Читать книгу Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 8

Вода в чаші фонтана завирувала й закипіла, розбризкуючи золотаві крапельки. Литта Нейд, яку звали Корал, чародійка, простягнула руку, проскандувала стабілізуюче закляття. Вода згладилася, наче олією полита, запульсувала сполохами. Картинка, спочатку невиразна й туманна, набрала гостроти й припинила тремтіти, хоча й лишилася трохи зміненою через рух води; але була вона чітка й прочитувальна. Корал нахилилася. Бачила у воді Пряні Ряди – головну вулицю міста. І чоловіка з білим волоссям, який тією вулицею крокував. Чародійка придивлялася. Спостерігала. Шукала вказівок. Деталей, які дозволили б передбачити, що станеться.

Про те, хто такий справжній чоловік, Литта мала усталений погляд, випрацьований роками досвіду. Вона вміла розпізнати справжнього чоловіка в купі більш-менш вдалих імітацій. І для цього їй принаймні не треба було вдаватися до фізичного контакту: цей спосіб тестування чоловічості вона, як і більшість чародійок, вважала не лише тривіальним, але й каламутним, таким, що часто заводив на манівці. Така дегустація, як вона зрозуміла після кількох спроб, може, і була б перевіркою смаку, але після себе надто часто залишала вона несмак. Нестравність. І печію. А, бува, ще й блювоту.

Литта вміла розпізнати справжнього чоловіка навіть здаля, спираючись начебто на слабкі й незначні прикмети. Справжній чоловік, з’ясувала через практику чародійка, захоплюється риболовлею, але виключно на штучну мушку. Колекціонує військові фігурки, еротичні малюнки й власноруч виконані моделі парусників, зокрема й у пляшках, а порожніх пляшок від дорогих напоїв у його будинку ніколи не бракує. Він уміє добре готувати, вдаються йому справжні шедеври кулінарного мистецтва. Ну й, узагалі-то, він самим виглядом збуджує бажання.

Утім, відьмак Ґеральт, про якого чародійка багато чула, про якого розвідала чимало інформації й за яким власне спостерігала у воді басейну, мав лише одну з перерахованих умов.

– Мозаїко!

– Я тут, пані майстрине.

– У нас буде гість. Щоби все мені було готове й на рівні. Але спочатку принеси мені сукню.

– Чайну троянду? Чи морську воду?

– Білу. Він одягається в чорне, влаштуємо йому інь та ян. І туфельки, вибери щось під колір, аби зі шпилькою щонайменше на чотири дюйми. Не можу дозволити, аби він дивився на мене згори.

– Пані майстрине… Та біла сукня…

– Ну?

– Вона така…

– Скромна? Без оздоб й оборок? Ех, Мозаїко, Мозаїко. Чи ти ніколи не навчишся?

* * *

У дверях його мовчазно привітав огрядний та пузатий бурмило зі зламаним носом та очима маленької свинки. Оглянув Ґеральта з ніг до голови, а потім іще раз у зворотному порядку. Після чого відсунувся, даючи знак, що той може проходити.

У передпокої чекала дівчина з гладенько зачесаним, майже прилизаним волоссям. Без слова, одним жестом вона запросила його всередину.

Він увійшов просто в заквітчане патіо з фонтаном, що плюскотів посередині. У центрі фонтана стояла мармурова статуя у вигляді голої танцюючої дівчини, чи, скоріше, дівчинки, якщо мати на увазі слабко розвинуті вторинні статеві ознаки. Крім того, що статуя була вирізана долотом майстра, привертала вона увагу ще однією деталлю: із цоколем фонтана поєднувала її виключно одна точка – великий палець ноги. Жодним чином, як оцінив відьмак, таку конструкцію не вдалось би стабілізувати без допомоги магії.

– Ґеральт із Рівії. Вітаю. І запрошую.

Для того, щоби вважатися за класичну красуню, чародійка Литта Нейд мала надто гострі риси. Рожевий відтінку теплого персика, яким делікатно торкнулися її вилиць, ту гостроту згладжував, але не приховував. Підкреслені ж кораловою помадою губи мали форму настільки досконалу, що аж занадто. Але не це було головним.

Литта Нейд була рудою. Рудою класично й натурально. Пом’якшена світло-іржава червоність її волосся наводила на думку про літнє хутро лиса. Якби – Ґеральт був у тому абсолютно переконаний – упіймати рудого лиса й посадовити його поруч із Литтою, обидва вони виявилися б однієї масті, не відрізнити. Навіть коли чародійка рухала головою, серед червоності запалювалися іскорки світліші, жовтаві, наче в лисячому хутрі. Цей тип рудого волосся зазвичай супроводжує ластовиння, причому зазвичай надмірне. А втім, у Литти його помітно не було.

Ґеральт відчув занепокоєння, забуте й приспане, але воно раптом пробудилося десь там, у глибині. По натурі своїй він мав дивну, неможливу для витлумачення схильність до рудоволосих; кілька разів ця пігментація волосся вже підштовхувала його до скоєння дурні. Тож належало стерегтися, і відьмак з усіх сил пообіцяв це собі. Утім, завдання було трохи полегшено. Власне, минав рік із того часу, коли вчинення такого роду дурні перестало його спокушати.

Еротично стимулююча рудизна була не єдиною привабливою рисою чародійки. Білосніжна сукня була скромною й цілком неефектною, але це мало свою мету, мету слушну й без найменших сумнівів заплановану. Простота ця не розпорошувала уваги того, хто дивився, а концентрувала погляд на привабливій фігурі. І на глибокому декольте. Точніше кажучи, у «Добрій Книзі» пророка Лободи, у виданні ілюстрованому, Литта Нейд могла б позувати для гравюри для заставки розділу «Про нечисте пожадання».

Кажучи ще точніше, Литта Нейд була жінкою, з якою лише повний дурень міг бажати зв’язатися довше, ніж на дві доби. Цікаво, що саме за такими жінками зазвичай увивалися чоловіки, схильні зв’язуватися з ними на куди довший термін.

Пахла вона фрезією та абрикосом.

Ґеральт схилився, після чого удав, що більше, ніж фігурою й декольте чародійки, цікавиться скульптурою у фонтані.

– Запрошую, – повторила Литта, указуючи на стіл із малахітовою поверхнею й на два плетені крісла. Почекала, поки він сяде, сама ж, сідаючи, похвалилася зграбною литкою й туфелькою зі шкіри ящірки. Відьмак удав, що всю його увагу поглинули карафки та патера з фруктами.

– Вина? Це «Нугар» із Туссану, як на мене, то куди цікавіше, ніж рекламоване «Ест-Ест». Також є «Коте-де-Блессур», якщо ти надаєш перевагу червоному. Налий нам, Мозаїко.

– Дякую. – Він прийняв від зализаної дівчини бокал, усміхнувся до неї. – Мозаїка. Гарне ім’я.

Помітив у її очах жах.

Литта Нейд поставила бокал на столик. Зі стукотом, який мав привернути його увагу.

– І що ж, – сказала, ворухнувши головою з рудими локонами, – привело славетного Ґеральта з Рівії до мого скромного порога? Помираю від цікавості.

– Ти виплатила за мене заставу, – сказав він спеціально сухо. – Чи то поручництво. Завдяки твоїй щедрості я вийшов із буцегарні. До якої я потрапив також завдяки тобі. Вірно? То через тебе я провів у камері цілий тиждень?

– Чотири дні.

– Чотири доби. Я хотів би, якщо це можливо, дізнатися про причини, що тобою керували. Обидві.

– Обидві? – Вона піднесла брови та бокал. – Є лише одна. І вона – та сама.

– Ага. – Він удав, що всю увагу присвячує Мозаїці, яка крутилася з протилежного боку патіо. – Через ту само причину, через яку ти на мене донесла й посадила до в’язниці, з в’язниці ти мене потім і дістала?

– Браво.

– Ось я й запитую: навіщо?

– Аби довести тобі, що я можу.

Він відпив ковток вина. Яке й насправді було добрим.

– Ти довела, – кивнув, – що можеш. А насправді могла б просто сказати про це, хоча б і зустрівши на вулиці. Я б повірив. Ти захотіла зробити це інакше та зрозуміліше. Тож я й запитую: що далі?

– Я й сама про це думаю. – Вона хижо глянула на нього з-під вій. – Але нехай справи плинуть власним ходом. Поки ж скажімо так, що дію я від імені й за дорученням кількох моїх конфратерів. Чародіїв, які мають на тебе певні плани. Чародії ті, обізнані з моїми дипломатичними талантами, визнали мене особою, яка цілком придатна для того, аби поінформувати тебе про їхні плани. Поки що це все, що я можу тобі відкрити.

– Небагато.

– Ти правий. Але поки що – соромно це визнати – я й сама не знаю більше, бо не сподівалася, що ти з’явишся так швидко, що так швидко відкриєш, хто виплатив заставу. Що, як мене запевняли, мало залишитися таємницею. Коли я знатиму більше, більше й відкрию. Будь терплячим.

– А справа моїх мечів? Це елемент цієї гри? Цих таємничих чародійських планів? Чи ще один доказ твоїх можливостей?

– Я нічого не знаю про справу твоїх мечів, що б воно не значило й чого б воно не стосувалося.

Він повірив не до кінця. Але теми не продовжив.

– Твої конфратери-чародії, – сказав, – останнім часом наввипередки демонструють мені антипатію та ворожість. Зі шкіри лізуть, аби мені досадити та зіпсувати життя. У кожній поганій пригоді, що зі мною трапляється, я маю право шукати сліди їхніх масних пальчиків. Послідовність нещасливих збігів. Кидають мене у в’язницю, потім випускають, потім повідомляють, що мають стосовно мене певні плани. Що твої конфратери придумають цього разу? Я навіть боюся робити якісь здогади. А ти, визнаймо, дуже дипломатично наказуєш мені залишатися терплячим. Але ж я не маю виходу. Усе одно я мушу чекати, аж доки справа, породжена твоїм доносом, потрапить на розгляд суду.

– Але ж тим часом, – усміхнулася чародійка, – ти можеш максимально скористатися свободою й тішитися її благами. На суді стоятимеш як вільна людина. Якщо справа взагалі потрапить до суду, бо я зовсім у тому не впевнена. А навіть якщо й так, то повір: причин для переживань немає. Довірся мені.

– З довірою, – парирував він із посмішкою, – можуть бути проблеми. Справи твоїх конфратерів останнім часом серйозно підірвали мою довіру. Але я намагатимуся. А зараз я піду. Аби вірити й терпляче чекати. Уклоняюся.

– Не вклоняйся ще. Ще хвилинку. Мозаїко, вина.

Змінила позу в кріслі. Відьмак надалі вперто вдавав, що не бачить відкритих у розрізі сукні колін та стегон.

– Що ж, – сказала вона за мить, – немає чого те пом’якшувати. Відьмаків ніколи добре не сприймали в нашому середовищі, але нам було досить вас ігнорувати. Було так до певного часу.

– До часу, – йому набридли ці виверти, – коли зв’язався я з Йеннефер.

– Ні, помиляєшся. – Вона втупила в нього очі кольору жадеїту. – До того ж двічі. Primo, то не ти зв’язався з Йеннефер, а вона – з тобою. Secundo, зв’язок той мало кого дратував, серед нас відмічали й не такі екстравагантності. Зворотнім пунктом було ваше розставання. Коли ж це сталося? Рік тому? Ах, як же швидко минає час…

Вона зробила ефектну паузу, розраховуючи на його реакцію.

– Рівно рік тому, – продовжила, коли стало зрозумілим, що реакції не буде. – Частина нашого середовища… не дуже велика, але впливова… зволіла тебе тоді помітити. Не для всіх було зрозумілим, що там, власне, між вами сталося. Одні з нас уважали, що то Йеннефер, опритомнівши, порвала з тобою й виставила тебе під зад. Інші відважилися припускати, що це ти, прозрівши, пустив Йеннефер плазом та втік, куди очі бачили. У результаті, як я вже згадувала, ти став об’єктом зацікавленості. А також, як ти слушно вгадав, і антипатії. Та що там, були навіть і такі, які хотіли тебе якось покарати. На щастя для тебе, більшість вирішила, що шкода зусиль.

– А ти? До якої частини середовища належала ти?

– До тієї, – Литта скривила коралові губи, – яку твій любовний скандал, уяви собі, виключно розважав. Інколи смішив. Часом давав можливість для справжньої азартної розваги. Я особисто завдячила тобі чималим виграшем готівкою, відьмаче. Закладалися, як довго ти витримаєш із Йеннефер, і ставки були високі. Я, як виявилося, поставила найвдаліше. І зірвала банк.

– Тоді буде краще, якщо я вже піду. Я не повинен тобі дякувати навзаєм, та й не повинні б нас бачити разом. Бо ще подумають, що ми змовилися за ту заставу.

– А тобі є діло до того, про що вони можуть подумати?

– Майже ні. А твій виграш мене радує. Я думав повернути тобі п’ятсот крон, викладені як порука. Але якщо вже ти зірвала банк, ставлячи на мене, то я не почуваюся винним. Будемо вважати, що ми квити.

– Згадка про повернення застави, – у зелених очах Литти Нейд з’явився злий блиск, – сподіваюся, не видає твого наміру вислизнути та завіятися? Без очікування на судову справу? Ні-ні, такого наміру ти не маєш і мати не можеш. Бо ти ж добре знаєш, що такий намір знову відіслав би тебе до буцегарні. Тобі ж це відомо, вірно?

– Тобі немає потреби доводити, що ти це можеш.

– Я воліла б і не робити так, кажу з рукою на серці.

Вона поклала долоню на декольте в очевидному намірі притягти туди його погляд. Він удав, що цього не помітив, знову втік поглядом у бік Мозаїки. Литта відкашлялася.

– А щодо «квита», чи то твоєї частини у виграній суперечці, – сказала, – то ти правий. Належить тобі. Я не відважуся запропонувати тобі гроші… Але що ти скажеш про необмежений кредит у «Natura Rerum»? Під час твого тут перебування? Через мене твій минулий візит до австерії закінчився, не розпочавшись, тож тепер…

– Ні, дякую. Я оцінив наміри та бажання. Але дякую, ні.

– Ти впевнений? Що ж, ти точно впевнений. Навіщо я тільки згадала… про буцегарню. Ти мене спровокував. І увів в оману. Твої очі, ці дивні мутовані очі, такі на перший погляд щирі, безперестанно дурять… І вводять в оману. Ти не щирий, ні. Знаю, знаю, в устах чародійки це комплімент. Саме це ти й хотів зараз сказати, вірно?

– Браво.

– А чи вистачить тебе на щирість? Якби я її забажала?

– Якби ти про неї попросила.

– Ах. Ну нехай так. Тож прошу. Що призвело до того, що саме Йеннефер? Що вона, а не хтось інший? Ти б зумів це окреслити? Назвати?

– Якщо це знову предмет застави…

– Це не предмет застави. Чому саме Йеннефер із Венґерберга?

Мозаїка з’явилася, наче тінь. З новою карафкою. І тістечками. Ґеральт зазирнув їй в очі. Вона відразу відвернулася.

– Чому Йеннефер? – повторив він, дивлячись на Мозаїку. – Чому саме вона? Відповім щиро: я сам не знаю. Є такі жінки… Вистачить одного погляду…

Мозаїка відкрила рота, ледь хитнула головою. Негативно й перелякано. Вона знала. І благала, аби він припинив. Але він уже далеко зайшов у цій грі.

– Є жінки, – він і далі мандрував поглядом по фігурі дівчини, – які притягують. Наче магніт. Від яких очей не можна відвести…

– Облиш нас, Мозаїко, – у голосі Литти можна було почути скрегіт льодяної брили, що треться об залізо. – А тобі, Ґеральте з Рівії, я дякую. За візит. За терпіння. І за щирість.