Читать книгу Секретна мiсiя Лоли - Ізабель Абеді - Страница 3

Увечері напередодні мого десятого дня народження все ще було добре. Навіть занадто добре. Бабуся вважає, що не можна казати «день минув щасливо», поки не настав вечір. Або що ніч була спокійною, поки не настав ранок. Проте у моєму випадку все було чудово, просто круто.

Вночі проти мого десятого дня народження я рятувала людство від катастрофи, що йому загрожувала через звичайну жуйку.

Ворог – жахливий лиходій Коппенрат, який люто ненавидів дітей, – проголосив, що має намір отруїти всю жувальну гумку на світі. Тож довелося викликати мене, безстрашну німецько-бразильську працівницю спецслужб і єдину на Землі дитину – секретного агента.

Я вже брала участь у багатьох операціях, але тут ситуація була просто надзвичайною.

Коппенрат винайшов спеціальну отруту, яку сподівався впорснути в усю жувальну гумку в усіх супермаркетах. І тоді сталася б непоправна катастрофа – ні в чому не винні діти купували б гумку й починали її жувати. А потім би видували бульки – й одразу помирали.

Адже ця отрута може діяти саме тоді, коли з жуйки видувають бульки. Ті починають самі по собі збільшуватися й перетворюються на величезні повітряні кулі. Діти злітають на цих бульках угору, і на висоті у сімдесят тисяч кілометрів отрута починає діяти. Бульки вибухають, а діти падають на землю й гинуть.

Моїм завданням було запобігти катастрофі. Часу залишалося не більше години. Звичайні люди, звісна річ, нічого не могли б зробити за такий малий термін, проте я зі своїм спорядженям – усе що завгодно!

Із допомогою свого суперприлада нічного бачення, сімнадцяти фальшивих паспортів і вантажника-інформатора я вистежила ворога і спіймала його на місці злочину, в одному супермаркеті.

Коппенрат уже впорснув шприцем отруту в одну з упаковок і зловтішно зареготав. Цієї миті я опустила руку йому на плече.

Коппенрат обернувся, зневажливо поглянув на мене й запитав:

– Чого вам треба, панянко?

Я стримано посміхнулася. І сказала:

– Мене звати Фонд. Джейн Фонд, до ваших послуг.

Цього було достатньо.

Коппенрат упустив шприц. Від переляку в нього на губах з’явилася зеленкувата піна. І тоді я вразила ворога його ж таки зброєю. Я тицьнула йому в пику отруєну упаковку жуйки й суворо наказала:

– Розгортай!

Ну що він мав робити?

Довелося витягти жуйку.

– Жуй! – наказала я.

Коппенрат покірно почав жувати.

– Надувай бульку!

Коппенрат роздув щоки, а коли булька з’явилася, вона одразу ж почала більшати, поки не стала величезною.

Лиходій злетів, як на повітряній кулі, проплив повз полиці з ковбасами й поволі рушив до виходу з супермаркета. Потім його підхопило вітром і понесло в небеса. Я стежила за ним крізь прилад нічного бачення. Десь між Марсом і Юпітером отрута почала діяти. Бемс! – і Коппенрат розчинився в мороці Всесвіту. А я, Джейн Фонд, врятувала світ і відправила ворога в далекий космос…

Коли я знову стала сама собою, ця пригода мені дуже сподобалася.

Джейн Фонд я була лише два тижні, та й те тільки ночами, якщо не могла заснути. Коли я знову стаю сама собою, я – Лола Фелозо, дочка папая та мами, онука бабусі й дідуся, небога тітоньки Лізбет і найкраща подруга Фло.

Герр Коппенрат у реальному житті – мій учитель математики. Та іноді він перетворюється на справжнісінького ворога. Фло каже, що герр Коппенрат – затятий негідник, оскільки вважає дівчаток нікчемами. На уроках він весь час робить нам зауваження й називає «панянками». Отакої тобі – «панянками»!

А сьогодні, в останній день перед осінніми канікулами, герр Коппенрат забрав у мене упаковку жувальної гумки, тому що я, забувши про обережність, поклала її на парту поряд із пеналом.

Я дуж-же люблю жуйки. Не те що жувати – на них навіть дивитися приємно. Сьогодні вранці ми писали страшенно складну контрольну з математики. В одному завданні в мене ніяк не виходила правильна відповідь, от я й витягла жуйку, яку купила на останні кишенькові гроші. «Hubba Bubba» зі смаком коли. Мою найулюбленішу. І що, гадаєте, зробив герр Коппенрат? Забрав її в мене і, єхидно усміхаючись, прорік:

– Якщо панянка правильно розв’яже задачу, то вона отримає свою жуйку після канікул. Якщо ж ні – то пакетик жуйних жабок.

Анна-Ліза почала хихикати. Фло, яка сиділа поряд зі мною, стиснула кулаки, а мені закортіло вкусити герра Коппенрата. Жартик у нього вийшов, так би мовити, поганенький.

Звісна річ, не бачити вже мені цієї жуйки після канікул: як я після такого поводження з собою розв’яжу цю карколомну задачку? А погрожувати мені жуйними жабками – це й узагалі неподобство! Адже герр Коппенрат чудово знає, що в мене фобія на жаб. Фобія – це науковою мовою означає дуже сильний страх, що його я відчуваю, коли бачу жабу чи щось таке. Хіба можна жартувати з цим?! Та все одно – ні дурнувата контрольна з математики, ні витівки лиходія Коппенрата не могли зіпсувати мій настрій. Завтра канікули! І завтра ж мені виповнюється десять років!

Наразі на годиннику – за п’ять хвилин дванадцята. Ще п’ять хвилин до моїх десяти років. Голова моя страшенно свербить, це буває завжди, коли я хвилююся, тож я не можу заснути. Тому я вирішила сходити на кухню по сік. Мама вже давно спала, тому що сьогодні працювала в ранкову зміну і страшенно втомилася.

Папай у звичайні дні ще на роботі – в «Перлині півдня», нашому бразильському ресторані в районі порту. Але сьогодні працює Пенелопа, тож, оскільки відвідувачів було не так уже й багато, папай залишався вдома.

Дідусь, здається, вже теж повернувся. Я чую його голос. Голова в мене засвербіла ще дужче.

«Мене вже можна вітати!» – хотілося гукнути мені. Та, ледве взявшись за ручку дверей, я завмерла. Надто вже дивно звучав голос дідуся. Здавалося, що в нього в роті повно каші. Я розчула тільки окремі слова, та й ті не дуже-то зрозуміла: вони були якимись дивними.

– Податок на додану вартість… – говорив дідусь усе тим же дивним голосом. – Ці кредитні акули нас проковтнуть. Нам просто перекрили грошовий кран…

Що? Які ще кредитні акули? І кого вони проковтнуть? Що за грошовий кран?.. Папай, напевне, також не зовсім розумів, що хоче сказати дідусь.

– Що все це означає, врешті-решт? – почула я його голос.

Дідусь вів собі далі:

– Пенелопі затісно… Ресторан має кипіти й виблискувати…

Яке відношення мали акули та грошовий кран до того, що Пенелопі затісно, я знову ж таки не зрозуміла. Але те, що «ресторан має кипіти», означало, що нам конче потрібно якнайбільше відвідувачів – це й дитина зрозуміє. Дідусь весь час про це твердив, тому що «Перлина півдня» майже ніколи вечорами не заповнювалася вщент.

– Останнього разу три тижні тому, – долинув до мене голос папая з-за кухонних дверей.

Так, три тижні тому «Перлина» і справді кипіла, вирувала й виблискувала! Тоді в ресторані відзначали ювілей, і Пенелопа в гарній сукні з блискітками співала для винуватця урочистості. Коли мама моєї подруги Фло виходить на сцену нашого ресторану й починає співати, її очі сяють, як зорі, а сама вона має вигляд справжньої суперзірки.

Я гадаю, що імениннику, білявому чоловікові з косичкою на потилиці, також це здалося, тому що він подарував Пенелопі троянду й навіть хотів запропонувати їй роботу в своєму розкішному готелі з баром і живою музикою. Та Пенелопа, звісно ж, тільки посміялася з цієї пропозиції.

«І це правильно – адже вона наша офіціантка!» – стиха промовила я, не відпускаючи дверну ручку. Тимчасом настала опівніч, і мені таки виповнилося десять років. Десять!

Проте в мене з’явилося таке відчуття, що до кухні мені потикатися не варто. Я чула, як папай сказав:

– Було б непогано, якби про «Перлину» написали в газетах. Ми від самого початку маємо проблеми з рекламою.

Дідусь знову щось промимрив стосовно «невідворотного» та «видатків», потім щось про ресторанного критика, котрому він телефонував минулого тижня. Я не зовсім зрозуміла, що він має на увазі, проте ідея папая з газетою видалася мені слушною.

Саме з газетою були пов’язані події останніх тижнів. Я була репортером, і моя стаття красувалася на першій сторінці нашої шкільної газети.

А теперь я стояла босоніж перед дверима кухні й відчувала себе найсправжнісінькою шпигункою. В дідусевих словах була схована якась небезпека. Та ідея папая її начебто применшувала. Відтак я повернулася до своєї кімнати, втупилася в стелю й, перед тим як заснути, надіслала собі іменинне побажання. Воно було, як мені здавалося, добрим і звучало ось так:

«Бажаю собі, щоб про «Перлину півдня» написали в газеті».

Потім я схрестила пальці й раптом пригадала, що в таких випадках каже дідусь, – із бажаннями треба поводитися акуратно, а то не знатимеш, що з ними робити.

Ця думка ще довго крутилася в моїй голові, потім опустилася в груди й засіла там, як гострий осколок. Відчуття було дивним і доволі неприємним. Тож я відразу ж побажала собі, щоб я нічого собі не бажала.

Дідусь таки мав рацію. Вже надвечір того дня, коли мені виповнилося десять, моє бажання, здається, здійснилося. І після цього ще кілька тижнів я себе за це так картала, що навіть плакати хотілося.