Читать книгу Лола та аварійний вхід - Ізабель Абеді - Страница 3

Моя подруга говорить, що іноді життя стає схожим на мішок із рисом. Рис сиплеться й сиплеться з ледь помітної дірочки, а мішок стає дедалі легшим, аж поки зовсім не спорожніє. І якщо оглянутися, то можна побачити, якою довгою була дорога, де вона почалася й де закінчилася.

Ми з подругою стояли перед маленькою могилою в саду неподалік від мого будинку… Але взагалі це кінець історії. Усе почалося в Парижі – з мене та сімох левів. Леви були надзвичайно дикими й лютими, але я їх приборкала. Таке переді мною стояло завдання, адже я була всесвітньо відомою дресирувальницею тварин для кіно. Мене знали не лише в Німеччині, але й в усьому світі. Я – Лола Левине Серце, і всі тварини слухаються мене з півслова. Я навчила диких койотів танцювати степ, лисиць – фокстрот, а курей – хіп-хоп.

Але взагалі це нісенітниця. Приборкати сімох левів було набагато складніше, тому що їх привезли не з якогось там зоопарку, а просто з африканської савани. Я познайомилася з ними, коли їх вантажили в спеціальний літак, що летів у Париж, де я мала терміново підготувати їх до зйомок фільму. І якого! З погонею за лиходієм Єлисейськими Полями, – а це, як вам, напевно, відомо, знаменита вулиця в Парижі, де є сила-силенна модних магазинів.

Але спочатку нам треба було навчитися дефілювати. Ох, як мені подобається це слово! Від нього на язиці залишається такий присмак, начебто ти з’їв найкращий карамельний пудинг! Але мова не про пудинг. Дефілювати – це означає йти не поспішаючи, прогулюючись, іноді навіть заходячи до магазинів. Саме це ми й робили. Я навчала левів слухняно сидіти перед кабінками примірювальних кімнат, поки я перебирала та приміряла найдорожчі туалети. Дівчата-продавчині були дуже-дуже ввічливими, напевно, через мій небезпечний почт. Вони навіть не обурилися, коли один із левів на прощання навалив величезну купу, а навпаки – подарували мені на пам’ять золотаво-коричневе боа з пір’я.

Потім ми репетирували погоню. За моєю командою леви помчали Єлисейськими Полями, перестрибуючи через палаючі автівки, й оточили лиходія, якого саме й мали переслідувати за сценарієм: мсьє Коппенрата, котрий наводить жах на дітей, а також кидає молодих дівчат на поталу диким левам. У фіналі леви, яким це набридло, об’єдналися й накинулися на нього самого. Мсьє Коппенрат безпорадно, як перевернутий колорадський жук, лежав на землі, а сімка левів обнюхувала його, і лиходій відчував на своєму обличчі подих смерті. Цю сцену ми репетирували двадцять сім разів, і коли мсьє Коппенрату ставало зовсім зле, я гладила левам гриви, допоки ті не починали мурчати, як семеро лагідних кошенят.

На цьому місці я спокійно заснула.

Коли я прокинулася наступного дня, я перебувала не в Парижі, а у власному реальному житті: у своїй дитячій кімнаті на вулиці Бісмарка в Гамбурзі. І, самі розумієте, я була не знаменитою дресирувальницею Лолою Левине Серце, а просто Лолою, Лолою Фелозо. Ви ж знаєте, що коли я вночі не можу заснути, то уявляю, що б сталося, якби я була кимсь іншим. Хоча насправді я дочка мами й папая, внучка бабусі й дідуся, небога тітки Лізбет, подруга Алекса з Парижа і найкраща подруга Фло.

Але тепер у цьому реальному житті з’явився й іще хтось: уже цілий тиждень у мене жила Білосніжка, маленька чорна кішечка зі сніжно-білим кінчиком хвоста. Її доставили не із савани, як тих моїх уявних левів, а із салону перукарки Кларисси, що розташований просто на розі нашої вулиці. Якщо ви пам’ятаєте, Білосніжка з’явилася в моєму реальному житті наприкінці попередньої історії. Але подруга говорить, що треба розповісти усе ще раз, а то хтось може не зрозуміти, що й до чого. Спробую.

Коли я вперше побачила Білосніжку, вона була ще у своєї матусі Лізи. Кларисса поставила кошик із кошенятами в кутку перукарні. Він був вистелений м’якою овечою вовною. У ній лежала Ліза із шістьма маленькими чорно-білими кошенятками. Очі в них іще не відкрилися. Вони ссали молоко й виглядали такими зворушливими, що хотілося верещати від захвату. Природно, я не заверещала, щоб їх не злякати.

А ось те, що за спиною в Лізи ховається ще одне кошеня, я помітила тільки тоді, коли крихітна чорна лапка обхопила її шию. Лапка була чорна, як ебенове дерево, а слідом за нею з’явилася чорна мордочка. Потім це сьоме кошеня заходилося гризти мамине вухо. І ось тут я побачила рожевий язичок і білий-білий кінчик хвоста. Він літав із боку в бік, як пухнаста сніжинка.

Саме в цю мить я зрозуміла, що це кошеня – моє. Я знала, що такому відчуттю можна довіряти, тому що раніше звідала щось схоже, коли зустріла свою найкращу подругу.

Але пояснити це мамі й папаю виявилося не так уже й просто! Папай сказав «ні» сімнадцять разів, мама – усі вісімдесят сім.

Але це через те, що в неї була відпустка, і вона бувала вдома частіше. На вісімдесят восьмий раз мама погодилася, а потім погодився й папай. Я так голосно кричала «ура», що сусіди почали стукати в стелю.

День, коли Білосніжку принесли додому, був найкращим у моєму житті. Можете собі уявити! Щоб доставити її в нашу квартиру, літак, природно, не знадобився, не те що для левів із моїх фантазій. Вистачило маленького кошика, який позичила мені Кларисса. Я вирішила обережно витягти кішечку з кошика, поки вона спала, і Фло говорить, що це було серйозною помилкою. Але Фло тоді не було в місті, вона проводила травневі канікули у свого тата Еріка в Дюссельдорфі. Але взагалі, як каже моя бабуся, на задній розум усі багаті. Щоправда, ця приказка мені здається досить дивною. Як це розум може бути заднім?

Коротше кажучи, коли я поставила кошик на підлогу дитячої кімнати, кішечка не ворушилася й тихенько посопувала. Я обережно відкрила кришку. Повільно, міліметр за міліметром, а голова в мене свербіла так, немов на ній сім тисяч мурах танцювали хіп-хоп.

Нівроку, думала я. Зараз я покажу моїй маленькій чорній кішечці нову домівку. Я витягну її з кошика, пограюся з нею, покажу кожний куточок у нашій квартирі. У першу чергу, звісна річ, котячий туалет і мисочку для корму, і маленьку іграшкову мишку, і м’яку щіточку для розчісування смушка, і мій суперкосмічний експрес для подорожей Всесвітом, який я збудувала зі старих картонних коробок, і…

Саме тут усе й почалося.

Коли я повністю відкрила кришку, кішечка з лютим шипінням вистрибнула з кошика, забилася під мій письмовий стіл і зробила калюжу на килимі. Потім вона метнулася під ліжко, причаїлася там і не виявляла ознак життя. Я разів сто покликала її на ім’я, потім іще стільки ж разів сказала «киць-киць», але нічого не допомогло.

– Вона звикне, Кокадо, – втішив мене папай.

Але Білосніжка не звикла.

Вона просиділа під ліжком сім днів і сім ночей, виходячи звідти, тільки щоб поїсти, але тільки тоді, коли нікого не було поблизу. Потім вона почала досліджувати прилеглу до мого ліжка частину нашої квартири. Одного разу я помітила, як вона обнюхує щітку для прибирання. Потім побачила, що вона проробила дірку в моєму суперкосмічному кораблі. А одного разу я заскочила її, коли вона гралася зі своєю мишкою. Але про те, щоб узяти Білосніжку на руки, не могло бути й мови! Вона не дозволяла мені доторкнутися навіть до кінчика її хвоста! Щойно я простягала до неї руку, як вона відразу вигинала спинку дугою й миттєво ховалася під першими-ліпшими меблями. А одного разу навіть подряпала мене. Шкіру щемило, але на серці було ще гірше, тому що на подряпину на серці не дмухнути, якщо вона пече.

На щастя, Білосніжка почала користуватися своїм котячим туалетом, а то мама не витримала б: калюжі під столом з’являлися щодня.

– Цей запах може з коми вивести! – лаялася мама, коли заходила поцілувати мене перед сном.

Папай нагадував папугу, оскільки щодня повторював мені:

– Вона звикне, Кокадо.

Що за дурна фраза! Скільки часу потрібно, щоб вона звикла? Уявіть собі: напевно, мільйони дітей прагнуть, щоб у них був домашній улюбленець, а в них його немає. Натомість у мене є, тільки, схоже, він не прагне, щоб у нього була я. Ось чому вечорами перед сном я почала фантазувати, що я знаменита дресирувальниця.

Ну ось, здається, я все розповіла про перші дні Білосніжки в нашому домі. Тепер можна продовжувати історію.

Вранці першого ж дня після травневих канікул я розплющила очі й виявила, що Білосніжка сидить на моєму письмовому столі та грається з моїм зошитом із математики. Подерті й зім’яті сторінки летіли на всі боки.

Ага, подумала я. Вона сидить на моєму столі. Це вже дещо! Я тихенько наблизилася до столу, але, мабуть, не досить тихо. Ф-фу-х-х! – і Білосніжка шаснула просто під шафу.

Я обережно вийняла з коробки з конструктором кубик і закотила його під шафу. Ніякої реакції!

Я спробувала покачати по підлозі зелену фішку. Знову нічого. Потім червону. Потім жовту й синю. І тут із кухні загукала мама:

– Ло-о-ло! Сніданок!

Зітхаючи й ледве пересуваючи ноги, я попленталася в кухню, де мама готувала мені бутерброди до школи. Папай іще лежав у постелі, а на його місці за столом сиділа тітка Лізбет. Замість привітання вона пожбурила в мене ківі.

– Агов! – пробурчала я. – Ти що, забула, що тобі дозволено жбурлятися тільки виноградом?

Тітка Лізбет – молодша бабусина дочка. Їй усього три з половиною роки, і вона знімається в рекламі дитячої моди, тому що в неї коротка стрижка.

– Киця ні гратися з Ола й Ібсель? – запитала тітка.

– Ні, – сказала я. – Киця ні гратися з Ола й Ібсель.

– Розмовляй, будь ласка, з тіткою по-людськи, – зробила мені зауваження мама. – Бабуся просто збожеволіє, якщо її маленька мишка не почне зрештою говорити правильно.

– А я збожеволію, якщо моя кішка не дозволятиме себе гладити правильно, – кинула я. – Бабусі не варто перейматися з цього приводу. Де вона, до речі? Уже пішла на роботу?

Мама схопила банку із джемом, у яку моя маленька тітка ледве не занурила антену свого телепузика, і відставила вбік.

– Бабуся підшукує дитячий садок для тітки Лізбет. Ти часом не забула, що сьогодні йдеш до школи? І що у вас сьогодні контрольна з математики?

– Ох, не нагадуй! – я ледве не вдавилася останньою ложкою пластівців і пішла попрощатися зі своєю кішкою.

– Білосніжко, ходи до мене! – крикнула я, лежачи на підлозі, у темряву під шафою.

Тільки за блиском очей я здогадалася, що кішка все ще там, але вона навіть не поворухнулася.

У передпокої я спробувала додзвонитися до Алекса, але він, як і раніше, не подавав ознак життя. Уже кілька разів за останні дні я намагалася з ним поговорити, але він або був зайнятий, або не відповідав – ось так само, як сьогодні. Алекс, якого, якщо по-правильному, звати Александр, живе зі своєю мамою в Парижі. Він називає мене Лолою Левицею або «ма шері». І я дуже хвилювалася, тому що вже давно від нього не було ніяких новин. Кішка так само сиділа під шафою, а ось де був Алекс?

Одна радість – сьогодні я побачу свою найкращу подругу!

Напевно, Фло зможе порадити, як мені знайти спільну мову з Білосніжкою, думала я дорогою до школи. Звісна річ, велика удача, що Білосніжці не потрібно перестрибувати через палаючі автомобілі або дефілювати Єлисейськими Полями. Але чому не можна просто погладити власну кішку?

Із цим запитанням у голові я відчинила двері до класу. І відразу мене почали мучити зовсім інші питання.