Читать книгу Самсон і Надія - Андрей Курков - Страница 3

– Пальто я б вам радив забрати, – сказав по-російськи з польським акцентом прикажчик похоронного дому. – У пальті не ховають! Там воно не зігріє. А от на ноги треба б!

Тіло батька лежало в грубо збитій труні. Голова, укрита квадратом китайського лілового шовку, здавалася цілою. Працівник похоронного дому перебинтував її, щоб стягнути розколоті половинки черепа.

– А ось ця дошка? – Самсон показав поглядом на боковину труни, що явно вже була в іншому вжитку.

– Ви знаєте, у нас же своя лісопильня під Фастовом, але тепер туди не доїхати, а якщо доїдеш, то можеш не повернутися, – сказав прикажчик. – Там, де не вистачило доброго дерева, вставили з поваленого паркану… Клієнтів занадто багато, столяри не встигають… Може, ваш батько повз цей паркан і ходив!

На зазвичай малолюдному Щекавицькому кладовищі цього разу стояв вуличний гамір. І навіть каркання сотні ворон, які вподобали крону могутнього дуба на старообрядницькій ділянці, було не в змозі цей гамір заглушити. Шум, плач, сердиті, але все ж жалобні голоси долинали з краю кладовища, з боку урвища. Самсон же перебував у самому центрі, стояв і спостерігав, як двоє дядьків, знайдених прикажчиком, поглиблювали вузьку яму між старими могилами. Час від часу він відходив на кілька кроків, аби бура земля, яку викидали з ями, не впала на черевики.

– Глибше не можна! – крикнув із ями один. – Тут уже труни!

Мабуть, для підтвердження своїх слів, він ударив лопатою по дереву, яке прозвучало у відповідь глухо та жалібно.

Самсон заглянув униз.

– А труна стане?

– Якщо убгати, то стане! – відповіли йому. – Може, трохи стиснеться!

Праворуч визирало потемніле ребро труни мами, похованої тут п’ять років тому. Вона пішла слідом за сестричкою Вірочкою, заразившись від неї хворобою легенів. Ось тепер і тато ляже поряд третім, не залишивши йому, Самсонові, місця в сімейній могилі.

Він глянув на пам’ятник – бетонне дерево з обрубаними гілками. З вирізаним написом «Колечко Віруся, Колечко Зінаїда Федорівна. Спочивайте з миром. Від батька, мами й брата».

Напис збентежив Самсона.

Дядьки опустили труну на мотузках. Вузька його частина легко стала на дно могили, верхня ж застрягла на два фути вище.

Дядьки лопатами підтесати буру землю в тісному місці, і верхня частина труни опустилася на кілька вершків униз.

– Далі зараз не піде, – похитав головою дядько. – Але потім воно осяде! Воно завжди так! Завжди осідає!

Самсон кивнув. І відчув, як сповзає пов’язка. Знайшов на дотик вузлик бинта над відрубаним вухом, розв’язав, підтягнув і пов’язав кінчики заново.

– Болить? – співчутливо запитав один із дядьків.

– Ні, – відповів Самсон. – Тільки ниє.

– Воно завжди так! – сказав дядько і з виглядом усезнавчого мудреця закивав непокритою головою. Потім дістав із кишені ватяної куртки пом’яту картату кепку і покрив нею голову.

Отримавши розрахунок, дядьки пішли до підводи. Самсон залишився сам. І тут із-за хмар визирнуло сонце, і під його променями немов притихло все на кладовищі. Ворони замовкли. І з боку урвища ніхто не шумів і не плакав. Усе причаїлось і затримало подих. Усе, крім прохолодного березневого вітру.

Бурі плями землі на старому зашкарублому снігу навколо свіжої могили здалися Самсону плямами крові.

Добротне, але брудне батьківське пальто, відмивши комір й утеплені ватином плечі, він повісив у лівій половині шафи, у правій висів одяг мами та її улюблений кожушок із сірої лисиці.

Зайшов до кабінету батька. У цю маленьку, але затишну кімнатку з одним вікном, що виходить на вулицю, він заглядав рідко. Письмовий стіл батько тримав у німецькому порядку. По праву руку на краю стільниці лежав абакус[1], подарований господарем торгової фірми, де батько працював рахівником до самого її закриття рік тому. Боковинки горіхової рами абакуса були інкрустовані вставками зі слонової кістки. Самі лічильні кісточки теж були благородними, з кісток «морського звіра», як полюбляв казати батько.

По ліву руку на столі зазвичай лежали картонні теки на зав’язках із документами. Але коли торгова фірма закрилася, ці теки перекочували на підлогу. Викидати їх батько не поспішав, говорив, що життя неможливе без повітря, води й торгівлі, а тому думав, що й торгова фірма може знову відкритись, як тільки «незадоволені стануть задоволеними».

На стіні ліворуч і на стіні праворуч висіло на вбитих цвяхах іще три десятки рахівниць – ціла колекція. Раніше Самсону вони здавались однаковими, але тепер, коли він залишився в квартирі сам і зміг до них придивитися, то дуже швидко побачив відмінність і форм, і відтінків, і кольору лічильних кісточок. Дивно й нерозумно на прикрашених абакусами стінах виглядали кілька фотографій у дерев’яних рамках. Дідусь із бабусею, батько з матір’ю, він, Самсон, із сестрою Вірою маленькі в матросках…

Самсон підійшов ближче до своєї фотографії з сестричкою. Рука потягнулася до абакуса, що висів під нею.

Він із силою штовхнув кісточку ліворуч на вільний край залізної спиці.

– Віра! – сказав він сумно. Потім штовхнув туди ж наступну і мовив: – Мама! – А відправивши за ними слідом третю, уже зовсім притишеним голосом сказав: – Батько!..

Потім трохи відділив четверту кісточку від решти в ряду й повозив її пальцем по спиці ліворуч-праворуч.

Гмикнув і відійшов. Сів за батьківський стіл. Висунув верхню ліву шухляду. Узяв до рук їхній сімейний паспорт. На фотографії вони були вчотирьох. Дата видачі – 13 лютого 1913 року. Тато його оформив, мріючи про сімейну поїздку до Австро-Угорщини на води. Тепер ні Австро-Угорщини, ні Російської імперії, ні тата. Тільки паспорт.

Самсон закрив сіру книжечку, поклав туди, звідки взяв. А поряд із нею – коробочку з-під пудри зі своїм вухом. І тут доторкнувся до правої скроні, помацав рану під бинтом. Вона дійсно нила, але не боліла.

Клацнув пальцями біля рани, і здалося йому клацання гучним і дзвінким.

«Добре, що ще чую», – подумав.