Читать книгу Самсон і Надія - Андрей Курков - Страница 11

Повернувшись без пригод із Подолу на Жилянську, Самсон побачив перед парадним будинку вистелену сіном підводу. Візник якраз розгортав брезент і розкладав його поверх соломи. Подвійні двері парадного повільно розчинились, і з них спиною висунувся червоноармієць, який щось ніс. Через мить Самсона взяв острах, бо побачив він, що його постояльці, Антон і Федір, винесли на вулицю батьківський письмовий стіл й опустили його поряд із підводою. Слідом за ними вийшов із парадного ще один військовий, старший, у шкіряній куртці замість шинелі.

– Вибачте, – підскочив до них Самсон, – що це ви собі дозволяєте? Це мій стіл!

– Ми ж говорили, він заважає, – винуватим голосом спробував пояснити Федір.

– Громадянине, ваш стіл реквізовано! – обернувся до Самсона чоловік у куртці. – Двірник мав вас попередити. У нас ні на чому справи вести! Вантажте!

Червоноармійці піднатужились і перевернули стіл на підводу, опустивши його на брезент стільницею. Самсон чітко почув, як задзвеніло-заторохтіло, як монети в гаманці, усе, що лежало у висувних шухлядах.

– Так там же мої речі! Документи! – закричав він, відчуваючи в цю мить таку ж свою безпорадність, як тоді на дорозі, коли вбили батька.

– Шухляди опечатано, нічого не пропаде! – нервово сказав, обернувшись, чоловік у шкіряній куртці.

– Та як же нічого не пропаде! Куди ви його забираєте?

– В установу міліції, на Тарасівську!

– У поліцію? – здивувався Самсон і згадав, як його самого з університетським товаришем доставляли туди два роки тому жандарми за участь у маніфестації біля пам’ятника Олександру Другому на Царській площі. Їх спробували звинуватити в крадіжці срібних вінків з огорожі пам’ятника, однак вінки знайшлися швидко – виявилося, що їх украли робітники арсенальних майстерень. Так що навіть переночувати їм у відділенні поліції не довелося, але саму жандармську обстановку він добре запам’ятав: пухкі шкіряні дивани неймовірної ваги та масивності, такі ж робочі столи, завалені теками, лампи з мармуровими ніжками на столах.

– Так там же повно меблів! – Самсон скинув на чоловіка в куртці раптової рішучості погляд.

– Розграбували, а те, що не змогли через двері винести, сокирами порубали! – відповів той, потім, повернувшись до візника, крикнув: – Чого стоїш! Паняй!

Шморгонув візник коня і лівий повідець натягнув. Почала підвода розвертатися, скриплячи колесами та викидаючи з-під них під ноги тим, що стояли, окрушини сміттєвого замету.

Антон і Федір, потупцювавши на місці, повернулися в парадне. Самсон, провівши їх поглядом, обернувся вслід підводі, побачив, як застрибнув на неї чоловік у куртці. Може, з хвилину відчув він себе знову насильно позбавленим важливої частини свого тіла, але потім штовхнула його якась сила в спину й рушив він поспішним кроком за підводою, покрокував, не дивлячись під ноги. А коли підводу швидше кінь потягнув, то майже перейшов Самсон на біг, аби не відстати та не втратити зоровий контакт із батьківським письмовим столом. І здалося йому в цю мить, що біжить він за труною свого батька, яку підвода на Щекавицьке кладовище везе.

Незабаром підвода біля знайомої цегляної будівлі зупинилася. Чоловік у куртці зайшов усередину, а вийшов уже не сам, а з трьома солдатами. Зняли вони стіл і, як лежав він угору ніжками, так і занесли вони його в приміщення. Візник зіскочив із козел, заглянув у відчинені двері, крикнув щось про оплату за транспорт. Вийшов на його крик той самий чоловік у куртці, дав візникові в руку папірець розміром з «керенку», але не гроші. Той покрутив його перед очима, подивився запитливо на представника міліцейської установи, очима матюкнувсь і махнув рукою.

Провівши порожню підводу поглядом, осмілів Самсон настільки, що сам до порога установи підійшов і всередину ступив.

– Куди? – суворо запитав червоноармієць, який стояв одразу за дверима, тримаючи правою рукою за ствол гвинтівку, уперту прикладом у підлогу.

– Тут щойно мій стіл занесли, – спробував пояснити Самсон. – А куди далі, я не побачив.

– Стіл туди занесли, – кивнув червоноармієць на дерев’яні сходи з красивими червоними поручнями.

– Можна? – запитав Самсон.

– Ага, – відповів черговий червоноармієць, шанобливо глянувши на перебинтовану голову візитера.

Він вибіг по сходах і зіткнувся нагорі віч-на-віч із чоловіком у старому зеленому френчі та в синіх формених штанях. І френч, і штани були від різних уніформ, тому скласти їх воєдино в думках Самсону не вдалося, а під роздратованим утомленим поглядом цього чоловіка й поготів часу на це не залишалося.

– Що вам тут? – запитав із хрипотою чоловік.

Коротко, але плутано пояснив йому Самсон мету візиту, а також на ходу пригадав отриману «вказівку» про реквізицію зайвих меблів, де докладно описувалося, що один письмовий стіл на сім’ю не є зайвим, а також повідомлялося, що в обмін на вилучені меблі видавався документ. Документа ж йому теж ніякого не дали, а стіл реквізували явно за скаргою двох постояльців, яким цей предмет меблів спати заважав.

Вислухавши візитера, поманив його чоловік до кімнати й показав на знайомий стіл, у якого дійсно шухляди опломбовано було мастиковими печатками.

– Він? – уточнив чоловік.

– Він! – кивнув Самсон.

– Ну так сідайте й пишіть реляцію в деталях про всю подію! – сказав чоловік. І сам же приніс два аркуші паперу й товстий, незаструганий олівець.

Слово, вжите відносно до необхідного паперу, викликало повагу й довіру. У Самсона промайнула навіть надія на позитивний результат цієї справи.

Він посунув до столу з кута порожньої кімнати самотній стілець, сів, подивився критично на стелю, звідки ледь світила тьмяна лампа.

Чоловік мовчки приніс з іншого приміщення настільну лампу, увімкнув.

Тут уже нічого не залишалося Самсону, крім як реляцію писати.

– Спочатку про себе напишіть, прізвище, короткі біографічні відомості та адресу! – підказав чоловік.

Виклався в документі Самсон по повній. Не забув і про смерть батька згадати, думаючи, що це також характеризує його самого з позитивного боку, тому що жертва рідко буває негативним життєвим персонажем.

Отримав у руки чоловік через недовгий час два списані акуратним почерком аркуші.

– Ви тепер додому повертайтеся! – зітхнувши, сказав він. – Я вранці прочитаю.

– Чому не тепер?

– Очі втомилися, треба їм відпочинок дати. А ви вранці приходьте, до десятої! Я тут і живу, так що зустріну! Скажете, що до Найдена!

– А його не відвезуть? – кивнув Самсон на стіл.

– Обіцяю! – твердо запевнив його чоловік із дивним прізвищем.

Поправив Самсон бинт на голові, підтягнув автоматично рухом рук і вийшов до сходів.

Незачинені двері квартири якось відразу нагадали господареві, який повернувся, що не є господарем він тут уже. Дві гвинтівки з насадженими на дуло багнетами стояли під стіною, як мітли у двірницькій. Поряд із ними – туго набитий мішок. Самсон увімкнув світло, лампочка спалахнула й майже відразу згасла, її слабке сяйво тремтіло, як вогник свічки. Хлопець заглянув усередину мішка, витягнув із нього клапоть тканини, виявилася викройка жилетки з грубими крейдовими лініями майбутнього шва. Стало зрозуміло, що червоноармійці дарма часу не гаяли й навідалися до кравця. Холодне сире повітря війнуло в обличчя з вітальні, змусивши Самсона, не роздягаючись, вирушити по дрова до підвалу.

Затопивши грубку, яка обігрівала спальню, обернувся він і на іншу, яка задньою стінкою кабінет батька гріла. У тому кабінеті зараз спали на підлозі два червоноармійці, що звільнили свій спальний простір найпідлішим чином!

Злість заклекотіла в думках Самсона, але він загасив її і все одно їхню грубку затопив, тільки дров цього разу на них усвідомлено пошкодував.

Не спалося йому вночі. Кілька разів здавалося, що він таємний, змовницький їхній шепіт чує. Підходив навшпиньки до дверей кабінету, ліве, єдине своє вухо до неї прикладав, але нічого, крім тиші й поодинокого, випадкового хропіння, почути не міг.

А вдосвіта уявив собі, що при зіткненні з ними сам-на-сам обов’язково висловить їм у вічі неприємні свої думки. А вони, як простий народ, на це поясненнями відповісти не зможуть, а тільки насильством. Що йому тоді? Протиставляти нові думки новому насильству? Провокувати їх на ще більше насильство? Ні!

Вирішив Самсон зранку піти з дому, щоб до десятої, нагулявшись, прибути на Тарасівську до товариша Найдена.

Спускаючись до виходу, він спеціально на першу рипучу сходинку наступив. Як знав, що на її вереск вдова двірника вигляне. І вона виглянула, покликала до себе, чай зробила.

Словом, замість гуляння просидів він у вдови понад годину в теплій кухні, яка буяла запахами простого життя. Розповів про те, як із Надією в Купецькому саду гуляли, а про стіл не розповів і здивувався навіть, що не спитала вона його про стіл. Не могла ж вона не бачити, як червоноармійці його з парадного виносили? Але не торкнулася їхня чайна бесіда злощасного столу. А тим часом вулиця за вікном прокинулася, зашуміла.

– Ти якщо щось заховати хочеш, можеш мені на зберігання дати, – сказала наостанок вдова. – Завтра знову по домівках ходитимуть! Постільну повинність на мешканців накладати! Так ти дивись, прибережи те, що зберегти хочеш!