Читать книгу По той бік принципу задоволення - Зигмунд Фрейд, Josef Breuer - Страница 2

У теорії психоаналізу ми, не вагаючись, приймаємо твердження, що перебіг психічних процесів автоматично регулюється принципом задоволення [Lustprinzip][1], коли будь-який процес, що викликає неприємне почуття невдоволення [Unlust] і подальше збудження, скеровує організм на зменшення цієї напруги шляхом усунення неприємного чинника або створення відчуття задоволення [Lust]. Розглядаючи досліджувані психічні процеси у контексті такого характеру їх перебігу, ми запроваджуємо у свою роботу «економічний» погляд. На нашу думку, теорія, що, крім топографічного та динамічного аспектів, бере до уваги ще й економічний[2], є найповнішою, яку на сьогодні можемо собі уявити, і заслуговує на спеціальне визначення метапсихологічної.

Ідучи таким шляхом, ми не надто переймаємося, наскільки запровадження «принципу задоволення» наближає нашу роботу до якоїсь певної, історично обґрунтованої філософської системи. Ми підходимо до своїх теоретичних висновків шляхом ретельної реєстрації фактів, які щоденно спостерігаємо під час нашої діяльності. Пріоритет і оригінальність не є метою психоаналітичної роботи, і явища, які призвели нас до формулювання принципу задоволення, настільки очевидні, що не помітити їх майже неможливо. З іншого боку, ми були б надзвичайно вдячні тим філософській або психологічній теоріям, які зуміли б нам пояснити значення того імперативного характеру, які мають для нас почуття задоволення або невдоволення.

На жаль, нам не пропонують у цьому розумінні нічого прийнятного. Ця царина психічного життя залишається найтемнішою й недоступнішою, тож, якщо не маємо можливості обминути її, то, на мою думку, найліпшою буде найбільш гнучка гіпотеза. Ми зважилися поставити задоволення і невдоволення в залежність від обсягу в душевному житті незв’язаного збудження, підвищенню рівня якого відповідає невдоволення, а зниженню – задоволення. Водночас ми не схильні думати, що між силою згаданих почуттів і змінами рівня збудження є проста кількісна залежність, а надто – з огляду на дані психофізіології – пряма пропорційність; ймовірно, вирішальним чинником для почуття є інтенсивність зростання або зменшення збудження впродовж визначеного відтинку часу. Можливо, експериментальні дослідження змогли б відкрити доступ до цієї царини, однак нам, психоаналітикам, не варто далі заглиблюватися у проблему, доки не матимемо обґрунтування у вигляді абсолютно точних спостережень.

Водночас нас не може залишити байдужими те, що такий поважний дослідник, як Т. Фехнер, висунув теорію задоволення і невдоволення, яка у найістотніших положеннях збігається з гіпотезою, до якої нас призводить психоаналітична робота. Твердження Фехнера, викладені у невеличкій статті[3], зводяться до такого: «Оскільки свідомі імпульси завжди пов’язані із задоволенням або невдоволенням, можна також задоволення і невдоволення розглядати у психофізичному зв’язку з умовами стабільності та нестабільності, і на цю обставину спирається гіпотеза, яку я маю намір надалі опрацювати й розвинути в іншій роботі: кожна психофізична дія, що піднімається над порогом свідомості, наповнюється задоволенням пропорційно до того, наскільки вона наближається, подолавши певну межу, до повної рівноваги, і невдоволенням, пропорційно до того, наскільки відхиляється від неї, теж від певної межі; при цьому між двома межами, які можна позначити, як якісні пороги задоволення і невдоволення, залишається певна ділянка чуттєвої байдужості…».

Факти, що спонукали нас визнати панування принципу задоволення у психічному житті, виявляються також у припущенні, згідно з яким психічний апарат має схильність утримувати наявну в ньому кількість збудження на якомога нижчому або, принаймні, на постійному рівні. Такі варіації рівнозначні за своїм ефектом, бо, оскільки робота психічного апарату спрямована на утримання обсягу збудження на низькому рівні, саме те, що сприяє зростанню напруги, має сприйматися як порушення нормальної функції організму – тобто як невдоволення. Принцип задоволення виводиться з принципу константності, себто сталості [Konstanzprinzip]. Насправді, до принципу сталості нас призводять ті ж самі факти, що змушують нас визнати принцип задоволення. Детальне вивчення цих фактів показує також, як побачимо, що стверджена нами тенденція душевного апарату може розглядатися як окремий випадок сформульованої Фехнером тенденції до стабільності, у залежність від якої він поставив відчуття задоволення і невдоволення.

Мусимо, однак, зазначити, що неправильно було б стверджувати, буцімто принцип задоволення керує перебігом психічних процесів. Якби так було, то переважна більшість наших психічних процесів мала б супроводжуватися задоволенням або призводити до задоволення, тим часом як весь наш повсякденний досвід різко суперечить цьому. Напевне, справжній стан речей такий, що у душі панує тенденція до переважання принципу задоволення, якій, однак, протистоять розмаїті інші сили або умови, і, таким чином, кінцевий результат психічних процесів не завжди відповідає принципу задоволення. Порівняємо примітку Фехнера щодо подібного міркування[4]: «При цьому слід зазначити, що тенденція до досягнення мети не передбачає її досягнення і що, загалом, мета лише приблизно досяжна…». Якщо ми тепер звернемося до запитання, які обставини можуть ускладнити здійснення принципу задоволення, то знову ступимо на твердий і добре досліджений ґрунт, отримуючи нагоду широкою мірою використати наш аналітичний досвід.

Перший закономірний випадок гальмування принципу задоволення добре нам відомий із практики. Ми знаємо, що принцип задоволення притаманний первинному способу роботи психічного апарату і що для самозбереження організму у складних умовах довкілля він виявляється непридатним і значною мірою небезпечним від самісінького початку.

Під впливом прагнення організму до самозбереження цей принцип змінюється «принципом реальності», який, не зрікаючись кінцевої мети – досягнення задоволення – відтерміновує її та тимчасово мириться з невдоволенням на манівцях до задоволення. Принцип задоволення тривалий час іще зберігає панівні позиції у сфері сексуальних потягів, що особливо важко піддаються «вихованню», і часто трапляється, що саме у цій сфері або у Я як такому бере гору над принципом реальності – нехай навіть на шкоду всьому організму.

Не підлягає сумніву, що заміна принципу задоволення принципом реальності пояснює хіба що незначну, і до того не найголовнішу, частину досвіду, пов’язаного з невдоволенням. Отже, інше, не менш закономірне, джерело невдоволення полягає у конфліктах і розщепленнях усередині психічного апарату, тоді як Я розбудовує складніші форми своєї організації. Майже вся енергія, що сповнює душевний апарат, виникає з присутніх у ньому потягів, але не всі ці потяги допускаються до однакових ступенів розвитку. Водночас постійно трапляється так, що окремі потяги або їхні компоненти виявляються несумісними з іншими у своїх цілях або вимогах, тож не можуть об’єднатися у всеосяжну єдність нашого Я. Завдяки процесу витискання вони відколюються від цієї єдності, затримуючись на нижчих щаблях психічного розвитку, і їм протягом найближчого часу відмовлено в можливості задоволення. Та якщо їм щастить обхідним шляхом досягти прямого задоволення або заміщення такого, що особливо легко трапляється з витісненими сексуальними потягами, то цей успіх, який загалом-то міг би бути задоволенням, сприймається нашим Я як невдоволення. Унаслідок давнього конфлікту, який притуплюється витисканням, принцип задоволення зазнає чергового гальмування саме тоді, коли певні потяги були близькі до нового задоволення, згідно з тим саме принципом. Деталі цього процесу, унаслідок якого витіснення перетворює можливість задоволення у джерело невдоволення, ще недостатньо зрозумілі або не піддаються чіткому визначенню, але цілком ясно, що будь-яке невротичне невдоволення є такого саме штибу задоволенням, що як задоволення не може бути сприйняте.

Обидва зазначених тут джерела невдоволення аж ніяк не вичерпують повністю всього розмаїття наших неприємних відчуттів, але щодо решти таких можна, мабуть, упевнено ствердити, що їх існування не суперечить пануванню принципу задоволення. Адже найчастіше невдоволення нам трапляється відчувати від сприйняття [Wahrnehmungsunlust]: чи то сприйняття напруги від невдоволених потягів, чи то сприйняття зовнішніх подразників незалежно від того, чи вони болісні самі собою, чи збуджують неприємні очікування у психічному апараті, які він визнає «небезпеками». Реакцію на вимоги невдоволених потягів і зовнішні сигнали небезпеки, у яких, власне, виявляється діяльність психічного апарату, може належним чином спрямовувати принцип задоволення або, заміняючи його, принцип реальності. Таким чином, здається, немає потреби обговорювати тут подальші обмеження принципу задоволення; проте, саме дослідження психічної реакції на зовнішню небезпеку може надати новий матеріал і поставити нові запитання до проблеми, яку ми тут розглядаємо…