Читать книгу Лола та аварійний вхід - Ізабель Абеді - Страница 4

«У саду герра Груенштанге щороку розцвітає багато тюльпанів. У 1997 році розквітло 53 640 штук, у наступному році – 48 980, а в 1999 році герр Груентшанге налічив 69 310 тюльпанів. Скільки в середньому тюльпанів розцвітає щороку в саду герра Груенштанге?»

Саме так звучало перше запитання, на яке хотів отримати відповідь наш учитель математики цього ранку. Я запізнилася на п’ять хвилин і тринадцять секунд, якщо вірити годиннику на стіні нашого класу. Обличчя герра Коппенрата, коли він поклав на мій стіл аркушик із завданням, було не дуже-то привітним.

– Схоже, наша панянка так добре засвоїла математику, що цілий урок їй уже ні до чого, – помітив він із єхидною усмішечкою.

Я вирішила не відповідати. Герр Коппенрат чудово знав, що математика дається мені досить важко. А за те, що він усіх дівчаток називає панянками, хотілося натовкти йому пику. Я втупилася в аркушик із завданням і подумала: невже цьому герру Груенштанге більше нема чим зайнятися, як тільки рахувати тюльпани у своєму саду? Можливо, він уже на пенсії? Бабуся говорить, що в пенсіонерів безліч вільного часу, але якби я була пенсіонеркою, то вже точно не витрачала б його на безглуздий підрахунок тюльпанів. Фло поруч зі мною вже міркувала над задачкою.

Коли герр Коппенрат спробував відігнати муху класним журналом, я скоса заглянула в аркушик, що лежав перед Фло. Але нічого не побачила через її волосся. Зате відчула, що запах у неї якийсь інший. Зовсім не такий, як тиждень тому. Колись давно від Фло тхнуло холодним риб’ячим жиром, тому що її мама працювала в рибному магазинчику, і цей запах відчували всі. Тепер же від Фло пахло не просто іншим милом або шампунем – вона пахла іншим містом. Запах, чесно кажучи, був зовсім непоганим. Тільки дуже незвичним.

Звісно, Фло все ще була в інвалідному візку через свою хворобу зі складною назвою. Ходити їй дозволять не раніше, як у червні. Рахувати вона вміла, як чемпіон світу з математики. Її олівець так і літав по паперу, тож мені дуже кортіло дізнатися, як вона впоралася з тюльпанами герра Груенштанге. Я штовхнула її в бік, і Фло заправила волосся за вухо.

«Хлоп!» – пролунало з боку вчительського стола. Анна-Ліза верескнула, а Сол захихикав. Герр Коппенрат упорав-таки муху класним журналом. Після чого підійшов до нашої парти й поставив товстелезний журнал між Фло та мною.

– Щоб панянка не мала спокуси, – пояснив він.

До чого ж огидний! До зеленої обкладинки прилипли рештки мухи: половина крильця й три ніжки. Я подумки побажала, щоб на герра Коппенрата напали відразу сім моїх левів, і вирішила дати спокій саду герра Груенштанге. Зітхнувши, я перейшла до другої задачки.

«Герр Пакманн ходив до магазину по крам. У лівій руці він ніс кошик, у якому було 1 кг 230 г хліба, 150 г сиру, 1 кг 250 г ковбаси, 1 кг 100 г груш і капустина вагою 530 г. У правій руці в герра Пакманна був пакет із різдвяними подарунками, який важив 990 г. На скільки грамів покупки, які він ніс у лівій руці, важчі за ті, які він ніс у правій?»

Овва! А це ще мені навіщо? Бабуся говорить, що математика в житті обов’язково стане в пригоді, але скажіть мені, будь ласка, який сенс має підрахунок ваги покупок якогось неіснуючого герра Пакманна? Вміст пакета з подарунками мене, можливо, й зацікавив би, але про це в задачці, звісна річ, не йшлося. І що це за мода купувати на грами? Кілограм – це й зрозуміліше, і рахувати легше. Чому, скажіть мені, не купувати все кілограмами?

«До біса ці дурнуваті покупки герра Пакманна!» – подумала я й перейшла до останнього завдання. Воно було дуже коротким.

«Відніми різницю 269 і 87 від суми 143 і 276 і помнож отриманий результат на різницю 348 і 212».

Ох! У мене так запаморочилося в голові, начебто вона стала секундною стрілкою на годиннику в нашому класі. Сума – це коли складають, додають. Помножити – теж, начебто, зрозуміло. А ось що робити, щоб дізнатися різницю? Віднімати чи ділити? Різниця… Я відчайдушно гризла олівець, поки в мене не заболіли зуби. Коли стрілка годинника наблизилася до дев’ятої, на моєму аркушику було написано: «143 + 276 = 418».

Я вирішила, що частина завдання – це все ж таки краще, ніж узагалі нічого. Але коли я здала аркушик герру Коппенрату, він уважно глянув на нього, а потім перевів погляд на мене.

– Чотириста дев’ятнадцять, – сказав він.

– Що? – розгубилася я.

– По-перше, звертайся до мене, як належить, – відповів герр Коппенрат, – а по-друге, у тебе помилка: 143 і 276 у сумі дають не 418, а 419. Але ти принаймні можеш вирахувати свою оцінку з математики.

Так, можу. Схоже, я матиму шістку. Другу цього року. Я зім’яла аркушик із контрольною і запхнула його в кишеню штанів.

– Бажаю успіху в середній школі, панянко, – сказав герр Коппенрат. – І не думаю, що це буде гімназія.

Я відкрила рота, але не змогла вимовити ані слова. У мене в горлі застрягла колюча грудка злості, яка важила десять разів по сто грамів.

Розмови про середню школу в нашій родині були моїм головним болем. Наша класна керівниця порадила мамі відправити мене після літніх канікул до реального училища, натомість Фло запропонували гімназію. Але ми дуже хотіли бути разом, і батькам доводилося це враховувати. Тому нас вирішили відправити до звичайної школи. Коли герр Коппенрат вийшов із класу, мені раптом нестерпно захотілося скоріше розпочати навчання в цій новій школі.

Фло, напевно, прочитала мої думки, тому що обняла мене й запропонувала в останній день занять подарувати герру Коппенрату мішок із тисячею грамів козячого посліду.

– Тисяча грамів – це якраз кілограм, – відповіла Фло, коли я запитала, скільки це буде. – А це що таке? – запитала вона, коли Анна-Ліза простягнула їй рожевий конвертик.

– Запрошення, – пискнула Анна-Ліза.

– А, – Фло озирнулася.

У нашому четвертому «б» шестеро дівчаток, і всім, крім мене, Анна-Ліза вручила такі ж самі конвертики.

– Завтра об одинадцятій, – додала вона. – Я хочу відсвяткувати цей день зі своїми подругами.

З подругами? Я перевела погляд з Анни-Лізи на Фло. Що це за нісенітниця? Те, що вона не вважала мене своєю подругою, – це зрозуміло. Але те, що вона запросила Фло, могло означати тільки одне: Анна-Ліза вирішила мене подратувати.

– Ми поїдемо до моєї тітки, – додала Анна-Ліза. – І якщо буде гарна погода, смажитимемо шашлики в саду.

– Мені шкода, – Фло повернула Анні-Лізі конверт. – Вибач, але ми домовилися провести вихідні з Лолою.

Анна-Ліза пхикнула і глянула на мене зверху вниз.

– Вирішили проштудіювати математику?

– Ні, – відповіла я. – Ми їдемо в Париж до мого друга. І якщо буде гарна погода, продефілюємо Єлисейськими Полями.

– Що-о? – Сол, приятель Фло, який жував бутерброд, від подиву вдавився. – А я чому про це нічого не знаю? – прохрипів він і закашлявся.

Ансуману довелося ляскати його по спині доти, поки на парту не вискочив шматочок хліба. Коли Сол заспокоївся, Фло йому підморгнула. Тоді Сол знову посміхнувся, а Анна-Ліза пхикнула. Аж тут до класу увійшла фрау Вігельманн зі своїм вагітним животиком.

– Ви важите вже кілограмів триста, – зронив Ансуман.

Фрау Вігельманн розсміялася й сказала, що саме цього їй би й не хотілося, а то в неї народяться не двійнята, а слоненята-близнюки. Наприкінці уроку вона роздала нам сині конвертики, які потрібно було передати батькам, тому що ввечері мали відбутися батьківські збори. І тут мені перехотілося йти з нашої школи. Адже я терпіти не могла тільки герра Коппенрата, але дуже любила фрау Вігельманн. Я за нею страшенно сумуватиму.

На перерві Фло сказала, що дуже скучила за мною. І я так само! Нам удалося поговорити по телефону тільки тричі за всі канікули. За що я особливо люблю свою подругу, так це за те, що вона може здогадатися про твої почуття з виразу обличчя. Приблизно так, як зараз. Фло насупилася й запитувально подивилася на мене своїми великими синіми очима.

– Білосніжка, – відповіла я й підштовхнула її візок ближче до містка. – Щось із нею негаразд. Мені здається, вона мене боїться. Якщо я хочу її погладити, вона відразу тікає. А якщо…

Закінчити мені не вдалося, тому що поруч з’явилися Сілла та Фредерика. Напевно, вони почули, що я говорила, тому що обидві співчутливо посміхалися.

– Знаєш, просто поміняй її на іншу кішку! – порадила Сілла, вгризаючись у бутерброд.

Поміняти? Я поглянула на Сіллу так, немов вона запропонувала продати тітку Лізбет на блошиному ринку.

– Моя кішка – це не джинси із зіпсованою блискавкою! – обурилася я. – Це жива істота. Я люблю її!

Фредерика відкинула з лоба каштановий локон.

– Тоді залишається сподіватися, що й вона тебе теж коли-небудь полюбить. У мого тата теж була така полохлива кішка. Вона прожила сімнадцять років, але я її так жодного разу й не погладила.

– Але Лолиній кішці далеко до сімнадцяти, – сухо промовила Фло. – Вона ще зовсім маленька й…

Фло не встигла закінчити, тому що поряд із її візком зупинився Сол і почав розпитувати, як вона провела канікули. Моя подруга розповіла, що її батько пише нову книгу про китів. Він показав їй купу фотографій, які зробив під час поїздок до Нової Зеландії й Америки. Він навіть записав пісні китів на магнітофон.

– Уявіть лишень, – захоплено вигукнула Фло, – виявляється, самці китів-горбачів можуть співати півгодини поспіль без перерви!

Важко уявити. Але тут я згадала, що Білосніжка теж якось співала вночі. Вірніше, не співала, а пищала. Я прокинулася від цього писку. Вона пищала так сумно, начебто втратила щось дуже-дуже дороге. Ох, як же мені хотілося її втішити! «Білосніжко, – сказала б я їй, – стрибай до мене в ліжко й лягай мені на животик. Я гладитиму тебе й проспіваю тобі колискову, і ми разом вирушимо уві сні на Місяць».

Але моя кішка чомусь не хотіла, щоб її втішали.

Коли ми проходили повз огорожу з козами, Сол почав розповідати, як його бабуся їздила до Кіто, тому я вирішила відвідати Сніжинку та Плямочку. Звісно, з ними я не могла поговорити про свою кішку, але вони мене завжди заспокоювали, особливо Сніжинка. Це моя улюблена кізка. Поки я відчиняла дверцята, я згадала про всі ті перерви, коли годувала її морквою, чистила смушок і пошепки розповідала їй на вушко про всі свої негаразди. Як тоді, коли вперше прийшла до школи і мені дуже хотілося, щоб у мене була найкраща подруга. І Сніжинка слухала й кивала в потрібних місцях. Але сьогодні до неї прийшла інша страждальниця – Ліна, моя підшефна з першого «в».

– Що трапилося? – запитала я, коли помітила, що в неї очі почервоніли від сліз.

Ліна похнюпилася.

– Дідусь… – видушила вона й знову заплакала. Сніжинка мекнула – неголосно й дуже співчутливо. Ліна уткнулася носом у козячий бік.

– Що з дідусем? – запитала я.

– Він захворів, – схлипнула Ліна. – Дуже серйозно. У нього випало все волосся, а вчора йому зробили операцію.

Коли Ліна сказала про операцію, мені стало недобре. Адже я знаю, що буває, коли в людей випадає волосся. Моя мама – медсестра, і ті люди, в яких у її лікарні випадає волосся, найчастіше хворі на рак. Від цієї хвороби можна померти. Напевно, Ліна теж це знала. Вона обхопила Сніжинку за шию, і по її обличчю рясно потекли сльози. На іншому кінці загону двоє третьокласників годували Плямочку морквиною.

Я стояла поряд із дівчинкою й не могла вимовити й слова. Я знала дідуся Ліни. Колись я прийняла його за викрадача дітей, тому що він приїхав до школи в довгому чорному пальті. Але тепер я знаю, що він дуже добрий і славний, і слова Ліни так засмутили мене, що мені самій захотілося заплакати.

На наступному уроці в нас була географія, і ми говорили про міста і країни Азії. Але в моїй голові була суцільна Європа. Думки стрибали, як блохи. Я думала про Ліниного дідуся в лікарні, про Алекса в Парижі, про Білосніжку в мене вдома та про Сніжинку в загончику.

От якби біла кізка сьогодні була тільки моєю! Але вона належить усій школі, і зараз вона потрібніша Ліні, ніж мені.