Читать книгу Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 11

Скелю з назвою Грифон вони впізнали відразу, видно її було здалеку.

* * *

Місце, до якого вони прямували, лежало десь на половині дороги поміж Кераком та Цідарісом, трохи на узбіччі від тракту, що поєднував два міста. Тракту, що звивався поміж лісами та скелястими пустками. Дорога забрала в них якийсь час, а вони зайняли його балаканиною. Головним чином у виконанні Любистка.

– У народі кажуть, – говорив поет, – начебто мечі, які використовують відьмаки, мають магічні властивості. Оминаючи тут оті вигадки про статеве безсилля, якась тут правда мусить бути. Ваші мечі – це мечі незвичайні. Прокоментуєш?

Ґеральт стримав кобилу. Пліточці, що знудилася перебуванням у стайнях, весь час хотілося йти галопом.

– Авжеж, прокоментую. Наші мечі – то мечі незвичайні.

– Кажуть, – Любисток удав, що не чує насмішки, – начебто магічна сила вашої відьмачої зброї, згубна для потвор, із якими ви б’єтеся, міститься в самій сталі, з якої ковані ваші мечі. У самій сировині, чи то з руд, з метеоритів, що падають із неба. Як воно так? Метеорити не магічні, вони явище природне й науково пояснене. То звідки магія?

Ґеральт глянув на небо, що темнішало з півночі. Було схоже, що збирається чергова гроза. І що готується намокання.

– Якщо я добре пам’ятаю, – відповів він запитанням, – ти ж навчався всіх семи вільних мистецтв[33]?

– А диплом я отримав summa cum laude[34].

– У межах астрономії, що входить до quadrivium, ти ж слухав лекції професора Лінденброга?

– Старого Лінденброга, якого звали Недопалком[35]? – засміявся Любисток. – Авжеж! Усе ще бачу його перед собою, як чухає дупу та постукує указкою об карту та глобус, марудячи монотонно. Sphera Mundi, е-е-е-е, subdividitur[36] на чотири Елементарні Плани: План Землі, План Води, План Повітря й План Вогню. Земля разом із Водою формує земну кулю, яку звідусіль, е-е-е-е, оточує Повітря, або ж Aer. Над Повітрям, е-е-е-е, пролягає Aether, Повітря Вогнисте, vel[37] Вогонь. Над Вогнем же є Тонкі Сидеральні Небеса, Firmamentum[38] сферичної натури. На отих містяться Erratica Sydera, блукаючі зірки, і Fixa Sydera, зірки нерухомі…

– Не знаю, – пирхнув Ґеральт, – що більше мене дивує: талант до мавпування чи пам’ять. Але, повертаючись до питання, яке нас цікавило, метеорити, які наш поштивий Недопалок окреслював як зірки падаючі, Sydera Cadens, чи якось так, відриваються від підпорки й летять униз, аби загрузнути в нашій старій добрій землі. А дорогою вони пронизують усі інші плани, чи ж площини як стихій, так і парастихій, бо й такі начебто існують. Стихії й парастихії, як відомо, насичено потужною енергією, джерелом усілякої магії й надприродних сил, а метеорити, коли їх пронизують, оту енергію поглинають і зберігають. Сталь, яку вдасться витопити з метеорита, як і клинок, який вдасться з такої сталі відкувати, ту силу стихій містять у собі. Вони магічні. Увесь меч магічний. Quod erat demonstrandum[39]. Ти зрозумів?

– Авжеж.

– То забудь. Бо то дурня.

– Що?

– Дурня. Вигадка. Метеоритів не знайдеш під кожним кущем. Більш ніж половину мечів, якими користуються відьмаки, було виконано зі сталі та магнетитових руд. Я й сам користався таким. Вона настільки ж добра, як і ті, що із сидеритів, які падають із неба й пронизують стихії. Немає жодної різниці. Але, дуже тебе прошу, Любистку, прибережи це для себе. Нікому про це не говори.

– Як це? Я маю мовчати? Ти не можеш цього від мене вимагати! Який сенс знати про щось, якщо знанням цим неможливо похвалитися?

– Прошу тебе. Я б волів, аби сприймали мене надприродною істотою, яка озброєна надприродною зброєю. Таким мене наймають і такому мені платять. Звичайний рівняється ніякому, а ніякий – це дешевий. Тому прошу: писок на замок. Обіцяєш?

– Та нехай тобі. Обіцяю.

* * *

Скелю з назвою Грифон вони впізнали відразу, видно її було вже здалеку.

І справді, з певною крихтою уяви могла вона нагадати голову грифона, насаджену на довгу шию. Але більше, як зауважив Любисток, нагадувала гриф лютні або іншого струнного інструмента.

Грифон, як виявилося, був останцем, що домінував над гігантським карстовим проваллям. Провалля те, як пригадав Ґеральт з оповісток, називалося Ельфійською Твердинею через досить правильну форму, що нагадувала руїни прадавньої будівлі зі стінами, вежами, баштами й усім таким.

Ніякої твердині, ельфійської чи іншої, тут ніколи не було, форми провалля були витвором природи, хоча й витвором, треба було визнати, захопливим.

– Там, унизу, – указав Любисток, стаючи в стременах. – Бачиш? Ото, власне, наша мета. Равелін.

І ця назва була винятково влучна: карстові останці утворювали на диво правильні форми великого трикутника, який було винесено перед Ельфійською Твердинею, наче бастіон. Усередині цього трикутника поставала будівля, схожа на форт. Оточена чимось, що нагадувало огороджений військовий табір.

Ґеральт пригадав чутки, що кружляли про Равелін. І про особу, яка в Равеліні мала резиденцію.

Вони завернули з гостинця.

За першу огорожу вели кілька входів, усі їх стерегли озброєні до зубів стражники, які легко впізнавалися як солдати-найманці через пістряву й різнорідну одежину. Затримали їх уже на першому посту. Хоча Любисток голосно посилався на умовлену аудієнцію та раз у раз підкреслював добрі свої стосунки з начальством, їм наказали злізти з коней та чекати. Досить довго. Ґеральт уже почав потроху втрачати терпець, коли врешті з’явився бурмило із зовнішністю галерника, наказавши їм іти слідом. Швидко виявилося, що бурмило веде їх в обхід, до тилів комплексу, від центру якого долинали крики й звуки музики.

Вони перейшли через місток. Відразу за ним лежав чоловік, напівпритомно мацаючи навколо. Обличчя мав скривавлене й настільки припухле, що в тій припухлості майже повністю зникли очі. Дихав він важко, а кожен вдих видимав із розбитого носа криваві бульбашки. Бурмило, який їх вів, не звернув на людину, що лежала, ані найменшої уваги, а тому й Ґеральт із Любистком удали, що нічого не бачать. Перебували вони на території, де не треба було проявляти надмірну цікавість. У справи Равеліну не рекомендувалося встромляти носа: у Равеліні, як мовлено було, встромлений ніс зазвичай прощався зі своїм власником і залишався там, де його встромили.

Громило вів їх крізь кухню, де, наче ошпарені, крутилися кухарі. Булькотіли казани, де, як помітив Ґеральт, варилися краби, омари та лангусти. У діжках звивалися вугри й мурени, у горнятках тушилися молюски та омулі. Шкварчало на величезних пательнях м’ясо. Слуги підхоплювали таці та миски, навантажені готовим їдлом, аби віднести їх у коридори.

Наступні приміщення – для відмінності – наповнював запах дамських парфумів та косметики. Перед шеренгою дзеркал, безперестанно щебечучи, поправляли красу кільканадцять жінок у різній стадії негліже, включаючи сюди й негліже абсолютне. Ґеральт та Любисток зберігали кам’яні обличчя й тут і не давали очам волі.

У ще одному приміщенні їх піддали ретельній перевірці. Ті, хто її виконував, були серйозними з вигляду, професійними з поведінки й рішучими у діях. Стилет Ґеральта було конфісковано. У Любистка, який ніколи жодної зброї не носив, відібрали гребінець і штопор. Але після роздумів залишили лютню.

– Перед його превелебністю стоять стільці, – повчали їх наприкінці. – На них усістися. Сидіти й не вставати, поки його превелебність не накаже. Не переривати, поки його превелебність говорить. Не говорити, поки його превелебність не подасть знак, що можна. А зараз увійти. Через оті двері.

– Його превелебність? – пробурмотів Ґеральт.

– Він був колись жерцем, – відбуркнув поет. – Але не бійся, не набрався навичок. Утім, підвладні мусять якось його називати, а він не виносить, коли називають його шефом. Ми титулувати його не мусимо.

Коли вони увійшли, дорогу їм відразу щось заступило. Щось те було великим, наче гора, й інтенсивно смерділо мускусом.

– Як ся маєш, Мікіто? – привітав ту гору Любисток.

Велетень, названий Мікітою, судячи з усього, придверна сторожа превелебного шефа, був метисом, результатом схрещення огра та ґнома. Результатом став лисий ґном зросту понад сім футів, цілковито без шиї, з кучерявою бородою, іклами, наче в сікача, і руками до колін. Подібні схрещення видів відбувалися нечасто: вважалося, що вони були відмінні генетично – щось таке, як Мікіта, не могло постати природним шляхом. Не обійшлося тут без допомоги винятково сильної магії. Магії, до речі кажучи, забороненої. Кружляли чутки, начебто чимало чародіїв порушують цю заборону. Ґеральт саме мав перед очима доказ правдивості таких чуток.

Вони всілися відповідно до нав’язаного їм протоколу на двох плетених стільцях. Ґеральт роззирнувся. У найдальшому кутку кімнати, на великому шезлонгу, дві напівроздягнені панянки навзаєм займалися собою. Придивлявся до них, одночасно годуючи пса, малий, непомітний, згорблений, ніякий чоловічок у вільній, гаптованій квітами одежі та у фесці з китицею. Нагодувавши пса останнім шматком омара, чоловік витер руки та озирнувся.

– Привіт, Любистку, – промовив, сідаючи перед ними на чомусь, що дивовижно нагадувало трон, хоча й було з лозняку. – Моє шанування, пане Ґеральте з Рівії.

Превелебний Пираль Пратт, який небезпідставно вважався шефом організованої злочинності всього регіону, виглядав, як купець мануфактурою на спочинку. На пікніку купців мануфактурою, які пішли на спочинок, він не впадав би в око й не сприймався б як людина не цієї професії. Принаймні на відстані. Погляд зблизька дозволяв побачити в Пиралі Пратті те, чого зернові купці не мали. Старий, побляклий шрам на вилиці, слід після удару ножем. Поганючу та зловорожу гримасу вузьких губ. Світлі жовті очі, нерухомі, наче в пітона.

Довго ніхто не переривав мовчання. Звідкись з-за стін долинала музика, чутно було шум розмов.

– Радо бачу та вітаю обох панів, – відізвався врешті Пираль Пратт. У голосі його була добре чутна стара та неіржавіюча любов до дешевого та погано дистильованого алкоголю. – Особливо радий я вітати тебе, співаче. – Превелебний посміхнувся Любистку. – Ми не бачилися від весілля моєї онуки, яке ти прикрасив своїм виступом. А я саме думав про тебе, бо щось іще одній із моїх онук дуже треба заміж. Відчуваю я, що ти по старій дружбі і цього разу не відмовиш. Га? Заспіваєш на весіллі? Не даси просити тебе так довго, як минулого разу? Чи доведеться мені тебе… переконувати?

– Заспіваю, заспіваю, – поспішив запевнити Любисток, трохи побліднувши.

– А сьогодні, – продовжував Пратт, – ти ж, вважаю, забіг запитати про моє здоров’я? Так от, у сраку таке здоров’я, як у мене.

Любисток та Ґеральт не прокоментували. Огроґном смердів мускусом. Пираль Пратт важко зітхнув.

– Дістав я, – повідомив, – виразку шлунку та стравоходу, тож насолода від столу вже не для мене. Діагностували в мене хвору печінку й заборонили пити. Дістав я дископатію в однаковій мірі хребців шийних та крижових, а це викреслило з розваг полювання та інші екстремальні спорти. Ліки та лікування поглинають купу грошей, які раніше я звик віддавати на азартні ігри. Авжеж, хрінок мій іще підіймається, але скільки ж треба праці, аби він встав! Тож раніше втомишся, ніж втішишся… То що мені залишається? Га?

– Політика?

Пираль Пратт засміявся так, що аж затрусилася китиця на фесці.

– Браво, Любистку. Як завжди, у саму суть. Політика, о так, саме це зараз для мене. Спочатку я до тих справ не був налаштований прихильно. Думав спершу займатися розпустою та інвестувати в борделі. Але серед політиків покрутився та з багатьма познайомився. І переконався, що краще мати справу з курвами, бо курви мають хоча б якийсь гонор та якісь правила. Утім, з другого боку, з борделю не станеш командувати настільки ж вправно, як із ратуші. А командувати хотілося: як не світом, то, скажімо так, хоча б повітом. Як стара приказка говорить, коли не можеш їх перемогти, то до них приєднуйся…

Він перервав себе, глянув на шезлонг, витягуючи шию.

– Дівчатка, не прикидатися! – крикнув. – Не вдавати! Більше запалу, більше! Гмм… на чому я там зупинився?

– На політиці.

– Вірно. Але політика політикою, а в тебе, відьмаче, украли славетні твої мечі. Чи не тому я маю приємність тебе тут вітати?

– Саме тому, точно вгадано.

– Украли мечі, – покивав Пратт. – Болісна втрата, як здається? Очевидно, що болісна. І невиправна. Ха, я завжди казав, що в Кераці злодій на злодії. Тамті людоньки, тільки шанс їм дай, вкрадуть – то справа відома – усе, що не прибите добряче цвяхами. А на випадок, коли трапиться їм річ прибита, мають при собі обценьки. Слідство, сподіваюся, триває? – продовжив за мить. – Ферран де Леттенхоф працює? Утім, погляньте істині в очі, панове. Без образ, Любистку, але твій родич був би кращим бухгалтером, аніж слідчим. У нього ж тільки книжки, кодекси, параграфи, регламенти, ну ті його докази, докази й ще раз докази. Як у тій фацетії[40] про козу та капусту. Не знаєте? Зачинили раз козу в сараї з качаном капусти. Уранці від капусти ані сліду, а коза сере зеленим. Але доказів немає, свідків немає, тож справу поховано, causa finita. Не хотів би я бути поганим пророком, відьмаче Ґеральте, але справа про крадіжку твоїх мечів може мати подібне ж закінчення.

Ґеральт і цього разу не прокоментував.

– Перший меч, – Пираль Пратт потер підборіддя долонею в перснях, – сталевий. Сидеритова сталь, руда походить із метеорита. Відкута в Магакамі, у ґномських гутах. Повна довжина – сорок із половиною дюймів, клинок розміром у двадцять сім із чвертю. Чудовий баланс, вага клинка точнісінько дорівнюється вазі руків’я, вага всієї зброї менша від сорока унцій. Руків’я та ефес виконані простими, але елегантними. …І другий меч, схожої довжини й ваги, срібний. Зрозуміло, частково. Сталевий сердечник окутий сріблом, лезо також сталеве: чисте срібло зам’яке, щоб добряче його нагострити. На ефесі та по всій довжині клинка рунічні знаки та гліфи, які мої експерти вважають за непрочитувані, але вони беззаперечно магічні.

– Точний опис. – Ґеральт мав обличчя наче з каменю. – Наче ти ті мечі бачив.

– Бо я й бачив. Принесено мені було їх та запропоновано в комплекті. Посередник, який представляв інтереси власника, – особа, що має бездоганну репутацію, – і який особисто мене знає, запевняв, що мечі отримано легально, що походять із розкопок у Фен Карні, старожитнього некрополя в Соддені. У Фен Карні вигребли вже безліч скарбів та артефактів, тож, по суті, не було підстав для оспорювання вірогідності того. Утім, я мав підозри. І мечі не купив. Ти слухаєш мене, відьмаче?

– Напружено. Чекаю на висновок. І на подробиці.

– Висновок наступний: дещо за дещо. Подробиці коштують. Інформація носить бирку з ціною.

– Ну, знаєш, – обурився Любисток. – Я до тебе по старій дружбі з товаришем у біді…

– Справа – то справа, – перервав його Пираль Пратт. – Я сказав, що інформація, яку я знаю, має свою ціну. Якщо ти хочеш довідатися щось про долю мечів, відьмаче з Рівії, то мусиш заплатити.

– Яка ціна на бирці?

Пратт витягнув з-під одежі велику золоту монету й вручив її огроґному. Той без помітного зусилля зламав її в пальцях, наче то було печиво. Ґеральт хитнув головою.

– Банальність на рівні ярмаркового фіглярства, – процідив. – Ти віддаси мені половину монети, а хтось колись, може, навіть через кілька років, з’явиться з іншою половиною та зажадає, аби я виконав його прохання. Яке я муситиму виконати безумовно. Нічого не вийде. Якщо це мала бути ціна, то торгівлі не буде. Сausa finita. Ходімо, Любистку.

– Ти не бажаєш отримати мечі?

– Не настільки.

– Я те підозрював. Але спробувати було треба. Я зроблю тобі іншу пропозицію. Цього разу таку, від якої не можна відмовитися.

– Ходімо, Любистку.

– Ти вийдеш в інші двері, – Пратт указав рухом голови. – Оті. Перед тим роздягнувшись. До кальсонів.

Ґеральтові здалося, що він панує над обличчям. Але, мабуть, він помилявся, бо огроґном раптом заричав застережно й підступив до нього, піднімаючи лапи й смердячи за двох.

– То якісь кпини, – голосно заявив Любисток, поряд із відьмаком, як завжди, зухвалий та нахабний. – Ти над нами насміхаєшся, Пиралю. Тому ми зараз попрощаємося та підемо. Причому через ті самі двері, крізь які увійшли. Не забувай, хто я такий! Я пішов!

– Не думаю, – покрутив головою Пираль Пратт. – Те, що ти не дуже мудрий, то ми вже колись встановили. Але для того, аби вийти зараз, ти мудрий достатньо.

Аби підкреслити вагу слів шефа, огроґном показав їм стиснутий кулак. Розміром із кавун. Ґеральт мовчав. Уже певний час він приглядався до гіганта, видивляючись на ньому вразливе місце для копняка. Бо схоже було, що без копняка не обійтися.

– Ну, добре. – Пратт жестом заспокоїв охоронця. – Я трохи поступлюся, викажу добру волю та прагнення компромісу. Тут сьогодні зібралася вся еліта промисловості, торгівлі та фінансів, політики, шляхта, духовенство, навіть один князь інкогніто. Я обіцяв їм спектакль, якого вони ще не бачили, а відьмака в кальсонах вони не бачили напевно. Але нехай, я поступлюся трохи: вийдеш голим до поясу. Навзаєм ти отримаєш обіцяну інформацію, причому відразу. А крім того, як бонус…

Пираль Пратт підняв зі столу аркушик паперу.

– Як бонус – двісті новіградських крон. На відьмачий пенсійний рахунок. Прошу, чек на пред’явника, на банк Джіанкарді, з інкасацією в будь-якій із їхніх філій. Як тобі?

– Чому ти питаєш? – примружився Ґеральт. – Ти ж, здається, уже дав зрозуміти, що відмовити я не можу.

– Вірно здається. Я говорив, що то пропозиція, від якої не можна відмовитися. Але ж вона, як мені здається, корисна для обох сторін.

– Любистку, бери чек, – Ґеральт розстібнув та зняв куртку. – Кажи, Пратт.

– Не роби цього. – Любисток зблід іще більше. – Чи ти знаєш, що там на тебе чекає, за тими дверима?

– Кажи, Пратт.

– Як я вже згадував, – превелебний умостився на своєму троні, – я відмовив посередникові купувати мечі. Але оскільки була це, як я казав, особа, добре мені відома й довірена, я запропонував інший, набагато вигідніший спосіб їх монетизації. Я порадив, щоби теперішній власник виставив їх на колекціонерському аукціоні. В Аукціонному домі братів Борсоді в Новіграді. Це найбільший аукціон із найкращим реноме, куди з цілого світу з’їжджаються любителі раритетів, старовини, рідкісних творів мистецтва, унікальних виробів і всяких незвичностей. Щоби стати власником якогось феномену для своєї колекції, ті диваки змагаються, наче шалені, різні екзотичні дивацтва йдуть у Борсоді інколи за небосяжні суми. Ніде не вдасться продати дорожче.

– Кажи, Пратт. – Відьмак стягнув сорочку. – Я тебе слухаю.

– Аукціони в Домі Борсоді відбуваються раз на квартал. Найближчий буде проведено в липні, п’ятнадцятого. Злодій безсумнівно з’явиться там із твоїми мечами. Якщо пощастить, зумієш їх у нього відібрати раніше, ніж він їх виставить.

– І це все?

– Це немало.

– Особа злодія? Або посередника?

– Особи злодія я не знаю, – відрізав Пратт. – А посередника я тобі не назву. Це справи, зобов’язують мене закони, правила й не менш за них важливі торговельні звичаї. Я б утратив обличчя. І так я видав тобі достатньо за те, що я від тебе прошу. Виводь його на арену, Мікіто. А ти, Любистку, іди зі мною, ми також подивимося. На що ти чекаєш, відьмаче?

– Розумію, що вийти я повинен без зброї? Мало того, що голий до поясу, так ще й із голими руками?

– Я обіцяв гостям, – поясняв Пратт поволі, наче дитині, – щось таке, що вони досі не бачили. Відьмака зі зброєю вони вже бачили.

– Ясно.

Він опинився на арені, на піску, у колі, утвореному вкопаними в ґрунт колодами, залитому миготливим світлом численних лампіонів, розвішених на залізних прутах. Чув крики, оплески та свист. Бачив над ареною обличчя, відкриті роти, очманілі очі.

Прямо перед ним, на протилежному кінці арени, щось ворухнулося. І стрибнуло.

Ґеральт ледве встиг скласти передпліччя в Знак Геліотропу. Чар відбив та відкинув атакуючу тварину. Зала крикнула в одне горло.

Двоногий ящір нагадував виверну, але був меншим за неї, з крупного дога. Зате мав набагато більшу, аніж виверна, голову. І куди більш зубату пащеку. І набагато довший хвіст, на кінці тонкий, наче батіг. Тим хвостом ящір енергійно крутив, замітав ним пісок, сік колоди. Схиливши голову, він стрибнув на відьмака знову.

Ґеральт був готовий, ударив його Знаком Аард і відкинув. Але ящір зумів шмагнути його кінчиком хвоста. Зала знову крикнула. Запищали жінки. Відьмак відчув, як на голому плечі в нього спухає й росте валик товщиною з ковбаску. Уже знав, навіщо наказали йому роздягнутися. Також розпізнав і супротивника. Це був вігілозавр, спеціально виведений, магічно змутований ящір, що застосовувався для охорони та сторожі. Справа складалася недобре. Вігілозавр сприймав арену як місце, охорону якого йому довірили. А Ґеральт був непроханим гостем, якого треба було обезвладнити. А в разі необхідності й знищити.

Вігілозавр обійшов арену, тручись об колоди та люто шиплячи. І атакував швидко, не даючи часу на Знак. Відьмак уміло відскочив від зубатої пащі, але не зумів уникнути шмагання хвостом. Відчув, як поряд із попереднім напухає в нього другий валик.

Знак Геліотропу знову заблокував атакуючого вігілозавра. Ящір зі свистом крутив хвостом. Ґеральт уловив на слух зміну в тому свисті, почув її за мить до того, як кінчик хвоста хльоснув його через спину. Біль аж засліпив, а по спині потекла кров. Глядачі шаліли.

Знаки слабшали. Вігілозавр крутився навколо нього настільки швидко, що відьмак за ним ледь устигав. Вдалося йому уникнути двох ударів хвостом, третього не уникнув, знову дістав у лопатку й знову гострим краєм. Кров лилася по спині струменем.

Зала гуділа, глядачі репетували й підскакували. Один, аби краще бачити, сильно перехилився через балюстраду, спираючись на залізний прут із лампіоном. Прут зламався й разом із лампіоном полетів на арену. Прут увіткнувся в пісок, лампіон ударився об голову вігілозавра й запалав. Ящір скинув його, розсипаючи навколо каскади іскор, засичав, тручи головою об колоди арени. Ґеральт умить помітив свій шанс. Вирвав прут із піску, з короткого розбігу стрибнув і з розмаху увіткнув залізо в череп ящера. Прут пройшов навиліт. Вігілозавр забився, незручно розмахуючи передніми лапами, намагався схопитися за залізяччя, що продірявило йому мозок. У нескоординованих стрибках гепнувся врешті біля колоди й угризся в дерево. Якийсь час бився в конвульсіях, рив пісок пазурами та шмагав хвостом. Урешті знерухомів.

Стіни тремтіли від «віватів» та оплесків.

Він вийшов з арени по спущеній драбині. Натхненні глядачі обступили його з усіх боків. Хтось поплескав його по напухлому плечу, і відьмак ледь стримався, аби не дати йому в зуби. Молода жіночка поцілувала його в щоку. Інша, ще молодша, стерла йому кров зі спини батистовою хусточкою, яку відразу розгорнула, демонструючи з тріумфом подругам. Інша, набагато старша, зняла зі зморщеної шиї кольє та намагалася вручити його відьмакові. Потім побачила вираз його обличчя й швиденько відступила в натовп.

Засмерділо мускусом, крізь натовп, наче корабель крізь саргаси, продерся огроґном Мікіта. Заслонив собою відьмака й вивів його.

Викликаний медик оглянув Ґеральта, наклав шви. Любисток був дуже блідий. Пираль Пратт – спокійний. Наче нічого й не сталося. Але обличчя відьмака знову промовляло багато про що, бо він поспішив із поясненнями.

– До речі кажучи, – сказав, – отой прут, попередньо підпиляний та нагострений, упав на арену за моїм наказом.

– Дякую, що так швидко.

– Гості були на сьомому небі. Навіть бургомістр Коппенрат був задоволений, аж сяяв, а сучого сина важко задовольнити, на все крутить носом, похмурий, наче бордель вранці у понеділок. Посаду райця маю, ха, у кишені. А може, і вище сяду, якщо… Ти б не виступив тут за тиждень, Ґеральте? З подібним спектаклем?

– Тільки якщо, – відьмак ворухнув плечем, що люто боліло, – якщо замість вігілозавра на арені будеш ти, Пратт.

– Ото ти жартівник, ха-ха. Чув, Любистку, який він жартівник?

– Чув, – підтвердив поет, дивлячись на спину Ґеральта й зціпивши зуби. – Але це не був жарт, це було цілком серйозно. Я також цілком серйозно доводжу до твого відома, що урочистості зі шлюбом твоєї онуки не прикрашу виступом. Після того, як ти отак прийняв Ґеральта, можеш про це забути. Як і про інші можливі оказії, враховуючи хрестини та поховання. У тому числі й твоє власне.

Пираль Пратт глянув на нього, а в зміїних очах його щось блиснуло.

– Не виявляєш поваги, співаче, – вицідив. – Знову не виявляєш поваги. Напрошуєшся через те на лекцію. На науку…

Ґеральт наблизився та став перед ним. Мікіта засопів, підняв кулак, засмердів мускусом. Пираль Пратт жестом наказав йому заспокоїтися.

– Втрачаєш обличчя, Пратт, – повільно промовив відьмак. – Ми уклали угоду класично, за правилами та не менш важливими торговельними звичаями. Твої гості задоволені спектаклем, ти отримав престиж та перспективи засісти в міській раді. Я здобув потрібну інформацію. Дещо за дещо. Обидві сторони задоволені, тож тепер ми маємо попрощатися без жалю й гніву. А ти замість цього починаєш із погроз. Втрачаєш обличчя. Ходімо, Любистку.

Пираль Пратт трохи зблід. Потім повернувся до них спиною.