Читать книгу 5 зірок для Лоли - Ізабель Абеді - Страница 4

Усе почалося в неділю. Був останній день березневих канікул, і ми з Пенелопою зустрічали Фло на вокзалі. Вона поверталася з Дюссельдорфа від свого батька Еріка.

Потім ми поїхали до Джефа. Це Алексів батько, а з минулого листопада – Пенелопин друг. Він запросив нас на вечерю. Я сиділа з Фло на задньому сидінні і від щастя міцно стискала її руку. Зустрівшись, ми кинулись обійматися і аж стрибали з радощів. Як і належить кращим подругам! Але Фло якось швидко знітилася. Рука у неї стала млявою, і вона весь час дивилася у вікно.

– Коли приїде Сол? – поцікавилась я.

Сол – друг Фло. Зазвичай він проводить канікули зі своєю родиною в Кіто, і досі ще не повернувся з Перу.

Фло зітхнула і розповіла про ще одну кризу.

– Вчора Сол мені подзвонив, – пробурмотіла вона. – У Перу була жахлива буря. Загинув увесь урожай кукурудзи, а Сол із родиною застрягли на дядьковій фермі, яку затопила повінь. Схоже, він там ще довго пробуде. Я страшенно за ним скучила.

– О, Фло, – я була прикро вражена. – Мені так шкода.

– Мені теж, – Фло витерла носа. – Тепер я скучатиму одразу за двома людьми.

Я обійняла подругу за плечі, а Пенелопа сумно подивилась на дочку в дзеркало. Те, що другою людиною був її тато, можна було навіть не питати.

Розлучатися з Еріком Фло ставало щораз дедалі важче. Такий самий біль розлуки я відчувала, проводжаючи Алекса. Він приїздив до батька (і до мене!) тільки на канікулах. Із початку січня він був у Парижі у своєї маман, і саме тому я почувалася поганенько, сидячи поруч Фло за Джефовим довгим обіднім столом, із кришкою з товстого скла. Досі я приходила сюди тільки до Алекса, і без нього мені було дуже незатишно. Тішило тільки те, що на столі стояла сила-силенна мисок, у які Джеф повтикав прапорці з дивними назвами. Він якраз обстежував китайські ресторани Гамбурга, а оскільки в одному з них можна було замовити їжу з доставкою додому, то він замовив одразу половину всього, що було в меню. Щоправда, він уже заніс у свій записник два штрафні очки цьому закладу через те, що замовлення доставляли аж півтори години. Зате були маленькі китайські серветки з квітами, і їжі було досхочу.

– «Гонг вао чжи дінг», – прочитала я і понюхала мисочку з кремового кольору соусом. Він чудово пахнув молодим горіхом.

– Курячі грудки з арахісом, – сказав Джеф.

– На вигляд непогано, – похвалила я.

Фло скривилася.

– А це? – показала вона на мисочку з написом «Шуї чжу ніо лю».

– Яловичина в гострому соусі, – відповів Джеф. – Ти ж любиш гостре, Фло.

Але подруга тільки міцно стулила губи і кинула на Пенелопу крижаний погляд.

– Ти хіба йому не сказала?

Пенелопа зітхнула.

– Що саме? – поцікавилась я.

– Те, що я більше не їм м’яса, – строго відказала подруга.

– Ніякого? – здивувалася я. – Відколи ж це?

– Відтоді як поговорила з татом, – значуще повідомила Фло. – Він відкрив мені очі. Ви взагалі уявляєте, як жахливо страждають тварини через те, що нам подобається набивати їхніми трупами наші шлунки?

Ох! Ясна річ, я знала, що батько Фло пише книжки про тварин. Першу він написав про співаючих китів, а другу – про мандрівних пінгвінів. Тепер Ерік, схоже, взявся до великої рогатої худоби та свійської птиці, чиї трупи спочивають у соусі в акуратних білих мисочках. Уже й не знаю, чи захочу я тепер їх їсти.

– Це екологічно чисте м’ясо, – спробував Джеф заспокоїти мою подругу. – Ці тварини вмирають абсолютно безболісно.

– Ха! – Фло взялася в боки. – Ти хочеш сказати, що безболісна смерть – це вияв любові до тварин? Заради цієї страви з дурною назвою було вбито нещасну корову. Хочете, розкажу, як усе це відбувається? Мій тато… – знову багатозначно почала вона, але Пенелопа м’яко взяла її за руку.

– Може, відкладемо цю історію, доки закінчимо вечеряти, золотко моє? Тут є й такі речі, які зроблять щасливцем будь-якого неприхильника м’яса. Правда ж, Джефе?

Джеф кивнув і посміхнувся до Фло.

– Спеціально для тебе я замовив «тенгуї». Це…

– Солодке! – підстрибнула я, тому що, з одного боку, мені стало шкода Джефових зусиль, а з другого – від страви й справді йшов солодкуватий дух. Я поклала трохи собі на тарілку. – Одного разу я щось подібне куштувала…

Джеф спохмурнів, але не встиг він нічого сказати, як я вже схопила виделку й поклала перший шматочок до рота. Прожувала. Трішки солодко і трішки кисло, і разом із тим напрочуд смачно.

– Це курка чи корова? – спитала я.

– Ні те, ні інше, – відповів Джеф і з острахом скосив очі на мене. – «Тенгуї» – це риба в кисло-солодкому соусі.

Пенелопа хихикнула. Фло змахнула з лоба чубок і прикрила долонькою рот. У мене самої сперло дух. Кисло-солодка риба? Я недовірливо жувала й далі.

– Тільки не кажи, що це смачно, – прошепотіла подруга. – Я ж знаю, що ти ненавидиш рибу!

Що тут скажеш? Моя подруга має рацію. Терпіти не можу запаху риби і на дух не переношу ніяких рибних страв. Але ця риба чудово пахла, та й на смак не була огидною. У мене язик не повернувся сказати хоч щось погане про «тенгуї».

– Смачно, – заявила я і проковтнула другий шматочок. – Скуштуй сама. – Я простягнула виделку Фло: – Ти ж любиш рибу!

Фло, яка сьогодні була одягнена у футболку із зображенням черепа, схрестила руки на грудях.

– Уже ні, – заперечила вона. – Ніколи більше не доторкнуся до того, що має очі. Або душу.

– Ну, тоді, – запропонував Джеф, – я братиму тебе з собою в ролі експерта, коли захочу відвідати вегетаріанський ресторанчик. І я радий, що в сьогоднішньому меню є й «бездушна» їжа.

Він указав на мисочку, вміст якої мав такий вигляд, ніби корова пожувала траву і знов її виплюнула.

– «Кай сон цзі», – повідомив Джеф. – Шпинат із кедровими горішками. Крім того, є ще й млинчики, фаршировані овочами та рисом.

Фло відступилася, і вечеря стала затишнішою. Кожен вибрав те, що йому більше подобалось. Джеф пообіцяв, що, даючи характеристику ресторану, зважить на прохання Фло про більшу кількість китайських вегетаріанських страв, і настрій у моєї подруги помітно поліпшився.

Тихенько грав диск із записами Пенелопи – вона співала бразильських пісень. Джеф сипав компліменти і поводився як справжній джентльмен. Нам із Фло він приготував сливовий коктейль. Вони з Пенелопою пили «шао сінюй». Це таке китайське червоне рисове вино. Джеф розповідав кумедні історії про ресторани, і Пенелопа без кінця сміялася.

Я кивала, посміхалася, але все одно мені було якось ніяково. З одного боку, я відвикла від нормальних застільних розмов. Удома, коли ми їли, мій маленький братик вічно репетував, вимагаючи маминої циці. І кінця-краю цьому не було. З другого боку, мене не полишало якесь неприємне почуття. І пов’язане воно було з Алексом.

Я згадала, якою сумною була Фло в машині, коли розповідала про Сола. Але у них все не так вже й погано. Чого не скажеш про нас із Алексом. До того ж усе в Джефовому будинку нагадувало мені про нього. Більярдний стіл, поряд з яким Алекс мене обіймав. Чорні шкіряні подушки, на яких ми з Алексом потай цілувалися. Двері до Алексової кімнати, де він востаннє поцілував мене минулої зими. І після того поцілунку він став мені не другом, а плутонічним… ой, ні… платонічним другом. Плутон – це планета, а Платон – славнозвісний філософ. Дідусь пояснив, що таку дружбу, коли не цілуються, названо на честь Платона. Шкода, я забула, чому. Може, через те, що філософи так багато часу проводять, поринаючи у свої думки, що їм і цілуватися ніколи. Але у нас з Алексом усе не так. Торік він страшенно приревнував мене до Фабіо, і коли він застукав Фабіо, який цілував мене, у нас вибухнула любовна криза. Ми страх як посварилися, і взимку я вирішила, що в моєму віці краще дружити без поцілунків. Тому Алекс більше не називає мене в листах «ма шері», що перекладається як «люба». Тепер він пише «мон амі», що означає просто «подружка».

Дотепер усе начебто йшло непогано… Та коли Джеф прибрав з обличчя Пенелопи темне пасмо, його яскраві зелені очі нагадали мені про Алекса. До того ж у нього була та сама щира усмішка, яка мені так подобалась у Алекса.

Ой! А може, Фло почасти має рацію? Може, я справді скучаю за Алексом? Може, треба йому про це сказати? Я зітхнула і скосила очі на телефон, і враз моє серце ледь не розірвалося від переляку, бо той задзвонив. Не вагаючись ні секунди, я зірвалась на ноги і схопила слухавку. Всі здивовано втупились очима в мене.

– Привіт! Алекс, це ти?

– Алло? – почулось у слухавці. – Хто говорить?

– Це Люсіль, – розчаровано зітхнула я.

Було б, звичайно, просто дивом, якби Алекс прочитав мої думки і подзвонив. Але замість нього біля телефону виявилася його маман, яка, очевидячки, мене не впізнала. Джеф спохмурнів, а Люсіль підозріло спитала:

– Вас теж звуть Люсіль? Хто ви, даруйте?

– Вибачте, – поправилася я. – Я хотіла сказати: добрий вечір, Люсіль. Це Лола. Шері… ой… амі Алекса.

– Що ти робиш у Джефа? – сухо поцікавилась вона. – Все гаразд?

Я перевела погляд на обідній стіл. Джеф мав зніяковілий вигляд, і я згадала, що з погляду астрології Люсіль – подвійний Скорпіон. Скорпіони не відзначаються покірливістю – за приклад може бути Алекс, у якого той самий знак. Але Люсіль Скорпіон ще й за асцендентом! Такі особи здатні ревнувати навіть тоді, коли їхній шлюб давним-давно зазнав невдачі. «Якби мама дізналася, що батько закоханий у маму Фло, вона б скрутила Пенелопі шию», – сказав одного разу Алекс. Самі розумієте, мені цього зовсім не хотілося. Якби Люсіль довідалася, що тут Пенелопа, вона, як несамовита, розбила б свою білу чашечку. Тому я сказала:

– Усе гаразд, Люсіль. Я зайшла навідати Джефа, бо він нудьгує без сина. А як там Алекс?

– Дуже добре, – відповіла Люсіль. – Поїхав із класом на екскурсію. Я оце хотіла повідомити Джефу, що вони щасливо дісталися до Лондона.

До Лондона? Алекс нічого про це мені не говорив.

– Найс! – відповіла я.

Слово це англійське і перекладається воно як «гарно». Але тут у мене від хвилювання аж горло перехопило: Пенелопа лоскотала Джефа парасолькою для коктейлю і реготала до упаду. Критик силувано посміхався.

– Хто це там сміється? – поцікавилася Люсіль.

– Шпигунка, – збрехала я, не знаючи, говорити мені правду чи ні. – По телевізору. Ми з Джефом дивимося фільм.

Тут і Фло захихикала. Раптом пролунав дзвінок у двері.

– Ну, мені пора, – сказала Люсіль. – Попроси Джефа подзвонити, коли у нього буде час.

Із цими словами вона повісила слухавку, а в двері задзвонили без перестану.

– Здається, ти комусь знадобився, і дуже, – Пенелопа штовхнула Джефа в бік. – Чекаєш гостей?

Джеф похитав головою, витягнув із волосся коктейльну парасольку і пішов у передпокій відчиняти.

– Що я можу для вас зробити? – незабаром пролунав його голос.

– Розраховую на вашу допомогу, – відповів жіночий голос. – Я – Гудрун. Це мій син Енцо. Ми хочемо Пенні! Любий Фелікс сказав, що ми знайдемо її тут.

– Е-е… – розгублено позадкував Джеф.

Ми з Фло уже стояли в передпокої, і він запитливо поглянув на нас. Моя подруга лише знизала плечима.

– Любий Фелікс? – прошепотіла вона мені на вухо. – Хто це? І що за Пенні?

Взагалі, у мене одразу промайнула думка, що Фелікс – це мій дідусь, а Пенні – це якийсь супермаркет. Але не встигла я й слова сказати, як повз Джефа прошмигнула жінка в ліловому східному вбранні до п’ят. У руці в неї був букет жовтих квітів – тепер я точно знаю, що вони називаються хризантеми. На її зап’ястях побрязкувало штук триста браслетів із блискучими балабончиками, а на обличчі було три ока. Двоє блакитних – її власні – і одне каре – приклеєне між бровами.

Та коли жінка з балабончиками поглянула на мене, я, правду кажучи, розгубилася, не знаючи, в яке око треба дивитися.

Позаду неї стояли дві валізи завбільшки як шафа, а поряд переступав з ноги на ногу хлопець у фраку і ковбойських чоботях. У нього, на щастя, було всього два ока, обидва карі, а волосся – каштанове. Ледве поглянувши на його тонке обличчя і високе чоло, я зразу зрозуміла, що десь його вже бачила. Та ніяк не могла згадати, де саме. У руках у хлопця була відеокамера, яку він спрямував спочатку на Джефа, потім на Фло, тоді на мене і, нарешті, на спину власної мами, яка вже видзвонювала балабончиками в передпокої.

– Радісна матуся зустрічає подругу божевільної молодості, – прокоментував хлопець, рухаючись за нею.

– Пеннілен! Покажися, мій янголе, я тебе знайшла! – з цими словами жінка кинулася у вітальню, а наступної миті ми почули переляканий вигук Пенелопи.