Читать книгу Тотем і табу - Зигмунд Фрейд, Josef Breuer - Страница 5

У дитячій фантазії Леонардо образ шуліки становить реальний зміст спогаду; контекст фантазії Леонардо висвітлив значення цього змісту для його пізнішого життя. У процесі подальшого тлумачення ми натрапляємо на дивну проблему: чому зміст спогаду переробився на гомосексуальну ситуацію? Мати, що годує дитину груддю, чи, радше, яку смокче дитина, перетворюється на шуліку, що встромляє свого хвоста дитині в рот. Ми стверджуємо, що «coda» (хвіст) шуліки, відповідно до загальновживаного мовного заміщення, може означати ні що інше, як чоловічий статевий орган. Але незрозуміло, як фантазія може саме материнську птицю наділити прикметою чоловічої статі, і така абсурдність ставить під сумнів можливість знайти у цій фантазії розумний сенс.

Однак не впадаймо у відчай. Скільки снів, позірно абсурдних, ми таки змусили розкрити нам їх сенс! То чому з дитячою фантазією це має виявитися складніше, ніж зі сном?

Пам’ятаючи, що недобре залишатися наодинці з незрозумілим явищем, зіставімо його з іншим, іще дивовижнішим.

Зображувана з головою шуліки єгипетська богиня Мут – постать абсолютно безособова за характером, як стверджує Дрекслер у словнику Рошера, – часто з’єднувалася з іншими божествами материнства з більш виразною індивідуальністю, як Ізіда або Гатор, але зберігала також своє самостійне існування і шанування. Відмінною рисою єгипетського пантеону було те, що окремі божества не губилися у синкретизмі. Поруч зі зложеними божествами зберігався незалежний образ окремого божества. У більшості зображень цю богиню материнства з головою шуліки єгиптяни представляли з фалосом[41]; за її персами ми пізнаємо жіноче тіло, доповнене, однак, чоловічим членом у стані ерекції.

Отже, у богині Мут спостерігаємо таке з’єднання материнських і чоловічих рис, як у фантазії Леонардо. Чи повинні ми цей збіг пояснити припущенням, буцімто Леонардо знав з книжок також про двостатеву природу материнського шуліки? Вкрай сумнівно: доступні йому джерела, як видається, не містили нічого певного про це. Скоріше, слід шукати і там, і тут спільний, але ще не відомий нам мотив для такого об’єднання.

Мітологія розповідає нам, що з’єднання чоловічих і жіночих статевих рис зустрічалося не тільки у Мут, але також у інших богів, як, наприклад, Ізіда і Гатор; втім, у цих, можливо саме тому, що вони теж мали материнську природу і зливалися з Мут[42]. Мітологія вчить нас далі, що інші божества єгиптян, як Нейт із Саїса, з якої згодом утворилася грецька Атена, початково уявлялися двостатевими, себто, гермафродитами; те саме можна сказати про багатьох грецьких богів, зокрема, з групи Діоніса, а також про Афродіту, образ якої лише згодом звузився до жіночої богині кохання. Можна б намагатися пояснити, що приставлений до жіночого тіла фалос мав виражати творчу силу природи, і що всі ці божественні гермафродити представляють ідею поєднання чоловічого і жіночого, яка єдина може дати істинне уявлення про божественну довершеність. Але жодне з наведених міркувань не пояснює нам психологічної загадки, чому уява людей не бунтує на вигляд материнського образу, доповненого ознакою чоловічої сили.

Пояснення дають інфантильні сексуальні теорії. Був, безперечно, період, коли чоловічі геніталїї суміщалися з зображенням матері. Зрештою, коли хлопчик початково спрямовує свою допитливість на статеве життя, його інтерес зосереджується на власному статевому органі. Він вважає цю частину свого тіла занадто цінною, щоб припустити можливість її відсутності у інших людей, близькість з якими він відчуває: не здогадуючись про інший тип статевого апарату, він вважає, що всі, включно з жінками, мають такий член, як у нього. Цей забобон так міцно вкорінюється у свідомості юного дослідника, що його не підважує навіть вигляд статевих органів маленьких дівчаток. Наочно спостерігаючи щось інше, ніж у нього, він не в змозі примиритися з суттю такого відкриття. Уявлення про брак члена настільки страшне і нестерпне, що примирити з ним може тільки ідея про те, що член є також у дівчаток, але він іще дуже маленький – пусте, згодом ще виросте[43]. Якщо подальші спостереження показують, що його очікування не здійснюється, хлопчик приходить до іншого здогаду: член був також у маленьких дівчаток, але його відрізали – на тому місці залишилася рана. Такий поступ у теорії завдячує вже особистому болісному досвіду – хлопчик чув погрози, що йому відріжуть дорогоцінний орган, якщо він надміру ним цікавитиметься. Під загрозою кастрації хлопчик перетлумачує своє розуміння жіночих статевих органів: відтак він аж тремтить за свої чоловічі ознаки і зневажає нещасні створіння, щодо яких, на його думку здійснено жахливе покарання[44].

Перше ніж хлопчик опинився у владі кастраційного комплексу, коли він іще вважав жіночу істоту рівноцінною з собою, він почав виявляти – як еротичну пристрасть – інтенсивний потяг до підглядання. Йому хотілося бачити статеві органи інших людей – спочатку, ймовірно, щоб порівняти їх з власними. Еротична привабливість, якою пашить на нього від матері, невдовзі досягає вищої точки нестримним прагненням побачити її геніталії, які він уявляє собі у вигляді пеніса. Подальше усвідомлення того, що у жінки немає пеніса, часто перетворює це прагнення на його протилежність – почуття відрази, яке у період статевого дозрівання здатне стати причиною психічної імпотенції, жінконенависництва, тривалої гомосексуальності. Але фіксація на колишньому об’єкті бажання – пенісі жінки – залишає невикорінимі сліди у душевному житті дитини, яка надто глибоко пережила цю фазу інфантильного сексуального дослідництва. Фетишизування жіночої ноги і черевичка, ймовірно, виступає символічною заміною колись обожнюваного в уяві і забраклого у реальності жіночого пеніса; стиначі кіс, самі того не знаючи, виконують символічний акт кастрації на жінках.

Ми не здобудемося на правильне розуміння дитячої сексуальності і не зможемо оцінити вагу викладених вище міркувань, доки не відкинемо нав’язану нашою культурою зневагу до статевих органів і статевої функції. Для зрозуміння дитячої психології треба вдатися до аналогії з первісними людьми. Упродовж поколінь ми виробили ставлення до pudenda, тобто статевих органів як до предмета сорому чи навіть відрази, у разі ефективнішого сексуального витіснення. Більшість наших сучасників гидливо підкоряється вимогам закону розмноження, відчуваючи при цьому ображеною і приниженою свою людську гідність. Відмінне ставлення до статевого життя зберігається тільки у малокультурних нижчих класах суспільства, а у вищих сексуальне життя приховується, його прояви засуджуються культурою і супроводжуються гіркими докорами нечистого сумління. Інакше було у первісну добу. Ретельно зібрані колекції дослідників давніх цивілізацій переконують нас, що статеві органи спочатку були гордістю і надією людей, об’єктом культового шанування, а божественна природа їхніх функцій переносилася на всі новозасвоєні галузі діяльності. Численні образи божеств виникали з сублімування окремих елементів статевої сутності, а коли, згодом, офіційна релігія приховала свій зв’язок зі статевою діяльністю, таємні культи намагалися зберегти його в обмеженому колі посвячених. Надалі, у процесі розвитку культури, з сексуальності вилучилося так багато божественного і священного, що виснажений залишок зазнав зневаги. Та, з огляду на природну невикорінимість психічних вражень, не випадає дивуватися, що найпримітивніші форми поклоніння дітородним органам можна простежити до часів не надто віддалених, а сучасні мова, звичаї і забобони містять пережитки всіх фаз змальованого процесу розвитку[45].

Вагомі біологічні аналогії підготували нас до того, що духовний розвиток окремого індивіда у стислій формі повторює процес розвитку людства, тож нам не має видаватися неймовірним усе те, що відкриває психоаналітичне дослідження дитячої душі в інфантильній оцінці статевих органів. Дитяче припущення щодо пеніса у матері є тим спільним джерелом, з якого виходить двостатеве зображення материнських божеств на кшталт єгипетської Мут і «coda» шуліки у дитячій фантазії Леонардо. Ми тільки через непорозуміння називаємо ці зображення богів гермафродитами у медичному сенсі слова. Жодне з них не поєднує органи обох статей у такий спосіб, як це буває у випадках відразливої на вигляд фізіологічної потворності; вони тільки поєднують з грудними залозами – ознакою материнства – чоловічий орган, як це буває у ранньому дитячому уявленні. Мітологія прийняла як гідне поваги це – іще в сиву давнину сфантазоване – уявлення про тіло матері. Хвіст шуліки в фантазії Леонардо ми можемо витлумачити таким чином: в той час, коли моя дитяча цікавість звернулася на матір, я їй ще приписував статевий орган, як у мене. Це подальший доказ раннього сексуального дослідництва Леонардо, яке, на нашу думку, стало вирішальним для всього його подальшого життя.

Останні міркування не дозволяють нам задовольнитися поясненням щодо хвоста шуліки у дитячій фантазії Леонардо. Здається, в ній міститься ще щось, чого ми на разі не розуміємо. Її найдивовижніша риса у тому, що смоктання материнських грудей перетворилося на пасивну ситуацію виразно гомосексуального характеру. Історична ймовірність того, що Леонардо поводився у житті, як особа з гомосексуальними почуттями, ставить нас перед питанням, чи не вказує ця фантазія на давній зв’язок між дитячим ставленням Леонардо до своєї матері і його пізнішою явною – нехай навіть ідеальною – гомосексуальністю? Ми б не наважилися робити висновок на підставі самої тільки перекрученої ремінісценції Леонардо, якби не знали з психоаналізу гомосексуальних пацієнтів, що такий зв’язок буває у них неодмінно і до того – дуже глибокий.

Гомосексуальні чоловіки, які в наш час почали енергійну боротьбу проти законодавчого обмеження їхньої статевої діяльності, люблять представляти себе через своїх теоретиків як споконвічну окрему статеву групу, проміжну статеву сходинку, або «третю стать». Тобто вони вважають себе чоловіками, які органічно, від народження, позбавлені потягу до жінок, і тому їх приваблюють чоловіки. Наскільки охоче, з міркувань гуманізму, можна підписатися під їхніми вимогами, настільки обережно треба ставитися до їхніх теорій, які не беруть до уваги психічне походження гомосексуальності. Психоаналіз дає можливість заповнити цю прогалину і перевірити твердження гомосексуалів. На жаль, таким обстеженням, на сьогодні, охоплено невелике число осіб, але всі досі проведені дослідження дали однаковий результат[46]. У всіх обстежених гомосексуальних чоловіків у ранньому дитинстві відзначався – згодом забутий – дуже інтенсивний еротичний потяг до особи жіночої статі, зазвичай, до матері, викликаний або заохочуваний надмірними виявами ніжності з боку самої матері, а далі підкріплений відсутністю або відступленням на задній план батька у житті дитини. Саджер зазначає, що матері його гомосексуальних пацієнтів часто бували чоловікоподібними жінками, жінками з енергійними рисами характеру, які могли відтіснити батька з належного йому становища; мені теж траплялося спостерігати щось схоже, але більше враження справили на мене випадки, де батька взагалі не було від початку або він рано зник, так що хлопчик перебував під впливом матері. Складається враження, ніби присутність сильного батька гарантує синові правильне рішення щодо вибору об’єкта вподобань саме з протилежної статі[47].

Після цієї попередньої стадії відбувається перетворення, механізм якого нам відомий, але мотиви якого ми ще не осягнули. Любов до матері не може розвиватися свідомо, вона підлягає витісненню. Хлопчик згнічує любов до матері, ставлячи самого себе на її місце, ототожнює себе з матір’ю і свою власну особистість бере за взірець, вибираючи подібні до себе об’єкти любові. Так він став гомосексуальним, по суті, повертаючись до аутоеротизму, бо хлопчики, яких тепер любить він, дорослий, виступають заміною або відтворенням його власної дитячої особистості, і він любить їх так, як мати любила його дитиною. Ми говоримо, що він знаходить предмети своєї любові шляхом нарцисизму, тому що давньогрецька легенда називає Нарцисом юнака, якому ніщо так не подобалося, як власне відображення і який був обернений на чудову квітку, що відтак перебрала його ім’я.

Глибші психологічні міркування виправдовують твердження, що той, хто набув гомосексуальності у такий спосіб, у несвідомому залишається фіксованим на образі своєї матері. Витісняючи любов до матері, він зберігає цю любов у своєму несвідомому і відтак залишається вірним їй. Здається, що він, як закоханий, упадає за хлопчиками, а насправді він біжить від жінок, які схилили б його порушити вірність матері. Безпосередні спостереження в окремих випадках підтверджують, що той, хто здається чутливим тільки до чоловічих сексуальних стимулів, насправді сприймає жіночу привабливість так само, як інші чоловіки; але він поспішає щоразу отримане від жінки подразнення перенести на чоловічий об’єкт і повторює, таким чином, знову і знову механізм, за посередництвом якого він отримав свою гомосексуальність.

Ми далекі від того, щоб перебільшувати значення цих пояснень психічного генезису гомосексуальності. Ясно, що вони різко суперечать офіційним теоріям гомосексуалів, але ми також знаємо, що наші пояснення недостатньо універсальні, щоб уможливити остаточне розв’язання проблеми. Те, що на практиці називають гомосексуальністю, напевне виникає з різних психосексуальних гальмівних процесів, і змальований нами шлях, імовірно, є тільки одним з багатьох і відповідає тільки одному з типів гомосексуальності. Маємо також визнати, що, за нашими спостереженнями, число осіб, в історії яких присутні всі згадані нами умови формування гомосексуальності цього конкретного типу, значно перевершує кількість випадків, де вона дійсно сформувалася, тож ми не маємо права заперечувати роль невідомих нам конституційних чинників, яким приписують походження гомосексуальності в цілому. Ми взагалі б не заглиблювалися у психічний генезис цієї форми гомосексуальності, якби не мали вагомих аргументів на користь того, що Леонардо, з фантазії про шуліку якого ми почали, належав до цього типу гомосексуалів.

З огляду на те, як мало нам відомо достеменно про сексуальне життя великого художника і дослідника, мусимо сподіватися, що його сучасники у своїх свідченнях не надто відступають від правди. За їхніми розповідями, він видається людиною, статева потреба і активність якого були дуже знижені – так, ніби якесь вище прагнення піднімало його над загальною тваринної потребою. Ми не займатимемо питання, чи він шукав бодай якого-небудь способу прямого статевого задоволення, чи обходився без нього. Але ми маємо підстави простежити у нього ті жадання, що інших владно штовхають до сексуальних дій, бо неможливо уявити духовне життя людини, у розвитку якого не брали б участі сексуальні прагнення у широкому сенсі слова, лібідо, навіть коли воно відхиляється далеко від своєї первісної мети або утримується від реалізації.

Ми не сподіваємося знайти у Леонардо щось більше за сліди неперетвореного сексуального потягу, які, втім, ведуть у визначеному напрямі, дозволяючи ствердити його гомосексуальність. Раніше ми вже відзначали, що він брав до себе в учні тільки дуже вродливих хлопчиків і юнаків. Він був лагідним і поблажливим до них, дбав про них, сам по-материнськи доглядав за ними, коли вони нездужали – як могла б доглядати за ним його власна мати. Оскільки він вибирав за вродою, а не за талантом, жоден з них (Чезаре да Сесто, Джованні Бельтрафіо, Андреа Салаїно, Франческо Мельці та інші) не зробився видатним художником. Більшості з них не пощастило досягти самостійної ролі у мистецтві й, по смерті вчителя, вони зникли, не залишивши сліду в історії культури. Тих, натомість, що за характером своєї творчості мали право називатися його учнями, як Луїні і Бацці, на прізвисько Содома, він, схоже, навіть не знав особисто.

Нам заперечать, мовляв, поведінка Леонардо щодо його учнів не має нічого спільного з сексуальними мотивами і не дає підстав робити якісь висновки про його статеві схильності. Проти цього ми вкрай обережно зауважимо, що наша інтерпретація пояснює деякі дивні риси у поведінці художника, які, в іншому разі, залишались би загадковими. Він вів щоденник; списував його справа наліво дрібним текстом, що призначався, наче, тільки для нього. У цьому щоденнику він звертається до себе у другій особі, на «ти»: «Вивчи у маестро Луки множення коренів»[48]. «Нехай маестро д’Абакко покаже тобі квадратуру кола»[49]. Або з приводу однієї мандрівки: «Я їду у Мілан у справах свого саду… Накажи підготувати дві дорожні торби. Попроси Бельтрафіо показати тобі токарний верстат і обробити на ньому камінь. Залиш книжку для маестро Андреа іль Тодеско»[50]. Або намір зовсім іншого роду: «Ти повинен показати у своєму трактаті, що земля є зіркою, як місяць або на кшталт того, і таким чином довести благородство нашого світу»[51].

У цьому щоденнику, який, подібно до щоденників інших смертних, найзначніші події дня часто окреслює небагатьма словами або й замовчує, є деякі дивні місця, що їх цитують усі біографи Леонардо. Це нотатки про дрібні витрати художника – педантично точні, що ніби належать суворому філістеру і заощадливому господареві; водночас, витрати великих сум ніде не зазначаються і ніщо взагалі не вказує на те, що художник заглиблювався у господарчі справи. Одна з таких нотаток стосується нового плаща, купленого учневі Андреа Салаїно[52]:

Інший дуже докладний запис нотує всі витрати, які заподіяв йому інший учень[53] своїми вадами і схильністю до злодійства: «21 квітня 1490 року розпочав я цей зошит і взявся знову до коня[54]. Джакомбо прийшов до мене у день святої Магдалини тисяча 490 року, у віці 10 років (нотатка на полях: “злодійкуватий, брехливий, упертий, ненажерливий”). На другий день я замовив для нього відрізи на 2 сорочки, пару штанів і куртку, та коли я відклав гроші, щоб сплатити за цей крам, він викрав у мене гроші з гаманця, і неможливо було змусити його зізнатися, хоча я був цілковито цього впевнений (нотатка на полях: “4 ліри”)…» У такому дусі перелічуються інші капості малюка і завершуються рахунком: «Першого року: плащ, 2 ліри; 6 сорочок, 4 ліри; 3 куртки, 6 лір; 4 пари панчіх, 7 лір…» тощо.

Біографи Леонардо, яким не спадало на думку розгадати таємницю душевного життя свого героя через вивчення його дрібних слабкостей і дивацтв, намагаються пояснювати ці дивні рахунки добротою і турботою Майстра у ставленні до учнів. Вони забувають, однак, що пояснення потребує не поведінка Леонардо, а той факт, що він залишив нам ці свої свідчення. А оскільки малоймовірним видається припущення, буцімто він прагнув надати нам докази своєї доброти, мусимо думати, що до цих нотаток його спонукав інший афективний мотив. Нелегко було б відгадати, який саме, і ми б не були в змозі щось припустити, якби на ці дивні дрібні рахунки й подібні до них нотатки не кинув промінь світла інший запис у паперах Леонардо:[55]

Тільки письменник Мережковський пояснює ним, ким була ця Катеріна. За двома іншими коротким нотатками, він робить висновок, що мати Леонардо, бідна селянка з Вінчі, приїхала у 1493 році у Мілан, щоб відвідати свого 41-річного сина; що вона там захворіла і Леонардо перевіз її у шпиталь, а коли вона померла, поховав її з такою от почесною пишністю^1.[56]

Це тлумачення романіста, знавця людських душ, не може, звісно, виступати доказом, але у ньому стільки внутрішньої правди, воно так узгоджується з усім, що ми вже знаємо про вияв почуттів у Леонардо, що я не можу не визнати його переконливим. Леонардо спромігся підпорядкувати свої почуття жаданню дослідництва і утримуватися від їх вільного виявлення; але траплялися миттєвості, коли згнічені почуття знаходили спосіб виявлення, і однією з таких ситуацій стала смерть колись так палко коханої матері. У рахунку про похоронні витрати ми бачимо до невпізнання спотворений вияв жалоби за матір’ю. Ми дивуємося такому перекрученню і не можемо зрозуміти його з точки зору нормальної психіки. Але в ненормальних умовах, зокрема у випадках так званих нав’язливих станів, ми часто спостерігаємо щось подібне: ми бачимо, як інтенсивні почуття, внаслідок витіснення, виявляються дріб’язковими, навіть безглуздими діями. Сили опору настільки послаблюють вияв цих витіснених почуттів, що інтенсивність їх здається дуже незначною, проте у примусовій нав’язливості, з якою виконуються ці дріб’язкові дії, ховається справжня сила почуттів, що лежать у несвідомому і не допускаються до свідомості. Тільки посилання на такий механізм, характерний для нав’язливих станів, може пояснити це ретельне обчислення витрат на похорон матері. У несвідомому він залишився, як за часів дитинства, емоційно-еротично прив’язаним до неї; згодом, опір згнітив цю дитячу любов, та, коли витіснення стало на заваді гідному вшануванню її пам’яті у щоденнику, цей невротичний конфлікт спричинився до компромісу у вигляді дивного рахунку, що залишився загадкою для нащадків.

Я наважуся тепер застосувати до рахунків витрат на учнів концепцію, яка склалася у нас у процесі розгляду рахунку про поховання. З цієї точки зору їх можна пояснити так, що мізерні залишки чуттєвого потягу у Леонардо нав’язливо прагнули висловитися у перекрученій формі. Його учні – уособлення його власної дитячої вроди – і його мати виступили його сексуальними об’єктами настільки, наскільки це допускало панівне у його душі сексуальне витіснення, а нав’язлива потреба педантичної реєстрації витрат на них стала дивною формою маскування цього рудиментарного конфлікту. Звідси випливає, що сексуальне життя Леонардо справді належить до гомосексуального типу, психологічний розвиток якого ми зуміли простежити, а гомосексуальна ситуація в його фантазії про шуліку стає нам зрозумілою, оскільки демонструє тільки те, що ми вже й раніше знали про цей тип. Вона стверджує: «Внаслідок еротичного ставлення до матері я став гомосексуальним»[57].