Читать книгу Секретна мiсiя Лоли - Ізабель Абеді - Страница 4

Вранці я прокинулася від того, що хтось схопив мою руку липкими пальцями. Я ще не зовсім оговталася від сну й не могла зрозуміти, що відбувається. Аж тут липкі вуста притиснулися до мого вуха і щосили заволали: «Дем роденя, Оло!»

– А-а-а! Невже ти хочеш мене вбити? – я обурено підскочила, схопившись за вухо: переді мною було перемащене варенням обличчя моєї тітоньки Лізбет. Вона спочатку злякалася, та, коли я простягнула до неї руку, знов почала широко посміхатися.

Тут я побачила, що всі решта – бабуся, дідусь, папай і мама – також стоять біля мого ліжка. В руках у них були бенгальські вогні, й вони хором заспівали «Ми вітаєм тебе!».

Я також посміхнулася. Мабуть, через те, що папай співав бразильською. Я пригадала минулу ніч і спробувала розгледіти в його очах тривогу, та вони виблискували щастям, неначе чорні діаманти. На круглому обличчі дідуся також сяяла посмішка.

– Готова стрибати? – запитала мама після того, як разів із десять поцілувала мене в ніс.

Звісно, готова! Я вискочила з ліжка і мерщій побігла на кухню. Колись дідусь нашого дідуся запровадив чудову традицію – поздоровчі стрибки. Я їх дуж-же люблю! Робиться це так: іменинник вилазить на стілець і звідти стрибає у пластикові ночви з холодною водою стільки разів, скільки йому виповнилося років. Чим більше води при цьому вихлюпається на підлогу, тим більше щастя й удачі матиме іменинник наступного року свого життя.

Дідусь мого дідуся неухильно додержувався цієї традиції до свого найостаннішого дня народження. І він мав багато щастя: в дев’яносто дев’ять років він міг танцювати танго, незважаючи на те, що одна нога в нього була дерев’яною.

Цієї весни дідусь стрибав зі стільця п’ятдесят два рази й розхлюпав усю воду. Сусіди з нижнього поверху шалено грюкали в стелю, тому що мій дідусь – не дуже-то стрункий чоловік, тож наробив таки шуму. Та в цьому році відкрилася «Перлина півдня», і це стало щастям для всіх нас. У тітоньки Лізбет розхлюпалося не дуже багато води, але ж їй лише два з половиною рочки, тож усе щастя в неї ще попереду.

У десять років щастя потрібно вже більше, тому я дуже серйозно поставилася до поздоровчих стрибків. Уся наша родина рахувала:

– Раз щастя для Лоли! Два щастя для Лоли!

На третій раз я перечепилася через край ночов. Папай мене спіймав, але ночви перекинулися, й уся вода з них вилилася на підлогу.

– І що на мене чекає – щастя чи біда? – з острахом поцікавилася я.

– Звісно, щастя, Кокадо, – проголосив папай і поставив ночви на місце.

Я стрибнула в них іще сім разів, але без води це вже було не так весело, та й у животі в мене з’явилося якесь дивне відчуття.

Тільки коли мама повела мене до столу з подарунками, в мене засвербіла голова. Ось він, найголовніший момент! Подарунки! Я вже кинулася було до столу, аж тут у двері подзвонили. Десять разів поспіль.

– Це Фло! – закричала я й побігла відчиняти.

Саме так: на сходах стояла моя найкраща подруга. Фло вручила мені пречудову штукенцію: дерев’яну палицю, обмотану зеленим гофрованим папером, до якої було прикріплено кулю з фольги завбільшки з футбольний м’яч. Із кулі, неначе голки в дикобраза, стирчали зубочистки. Їх було сто штук, не менше. І на кожну настромлено жуйку «Hubba Bubba» зі смаком коли. Тільки на одній зубочистці висіла маленька коробочка. В ній була сережка. Крихітна й блискуча.

– А де ж друга? – здивувалась я.

Фло хитро посміхнулася й прошепотіла:

– У мене. Мені спало на думку, що ми можемо проколоти вуха на знак вічної дружби. Не боїшся?

– Звісно, ні! – відповіла я й одразу ж потрапила в обійми до Пенелопи, яка вже встигла піднятися сходами.

Фло протиснулася в передпокій:

– Ми не запізнилися до вручення подарунків?

Я похитала головою і потягла подругу до вітальні, де на нас чекало какао з тортом і розпаковування подарунків.

Від Пенелопи я отримала компакт-диск із хітами з усього світу. Дідусь подарував мені комп’ютерну гру про агента Фукса, а бабуся – книги. Це були «Еміль і нишпорки», «Шляхами жахів» і «Таємний світ шпіонів».

Бабуся Єлизавета й сім бразильських тітоньок прислали мені картки, а тітонька Лізбет намалювала картинку: яскраво-червоне коло з жовтими рисочками, що стирчали на всі боки.

– Ібсель Ола малювати торт! – гордо проголосила Лізбет, і я запевнила її, що в неї вийшов найкращий у світі іменинний торт.

Мама з папаєм подарували мені картку з грішми на нову куртку й «уокі-токі» – двійко портативних рацій, що вони були зазначені мало не першими в моєму списку побажань. Були вони трохи пошарпані, адже нові коштують занадто дорого, але мама сказала, що вони працюють просто чудово. Але найкращим виявився останній подарунок: картонна коробка, на якій мама намалювала жовтого птаха, що вилітав із відчиненої клітки просто в небо.

– Твій шлях до волі, – сказала мама, посміхаючись. У папая в цей момент зволожилися очі, як завжди, коли він буває розчулений. Голова в мене страшенно засвербіла.

У коробці лежав ключ від наших вхідних дверей, карта Гамбурга, схема метро, два квитки в кіно і 20 євро.

– Що це означає? – здивувалася Фло, а я гордовито випросталася.

Це означає, що тепер я маю свій ключ, я можу сама їздити на метро, можу ходити в кіно… Взагалі, я тепер вільна, як повноправна людина десятирічного віку.

– Оце так! А я? – Фло посмикала Пенелопу за рукав. – Адже мені вже майже одинадцять!

Взагалі, це не зовсім так: Фло старша за мене лише на три місяці.

– Це й для тебе також, – підморгнула їй Пенелопа. – За умови, що ви триматиметеся разом, не лізтимете в шкоду, а будете обминати небезпечні місця і завжди повідомляти нам, куди йдете.

Фло з усієї сили стиснула мою руку. Оце так здорово! Нібито в нас спільний день народження!

У школі ми влаштуємо вечірку в суботу – разом із Фредерикою з нашого класу, в якої день народження саме припадав на канікули. Її татко запропонував святкувати в нього. Фредерика каже, що там великий будинок і багато різноманітних тварин, і навіть є клуня, де можна переночувати!

Звісна річ, це буде чудово. Та ще кращим є те, що сьогодні зібралися всі ті, кого я найбільше люблю.

«Перлина півдня» відкривалася лише о шостій, тому весь день ми провели разом на березі Ельби. Папай грав із нами у футбол, ми з Фло лазили по деревах і перемовлялися по «уокі-токі», як справжні шпигуни, читали мої нові книжки, гралися з дідусем, підсмажували хліб із салом разом із тітонькою Лізбет і підставляли обличчя теплому осінньому сонечку.

Хіба може бути щось краще?..