Читать книгу По той бік принципу задоволення - Зигмунд Фрейд, Josef Breuer - Страница 6

Той факт, що чутливий корковий шар не має захисного бар’єру від збуджень, які надходять ізсередини, матиме один неминучий наслідок, а саме, що це передання стимулів набуває підвищеного економічного значення і часто спричиняє економічні порушення, які можна порівняти з травматичними неврозами. Найбільш плідними джерелами таких внутрішніх збуджень є так звані органічні інстинкти, участь в утворенні яких беруть представники всіх сил, що виникають в організмі та передаються психічному апарату – вони, власне, й становлять найважливіший і найнезрозуміліший елемент у психологічних дослідженнях. Можливо, ми не вважатимемо аж занадто сміливим припущення про те, що збудження, викликані інстинктами, належать до типу не «зв’язаних», а радше вільних рухомих нервових процесів, які прагнуть розряджання. Найбільш надійним аспектом дослідження цих процесів стало вивчення снів. Саме там ми виявили, що процеси у несвідомих системах принципово відрізняються від процесів у (перед-) свідомих; і що у несвідомому окремі заряди енергії легко можуть повністю переноситися, зміщуватися або ущільнюватися, а якщо це сталося з передсвідомим матеріалом, то будуть отримані тільки дефектні результати. У цьому причина загальновідомих химерностей у змісті снів після того, як передсвідомі залишки дня пройшли опрацювання за законами несвідомого. Я назвав цей процес у несвідомому психічним «первинним процесом», на відміну від вторинного процесу, притаманного нашому нормальному притомному життєвому стану.

Оскільки збудження всіх інстинктів виникають у системі несвідомого, навряд чи видасться новиною твердження, що вони відбуваються за принципами первинного процесу; з іншого боку, ми не маємо підстав ототожнювати первинний психічний процес із вільним рухомим зарядом, а вторинний процес – зі змінами зв’язаного або тонічного напруження Бройєра[19]. У такому разі завданням вищих рівнів психічного апарату було б зв’язування інстинкту збудження, що виникає з первинного процесу. Нездатність до такого зв’язування викликала б порушення, аналогічні травматичним неврозам; тільки успішне зв’язування уможливлювало б подальшу безперешкодну реалізацію принципу задоволення (і його різновиду – принципу реальності). Поза тим, перевагу мало б тоді інше завдання психічного апарату, а саме – отримання контролю над збудженням або його зв’язування, що не виключає присутності принципу задоволення, але не залежить від нього і навіть не бере його до уваги.

Вияви нав’язливого повторення, які ми описали, як у ранніх формах інфантильного психічного життя, так і у досвіді психоаналітичного лікування, демонструють виразно інстинктивний характер, а там де вони вступають у суперечності з принципом задоволення – достоту демонічний характер. У випадку дитячої гри, ми, здається, дійшли висновку, що дитина повторює навіть неприємні переживання, оскільки тоді, завдяки своїй активній ролі, набагато повніше оволодіває сильним враженням, ніж це було б можливо за простого пасивного досвіду. Кожне свіже повторення, вочевидь, зміцнює майстерність, до якої прагне дитина; навіть приємними переживаннями дитина ніколи не може достатньо насититися, повторює і вперто наполягає на досягненні ідентичного враження. Цій особливості судиться згодом зникнути. Почутий удруге жарт не розважить, як уперше; театральна вистава ніколи не справить такого враження вдруге, як першого разу; не так просто переконати дорослу людину перечитати книжку, яка, начебто ж сподобалася. Новизна завжди є необхідною умовою задоволення. Дитина, однак, ніколи не втомлюється вимагати від дорослого повторення гри, в яку вона грала з ним раніше або він був показав, аж доти, нарешті, почує категоричну відмову; так само, якщо дитині сподобалася казка чи історія, вона хоче завжди чути її знову й знову, замість нової, і вперто наполягає на точному повторенні та виправляє кожне відхилення, якого оповідач помилково допускається, чи яким, можливо, сподівається оновити та прикрасити сюжет. Це не суперечить принципу задоволення: вочевидь, що повторення, повторне відкриття вже знайомого є джерелом задоволення як таке. З іншого боку, аналізуючи пацієнта, стає зрозумілим, що нав’язливо повторювати перенесення випадків його інфантильного життя цілковито суперечить принципу задоволення. Пацієнт поводиться, у цьому розумінні, чисто як дитина, і таким чином дає зрозуміти нам, що згнічені сліди пам’яті його раннього досвіду присутні не у «зв’язаній» формі, а також, у певному сенсі, не придатні до вторинної форми процесу. Тому факту, що вони незв’язані, ці елементи завдячують своєю здатністю продукувати фантазії здійснення бажання, які представляють у снах, застосовуючи приєднання залишків денних вражень. Ми часто наштовхуємося на такі нав’язливі повторення у терапевтичній практиці, і вони стають перешкодою наприкінці лікування ми хочемо домогтися цілковитої відстороненості пацієнта від лікаря. Можна також припустити, що неясна тривога новачків перед психоаналізом пов’язана саме з тим, що вони бояться пробудити в собі щось, що, на їхню думку, краще залишити спати; це їхній страх перед виникненням демонічного нав’язливого примусу.

То яким чином пов’язані між собою інстинкти і нав’язливе повторення? Тут ми приходимо до думки, що натрапили на сліди загального, досі чітко не визначеного характеру цих потягів чи, можливо, навіть усього органічного життя, досі для нас неясного або, у всякому разі, недостатньо чітко окресленого. Інстинктивне, з цього погляду, можна було б визначити як присутнє у живому організмі прагнення до відновлення будь-якого давнішого стану, який під впливом зовнішніх чинників ця жива істота змушена була залишити, певною мірою органічна еластичність або, якщо завгодно, вияв консерватизму в органічному житті[20].

Це визначення інстинктивного потягу звучить дивно, адже ми звикли бачити в інстинктивних імпульсах прагнення до зміни та розвитку, а тепер маємо визнати зовсім протилежне, вияв консервативної природи живого. З іншого боку, нам дуже часто трапляються приклади з життя тварин, які нібито підтверджують історичну обумовленість потягів. Коли деякі види риб здійснюють важкі мандрівки на нерест для того, щоб відкласти ікру у певних водах, віддалених від їхнього звичного ареалу існування, то, згідно з інтерпретацією багатьох біологів, вони шукають лише попередні місця свого поширення, які вони колись поміняли на інші. Те саме стосується мандрів перелітних птахів, але пошук подальших прикладів стає зайвим, якщо ми згадаємо, що у явищах спадковості та у фактах ембріології маємо найпереконливіші докази органічного примусу до повторення. Ми бачимо, що зародок тварини змушений повторити у своєму розвитку – нехай навіть у побіжному зародковому вигляді – структуру всіх тих форм, від яких походить ця тварина, замість того, щоб поспішити найкоротшим шляхом до кінцевого образу. Цю обставину ми можемо пояснити з суто механічного погляду тільки незначною мірою і не можемо обминути історичний бік справи. Так само далеко вглиб історії тваринного світу заводить здатність заміщення втраченого органу утворенням іншого, ідентичного.

Слід одразу відзначити що, крім консервативних потягів, які змушують до повторення, є інші, які прагнуть до створення нових форм і ведуть до прогресу. Ми передбачаємо заперечення, що з цієї обставини випливає, і згодом повернемося до нього у наших міркуваннях. Однак на разі нас приваблює нагода простежити до останніх висновків припущення про те, що всі потяги прагнуть відновити попередній стан. Нехай це здасться надміру «глибокодумним» або прозвучить містично, однак ми всі прагнули до чогось подібного. Ми шукаємо тверезих результатів дослідження або обґрунтованого ним міркування, та прагнемо нічого іншого, лише достовірності.

Якщо всі органічні потяги консервативні, придбані історично і спрямовані до регресу, себто до відновлення колишніх станів, то всі наслідки органічного розвитку ми маємо зарахувати на кошт зовнішніх перешкод і ворожих впливів.

Елементарна жива істота від самого свого початку не повинна прагнути до зміни, а має постійно і за незмінних умов повторювати звичайний життєвий шлях. У кінцевому рахунку, саме історія розвитку нашої Землі та її динамічне розташування відносно Сонця наклали свій відбиток на розвиток організмів. Консервативні органічні потяги увібрали кожне з вимушених відхилень від життєвого шляху, зберегли їх для повторення, з чого виникає оманлива уява сил, що прагнуть до зміни та прогресу, тим часом як вони намагаються досягти давнішньої мети способами водночас старими й новими. Прикінцеву мету всіх органічних прагнень теж можна визначити. Консервативному характеру інстинктів суперечило б прагнення якоїсь мети, яка ніколи досі ще не була досягнута. Вона, радше, має бути стародавньою відправною точкою, яку живі істоти давно полишили і до якої вони знову повертаються всіма обхідними шляхами розвитку. Якщо ми хочемо зрозуміти, як досвід, у цьому розумінні, не допускає винятків, то визнаємо, що все живе вмирає від причин, які містить усередині себе, і повертається до неорганічного стану. Ми можемо ствердити: «Мета будь-якого життя – це смерть», і, озираючись назад: «Неживе з’явилося раніше за живе».

Свого часу, якісь зовсім невідомі нам сили пробудили у неживій матерії властивості живої. Можливо, то був процес, подібний до того, унаслідок якого у певному шарі живої матерії згодом утворилася свідомість. Напруга, що виникла тоді у до того неживій матерії, прагнула до врівноваження: це було перше прагнення до повернення у стан неживого. Тоді жива субстанція, мабуть, легко помирала – життєвий шлях, імовірно, був короткий, а напрямок його зумовлювався хімічною структурою молодого життя. Упродовж тривалого часу жива субстанція могла створюватися все знову і знову і легко могла померти, аж доки визначальні зовнішні обставини змінилися настільки, що стали змушувати живу субстанцію до дедалі більших відхилень від початкового життєвого шляху і до більш складних обхідних шляхів до досягнення кінцевої мети – смерті. Оці манівці до смерті, що надійно охороняються консервативними потягами, дають нині картину життя у розмаїтті його виявів. Якщо дотримуватися думки про винятково консервативну природу потягів, не можна прийти до інших припущень щодо походження і мети життя.

Виходячи з таких висновків, нам дивно констатувати все те, що ми приписуємо цілим групам потягів, що є життєвими виявами організмів. Зокрема, теза про інстинкт (потяг до) самозбереження, який ми вважаємо притаманним кожній живій істоті, перебуває у виразній суперечності з твердженням, що всі потяги живого спрямовані на досягнення смерті. У такому світлі, потяги до самозбереження, до влади та самоствердження теоретично дуже обмежуються; вони є індивідуальними імпульсами, покликаними забезпечити організму власний шлях до смерті та уникнути інших можливостей повернення до неорганічного стану, крім іманентних саме цьому організмові. Таким чином пояснюється, ні з чим ніби не пов’язане, загадкове прагнення організму до самоствердження. Адже кожен організм хоче померти тільки по-своєму і «охоронці життя» були початково слугами смерті. Тут вступає у дискусію парадоксальне твердження, що живий організм у найенергійніший спосіб опирається небезпекам, які могли б допомогти йому досягти кінцевої мети у найкоротший спосіб (так би мовити, шляхом короткого замикання), але ця поведінка характерна лише на рівні примітивних інстинктів на противагу розумним прагненням організму[21].

Однак поміркуймо: таке пояснення не може претендувати на вичерпність. Зваживши на сексуальні жадання, яким теорія неврозів надає особливого значення, ми побачимо ту саму картину у зовсім іншому світлі.

Не всі організми підпорядковані зовнішньому примусу, який стимулював би їхній дедалі вищий розвиток. Багатьом вдалося зберегти себе до сьогоднішнього часу на найнижчому щаблі розвитку; ще й досі існують, нехай не всі, але ще чимало видів живих істот, які мають становити примітивні вихідні форми вищих тварин і рослин. Так само не всі елементи, що складають тіло вищого організму, проходять повністю цим шляхом розвитку до природної смерті. Деякі серед них, наприклад, зародкові клітини, зберігають, імовірно, первісну структуру живої субстанції і до певного часу відокремлюються від організму, наділені усіма успадкованими і знову набутими здібностями. Ймовірно, саме ці дві властивості дають їм можливість самостійного буття. У сприятливих умовах, вони починають розвиватися, тобто повторювати гру, якій вони зобов’язані своїм існуванням, і це закінчується тим, що одна частина їх субстанції продовжує свій розвиток до кінця, тим часом як інша, у формі нового зародкового залишку, знову починає розвиток від початку.

Таким чином, зародкові клітини протидіють умиранню живої субстанції та досягають того, що нам може здатися потенційним безсмертям, тим часом як це, ймовірно, означає тільки подовження шляху до смерті. Надзвичайно вагомим є для нас той факт, що зародкова клітина посилює свою функцію, стає більш пристосованою для своєї роботи, за допомогою злиття з іншою, їй подібною, але все ж таки від неї відмінною.

Певна група інстинктів, відповідальних за долю елементарних частинок, що переживають окрему істоту, намагаються помістити їх до надійного місця, доки вони беззахисні проти подразників довкілля, і ведуть їх до з’єднання з іншими зародковими клітинами. Ці інстинкти утворюють групу сексуальних потягів. Вони консервативні у тому таки сенсі, що й інші інстинкти, оскільки відтворюють давніші стани живої субстанції, але на додачу вони ще консервативніші за інші у тому розумінні, що особливо затято опираються зовнішнім впливам і – надалі, у ширшому сенсі – оскільки вони зберігають життя на триваліший час. Вони, власне, і є потягами до життя: те, що вони діють на противагу іншим інстинктам (потягам), які за своєю функцією ведуть до смерті, становить певну між ними суперечність, якій теорія неврозів надає великого значення. Ця суперечність ніби уповільнює ритм життя організмів: одна група потягів веде вперед, щоб якомога швидше досягти кінцевої мети життя, інша, у певному пункті свого шляху, повертає назад, щоб знову пройти його від вихідної точки і таким чином збільшити тривалість шляху. Проте навіть якщо сексуальність і відмінність статей не існували до початку життя, то залишається ймовірним, що інстинкти, які згодом виокремилися як сексуальні потяги, вступили в гру ще напочатку, а не почали свою протидію потягам Я у який-небудь пізніший період.

Повернімося тепер назад, щоб переконатися, що наші міркування небезпідставні. Чи справді немає інших потягів, за винятком сексуальних, які прагнули б до відновлення колишніх станів, і чи немає таких, які прагнуть до чого-небудь іще ніколи не досягнутого? Я не знаю в органічному світі достовірного прикладу, який суперечив би запропонованій нами характеристиці. Не можна встановити загального потягу до вищого розвитку в царстві тварин і рослин, хоча, фактично, така тенденція в розвитку, безперечно, є.

З одного боку, який щабель розвитку ми вважаємо вищим за решту – це, більшою мірою, питання нашої оцінки, а з іншого боку, наука про живі організми показує нам, що прогрес в одному аспекті дуже часто досягається або врівноважується регресом в іншому. Є також чимало видів тварин, дослідження ранніх форм яких показує, що їх розвиток на якомусь етапі набуває регресивного характеру. Прогрес так само, як регрес, може бути наслідком впливу зовнішніх сил, що змушують до пристосування, і роль інстинктів для обох випадків могла обмежитися тим, що закріпити вимушену зміну як джерело внутрішнього задоволення.

Багатьом із нас було б важко відмовитися від віри у те, що у природі людини закладене прагнення до вдосконалення, яке привело її на сучасну висоту духовного розвитку й етичної сублімації і від якого належить очікувати подальшого сприяння її розвитку у надлюдину. Проте я особисто не вірю в існування такого внутрішнього прагнення і не бачу жодного сенсу зберігати цю приємну ілюзію. Розвиток людини, як мені видається, не потребує іншого пояснення, ніж розвиток тварин, і те, що спостерігається у невеликої частини людей як постійне прагнення до подальшого вдосконалення, легко стає зрозумілим як наслідок того витіснення потягів, на якому побудоване все найцінніше в людській культурі. Витіснений потяг ніколи не перестає прагнути повного задоволення, яке полягає у повторенні вперше пережитого задоволення; усіх замін, реактивних утворень і сублімацій недостатньо, щоб звільнитися від стримуваної напруги, а з різниці між отриманим задоволенням і жаданим задоволенням потягу виникає спонукальний момент, який не дозволяє зупинятися на жодному з досягнутих станів, а, натомість, за словами поета, ungebändigt immer vorwärts dringt (Мефістофель у «Фаусті», I, кабінет Фауста)[22]. Шлях назад, до повного задоволення, зазвичай, перекритий перешкодами, які підтримують витіснення, і, таким чином, не залишається нічого іншого, як іти вперед іще вільним шляхом розвитку, без перспективи на завершення цього процесу і досягнення мети. Процеси утворення невротичної фобії, що є нічим іншим, як спробою втечі від потягу задоволення, дають нам прообраз виникнення цього уявного «прагнення до вдосконалення», яке ми, як на те, аж ніяк не можемо визнати за усіма людськими індивідами. Хоча динамічні умови для цього є повсюдно, економічні обставини тільки у рідкісних випадках можуть сприяти цьому феномену[23].