Читать книгу По той бік принципу задоволення - Зигмунд Фрейд, Josef Breuer - Страница 7

Поточний підсумок нашого обговорення, що встановлює різку протилежність між потягами Я і сексуальними потягами, коли перші прагнуть до смерті, а другі – до збереження життя, багато в чому нас не задовольняє. До цього треба також додати, що тільки для першого ми припускаємо консервативний або, точніше, регресивний характер, який відповідає нав’язливому повторенню, оскільки, за нашою концепцією, потяги Я безпосередньо походять від виникнення життя з неживої матерії та підвладні тенденції повернення до неорганічного стану. У картині сексуальних потягів, навпаки, упадає в око, що вони відтворюють примітивні стани живої істоти, але головна їх мета полягає у поєднанні двох диференційованих зародкових клітин. Якщо цього поєднання не відбувається, зародкова клітина вмирає, подібно до решти елементів багатоклітинного організму. Тільки за умови їх поєднання, статева функція може продовжити життя, надаючи йому подобу безсмертя. Проте яка важлива подія процесу розвитку живої субстанції повторюється статевим розмноженням або його попередником – копуляцією двох особин серед найпростіших? Ми не знаємо, як відповісти на це запитання, і нам було б тільки легше, якби вся наша гіпотетична побудова виявилася помилковою. Тоді зникла б суперечність інстинктів Я (смерті) і статевих (життєвих) інстинктів, а відтак втратило б сенс надавати особливого значення нав’язливим повторенням.

З цією думкою повернімося до однієї з порушених нами гіпотез і побачимо, чи можна буде її цілковито спростувати. Виходячи з нашого припущення, ми виснували, що все живе має померти внаслідок внутрішніх причин. Ми зробили це припущення так впевнено, бо давно звикли до цієї ідеї. Так заведено вважати, і наші поети зміцнюють нас у цьому переконанні. А можливо, ми вбачаємо в ньому певну розраду. Якщо вже судилося самому померти та втратити перед тим своїх коханих рідних, то хочеться радше коритися в цьому невблаганним законам величної природи, ніж випадковості, якої нібито можна б уникнути.

А що, якщо віра у внутрішню закономірність смерті теж одна з ілюзій, створених нами, «щоб витримати тягар існування»? В усякому разі, це вірування не є первинним – первісним народам чужа ідея про «природну» смерть; вони приписують кожен випадок смерті лихим діям ворога чи злого духа. Тому для перевірки цього вірування ми маємо звернутися до наукової біології. А вчинивши так, ми будемо здивовані тим, наскільки розходяться біологи у питанні про природну смерть – настільки, що поняття смерті у них взагалі залишається вкрай невизначеним. Факт більш-менш сталої середньої тривалості життя, принаймні у вищих тварин, свідчить, звісно, на користь внутрішніх причин смерті, але та обставина, що окремі великі тварини та великі дерева досягають дуже поважного і досі чітко не встановленого віку, знову робить цей доказ сумнівним. Згідно з концепцією В. Фліса, усі прояви життя організмів – зокрема, й смерть – пов’язані з конкретними термінами, серед яких виділяється залежність живих істот, чоловічої та жіночої статі, від сонячного року. Проте спостереження, головним чином за рослинами, що вказують, наскільки легко і в яких межах зовнішні впливи можуть змінювати прояви життя у часовому аспекті, тобто пришвидшувати або затримувати їх, суперечать чітким формулам Фліса і змушують принаймні сповнитися сумнівів щодо переважання висунутих ним законів.

Найбільший інтерес викликає дослідження тривалості життя і смерті організмів у роботах А. Вайсмана[24]. Саме з цього дослідження походить ідея поділу живої субстанції на смертну і безсмертну частини; смертна – це тіло у вузькому сенсі, сома, підвладна природній смерті; зародкові ж клітини потенційно безсмертні, оскільки вони можуть за певних сприятливих обставин розвинутися у нову особину або, інакше кажучи, оточити себе новою сомою.