверокласник навіть запитав, чи миється мій батько. Мусила дати йому стусана. Але від цього не легше.

Якось на стіні нашого будинку хтось написав: «Чорномазі, забирайтеся в джунглі!» – і папай сказав, що з нього досить. За два місяці ми переїхали. Не в джунглі, звичайно, а до Гамбурга, як я вже говорила.

Тут багато темношкірих людей, і досі я ще не зустрічала жодного, у кого були б через це проблеми. Настрій у тата покращав, і мені це подобається. Наша нова квартира мені теж подобається. У ній на три поверхи менше, ніж у будинку з автоматом, що торгує жуйкою, з моїх фантазій, але дідусь, бабуся й тітка Лізбет живуть прямо над нами. Для такого великого міста – це просто здорово, каже мама. Мамина лікарня теж недалечко – лише двадцять хвилин автівкою, а дідусів і татів ресторан – за п’ять зупинок метро від нашого будинку.

Але в середу, коли ця історія тільки починалася, ресторан ще не відкрився. Його ремонтували. А в мене попереду був перший шкільний день.

– Незабаром у тебе з’являться нові подружки, – казала мама дорогою до школи.

Еге ж, подружок потрібно було знайти якомога швидше. А надто найкращу. Якщо чесно, найкраща подружка мені потрібна над усе на світі. Це набагато важливіше, ніж бути Джекі Джонс, співачкою чи власницею чотириповерхового будинку з автоматом, що продає жуйки. Який від усього цього пожиток, якщо у тебе немає друзів?

Але коли в середу вранці за одну хвилину до восьмої я стояла перед дверима мого нового класу, у мене ще не було жодної подруги. Було тільки дивне відчуття в животі. І щось мені підказувало: «Лоло, Лоло, знайти найкращу подругу буде ой як непросто!»