Читать книгу Тотем і табу - Зигмунд Фрейд, Josef Breuer - Страница 4

Один-єдиний раз, наскільки мені відомо, Леонардо в одному зі своїх наукових нарисів повідомляє дещо зі свого дитинства; в уривку, де йдеться про політ шуліки, він раптом переривається, щоб віддатися спогаду, що виринув з пам’яті про дуже ранні дитячі роки:

«Здається, мені заздалегідь судилося так ретельно вивчати шуліку, бо у моєму дуже ранньому спогаді з дитинства мені здавалося, що я лежу в колисці, а до мене прилетів шуліка, розтулив мені рота своїм хвостом і багато разів штовхнув тим хвостом у вуста»[30].

Отже, дитячий спогад надзвичайно дивного характеру. Дивний за змістом і за віком сновидця. У тому, що людина зберегла спогад про те, як була немовлям, немає нічого неймовірного, хоча він аж ніяк не надійний. Однак те, що розповідає Леонардо – як шуліка хвостом розтуляє рота дитині – настільки неймовірне, казкове, що ймовірнішим видається інше припущення, яке за одним разом пояснює обидві притичини. Сцена з шулікою є не спогадом Леонардо, а фантазією, яку він створив пізніше і переніс у своє дитинство[31]. Дитячі спогади людей часто мають саме таке походження: вони взагалі не засвоюються з переживання як свідомі спогади і не відтворюються, як спогади зрілішого віку, але згодом, коли дитинство вже у минулому, вони воскресають – змінені, перекручені, пристосовані до пізніших тенденцій, так що їх важко буває відокремити від фантазій. Можливо, найліпше уявлення про їхню природу дає аналогія з формуванням історії давніх народів. Доки народ малий і слабкий, він не думає про написання своєї історії: обробляє землю свого краю, борониться від сусідів, намагаючись, своєю чергою, захопити в них землі і збагатитися. Це героїчні, але доісторичні часи. Потім починаються інші, коли народ усвідомлює себе багатим і сильним, і виникає потреба дізнатися, звідки він прийшов і яким чином став тим, чим є. Історія, почавши послідовно фіксувати події поточного часу, кидає також погляд у минуле, збирає традиції і саги, пояснює старожитності народною вдачею і звичаями і створює, таким чином, історію давніх часів. Природно, що така історія минувшини виступає радше виявленням бажань і сподівань теперішнього, ніж відображенням давнини, бо багато що стерлося з пам’яті народу, інше спотворилося, а якісь сліди минулого витлумачені хибно в дусі нового часу; крім того, історія писалася не з мотивів об’єктивної допитливості, а для того, щоб впливати на сучасників, надихати їх, представити їм їхнє відображення у дзеркалі минулого. Свідоме пригадування зрілої людини про пережите надзвичайно подібне до цього процесу творення історії, а спогади цієї особи про своє дитинство – за способом творення і безпідставністю – до пізно і тенденційно складеної долітописної історії.

Отже, якщо розповідь Леонардо про шуліку, що відвідав його у колисці, є тільки фантазією пізнішого віку, то мало б думати, що не варто на ній затримуватися. Можна б її пояснити бажанням виправдати свої заняття проблемою пташиного польоту тим, що так було призначено долею. Однак це стало б такою несправедливою зневагою до матеріалу, як нехтування сагами, традиціями й легендами у вивченні давньої історії народу. Попри всі перекручення і хибні тлумачення, вони представляють реальне минуле – народ створив їх з досвіду своєї давнини під впливом потужних у минулому і досі ще чинних мотивів; тож, маючи відповідні знання про всі сили, які були задіяні у процесі творення, можна усунути перекручення і, за тим-таки міітологічним матеріалом, відтворити історичну правду. Те саме стосується спогадів дитинства або фантазій окремих осіб. Те, що людина пригадує або вважає, що пригадує зі свого дитинства, не є випадковим. За уривками спогадів, незрозумілих самій особі, зазвичай ховаються неоціненні свідчення найважливіших рис її духовного розвитку[32]. То, оскільки психоаналітична техніка надає нам чудові засоби для висвітлення цього прихованого, спробуймо за допомогою аналізу заповнити прогалину дитинства в історії життя Леонардо. Якщо ж не досягнемо в цьому достатнього ступеня достовірності, то зможемо втішити себе тим, що багатьом іншим дослідженням щодо цієї великої і загадкової особистості судилася не ліпша доля.

Погляд психоаналітика на фантазію Леонардо про шуліку не знайде в ній нічого аж надто дивного: ми часто подибуємо подібний зміст у снах, тож упевнені, що зуміємо перекласти цю фантазію з її дивної мови на загальнозрозумілу. Наш переклад одразу вказує на еротичний компонент. Хвіст (coda) – один з найуживаніших символів і способів замаскованого зображення чоловічого статевого органу – в італійській мові не менш чинний, ніж в інших; образ фантазії, в якому шуліка розтулив дитині вуста хвостом і вовтузив ним у роті, дає уявлення про феляцію – статевий акт, при якому прутень вводиться в рот іншої особи. Досить дивно, що ця фантазія має суто пасивний характер, нагадуючи деякі сни жінок або пасивних гомосексуалів, які виконують у статевому акті жіночу роль.

Нехай читач на разі стримає спалах обурення і не відкидає ідею застосування психоаналізу через те, що метод одразу спричинився ніби до огуди на постать славетної людини. Адже обурення нам ніколи не розтлумачить, що означає фантазія Леонардо про своє дитинство; з іншого боку, він недвозначно зізнався у цьому спогаді, і ми не відмовимося від думки – нехай навіть упередженої, – що така фантазія, як будь-який продукт психіки – сон, видіння, марення – неодмінно має якесь значення. Тому правильніше буде приділити трохи уваги аналітичній роботі, яка ще не сказала свого останнього слова.

Схильність брати в рот чоловічий член і смоктати його, що у бюргерському суспільстві вважається огидним збоченням, часто трапляється також у сучасних жінок, як свідчать старовинні зображення, траплялася у жінок давнини, і, здається, у разі закоханості не має відразливого характеру. Лікар зустрічає фантазії, обумовлені цією схильністю, у жінок, які познайомилися з можливістю такого способу статевого задоволення не з лекцій «Psychopathia sexualis» Крафт-Ебінга чи з інших джерел. Жінкам притаманне творення мимовільних бажань-фантазій[33]. Ці, суворо засуджувані суспільною думкою, дії насправді можна легко пояснити – вони тільки відтворюють іншу ситуацію, в якій ми всі колись почувалися затишно, коли, немовлятами («essendo io in culla») брали в рот сосок матері або годувальниці й смоктали його. Органічне враження цієї нашої першої життєвої насолоди, звісно, глибоко закарбовується в душі; потім, коли дитя знайомиться з коров’ячим вим’ям, яке за своєю функцією подібне до материнської груді, а формою і розташуванням у пахвині нагадує пеніс, воно осягає перший ґрунт для пізнішого формування цієї непристойної сексуальної фантазії.

Ми розуміємо тепер, чому спогад про уявний епізод з шулікою Леонардо пов’язав зі своїм немовлячим віком. За цією фантазією ховається ремінісценція про годування матір’ю немовляти, прекрасну картину, яку він, так само як чимало інших художників, зображав у сюжеті Божої Матері з немовлям Ісусом. У будь-якому разі, не забуваймо – попри те, що ми ще не розуміємо значення цього факту, – як цю однаково важливу для обох статей ремінісценцію Леонардо переробив у пасивну гомосексуальну фантазію. Не займатимемо на разі питання про те, як пов’язана гомосексуальність зі смоктанням материнської груді, і тільки запам’ятаємо, що традиційно Леонардо приписували гомосексуальні емоції. Нам байдуже, чи обґрунтованими були звинувачення проти юного Леонардо – не реальні дії, а чуттєва природа особи вирішує, чи маємо ми вважати її гомосексуальною.

Нас цікавить також інша незрозуміла риса дитячої фантазії Леонардо. Ми пояснюємо його фантазію смоктанням материнської груді, однак мати замінена шулікою. Звідки взявся шуліка і як він сюди потрапив?

Одна зачіпка спадає на думку – настільки віддалена, що хочеться відразу її відхилити. У священних ієрогліфах давніх єгиптян мати справді зображується за допомогою символу шуліки[34]. Єгиптяни також шанували божество материнства з головою шуліки[35] або з багатьма головами, з яких, принаймні, одна була головою шуліки[36]. Ім’я цієї богині вимовлялося «Мут»; у нас може виникнути питання, чи випадковою є співзвучність зі словом «Mutter» [мати]? Отже, шуліка справді має зв’язок з уявленням про матір, але як це може нам допомогти? Як припустити наявність таких знань у Леонардо, якщо прочитати ієрогліфи зумів тільки Франсуа Шампольйон[37] (1790–1832)?

Було б цікаво також дізнатися, як давні єгиптяни прийшли до вибору шуліки за символ материнства. Релігія і культура єгиптян була предметом наукового інтересу вже для греків і римлян, і задовго до того, як ми навчилися читати єгипетські письмена, нам були доступні поодинокі свідчення про давньоєгипетську культуру у збережених творах класичної давнини, які здебільшого належать таким поважним авторам, як Страбон, Плутарх, Амміан Марцеллін, а інші – невідомим і сумнівні за своїм походженням і часом написання, як «Ієрогліфіка» Гораполлона чи книга східної жрецької мудрості, що дійшла до нас під божественним ім’ям Гермеса Трисмегіcта. З цих джерел ми дізналися, що шуліка вважався символом материнства через переконання, що ці птахи бувають тільки жіночої статі[38]. Природнича історія давнини знала протилежне обмеження: на думку єгиптян, у скарабеїв – жуків, шанованих ними як священних, були тільки самці[39].

А як відбувалося запліднення шулік, якщо всі вони були тільки самицями? Вичерпне пояснення дає відповідне місце у Гораполлона[40]. Певної миті ці птахи зупинялися у своєму польоті, відкривали свої піхви і їх запліднював вітер.

Несподівано ми прийшли до необхідності визнати ймовірним те, що не так давно мали відкинути як нісенітницю. Леонардо цілком міг знати про наукову казку, за якою єгиптяни зображали поняття материнства через шуліку. Він був пожадливим читачем, цікавився всіма областями літератури і знання. У «Codex Atlanticus» маємо список усіх книжок, які належали йому в той чи інший період, а також численні нотатки про інші книжки, які він позичав у друзів; за вибіркою, зробленою Ріхтером з документів Леонардо, ми навряд чи можемо перебільшити обсяг прочитаного ним. Серед тих книжок не бракує творів природничо-історичного змісту і давніх, і сучасних йому авторів. Всі ці книги були на той час уже друковані, і саме Мілан був центром молодого друкарства в Італії.

Якщо ми підемо далі, то натрапимо на повідомлення, здатне ймовірність того, що Леонардо читав казку про шуліку, перетворити на впевненість. Вчений видавець і коментатор Гораполлон робить примітку до вже цитованого тексту: «Caeterum hanc fabulam de vulturibus cupide amplexi sunt Patres Ecclesiastici, ut ita argumento ex rerum natura petito refutarent eos, qui Virginis partum negabant; itaque apud omnes fere hujus rei mentio occurrit». [Втім, Отці Церкви вважали природною річчю ту байку про шулік, про їхнє непорочне зачаття, яке відбувається в особливий спосіб.]

Отже, байка про одностатевість і зачаття шулік, на відміну від аналогічної бувальщини про скарабеїв, аж ніяк не залишилася байдужою побрехенькою – служителі церкви спиралися на неї, як на природничо-історичний аргумент проти тих, хто ставив під сумнів священну історію. Якщо за найліпшими джерелами давнини шулікам дозволялося запліднюватися від вітру, чому щось подібне не могло коли-небудь статися з дівчиною? Внаслідок цього «майже всі» Отці Церкви переповідали байку про шуліку, і навряд чи випадає сумніватися, що з такого авторитетного джерела вона стала відомою Леонардо.

Утворення фантазії Леонардо про шуліку можемо уявити собі так: коли він прочитав у когось з Отців Церкви або у природничо-історичній праці про те, що всі шуліки самі самиці і вміють розмножуватися без втручання самців, у його пам’яті виринув спогад, що перетворився на цю фантазію, яка насправді стверджувала, що він сам таке пташеня шуліки, що має матір, але – не батька, і, як часто трапляється з такими давніми спогадами, до цього додалося відлуння насолоди, отриманої при материнських персах. Алюзії до дорогоцінного для кожного митця образу Святої Діви з Немовлям мусили посприяти тому, що й ця фантазія видалася йому дорогоцінною і значущою, адже у такий спосіб він приходив до ототожнення себе з немовлям Христом, порадником і рятівником.

Коли ми аналізуємо дитячу фантазію, то прагнемо відокремити її реальний зміст від пізніших впливів, які її змінюють і перекручують. У випадку Леонардо ми гадаємо, що тепер знаємо реальний зміст його фантазії: заміна матері шулікою вказує на те, що дитина, живучи з матір’ю, відчувала брак у своєму житті батька. Факт незаконного народження Леонардо пов’язаний з його фантазією про шуліку тільки тим, що він міг порівняти себе з пташеням шуліки. Але ми достеменно знаємо також про іншу обставину з дитинства Леонардо: у п’ятирічному віці він уже мешкав у будинку свого батька; опинився він там за кілька місяців після народження чи за кілька тижнів перед складанням того податкового кадастру, нам невідомо. Але тут вступає тлумачення фантазії про шуліку і показує нам, що критичні перші роки життя Леонардо минали не у батька і мачухи, а у бідної, покинутої справжньої своєї матері, таким чином, що він мав час відчути брак батька. Таке твердження здається слабким і надто сміливим висновком психоаналітичної роботи, але подальші міркування поглиблять його значення. Ймовірність його посилює розгляд фактичного стану речей у родині на час дитинства Леонардо. Відомо, що його батько, синьйор П’єро да Вінчі, одружився ще у рік народження Леонардо на шляхетній донні Альб’єрі; завдяки тому, що вони не мали дітей, хлопчика легально прийняли на п’ятому році життя у домі батька чи, радше, у дідовому будинку. Не заведено, однак, молодій жінці, яка сподівається на благословення дітьми, від самого початку давати на виховання незаконного сина. Поза сумнівом, мали минути роки розчарування, перше ніж подружжя зважилося взяти, ймовірно, чудово розвинену, незаконнонароджену дитину, щоб відшкодувати собі за марні очікування на законних дітей. Найліпше узгоджувалось би з нашим тлумаченням фантазії про шуліку, якби минуло три або навіть п’ять років життя Леонардо, доки його забрали від матері-одиначки. Тоді було б уже запізно на зміни: у перші три-чотири роки життя враження закріплюються і виробляються способи реагування на зовнішній світ, які не втрачають своєї значущості, незалежно від пізніших переживань.

Якщо правда, що неясні спогади дитинства і побудовані на них фантазії завжди визначають найістотніше у духовному розвитку людини, той факт, підтверджений фантазією про шуліку, що перші роки життя Леонардо минули з матір’ю-одиначкою, мав визначально вплинути на лад його внутрішнього життя. За таких обставин хлопчик, якому випало на одну дитячу проблему більше, ніж іншим дітям, неминуче сушив собі голову цією загадкою і таким чином рано став дослідником. Його мучили великі питання – звідки беруться діти і яка роль батька у їхній появі. Пізніше відчуття зв’язку між його дослідництвом і історією його дитинства викликало у нього той вигук – що йому, либонь, долею призначено вивчати проблему пташиного польоту, бо його ще у колисці відвідав шуліка. Вивести спрямовану на пташиний політ допитливість з дитячого сексуального дослідництва буде нашим наступним – не надто складним – завданням.