Читать книгу Самсон і Надія - Андрей Курков - Страница 5

Микола Миколайович Ватрухін, здавалося, ніскільки не здивувався, побачивши перед собою Самсона.

– Ну, давайте-но подивимося ваше вухо! Проходьте! – запросив він хлопця до кабінету, кивнувши прислузі, що визирала з-за спини візитера.

Знявши брудну пов’язку з його голови і гидливо кинувши її в кошик для сміття, він нахилився до оголеного вушного отвору.

Самсон зауважив, що в руках лікаря з’явилася лупа на перламутровій ручці.

– Так-так-так, – закивав задумливо Ватрухін. – Заживає як на студенті! – мовив повагом він, немов сам здивувався цьому відкриттю. – Тепер уже можна без бинта. Я маззю оброблю, а там…

– А можна ще разок забинтувати? – попросив Самсон.

– Чому ж не можна, можна! Але ж необов’язково! Тепер треба, щоб рана дихала!

– Таж сиро й холодно! – розгублено мовив Самсон. – Ну, і якщо по правді, боюся я без вуха по вулиці ходити. Це ж на очах у всіх!

– Гаразд, гаразд, – лікар махнув рукою. – Не подумайте, що мені бинта на вас шкода! Хоч тепер і не купиш! Старими запасами живу! А слух як? Давайте-но гляну, хоч і не фахівець!

Перед тим як забинтувати наново голову, лікар з силою обома руками повернув її оголеним вушним отвором до вікна.

– Видимих пошкоджень немає. Чуєте ж добре?

Самсон зітхнув:

– Іноді здається, що занадто добре! Навіть заснути важко!

– Ну це, братику, тому, що тепер у вас слух цим вушним отвором всеспрямований, а не такий, як лівим! Вухо ж нам дано не тільки для того, щоб чути, а перш за все, щоб прислухатися! Спрямований слух – він виділяє з шумів життя те, що нам треба, а всеспрямований – засмічує увагу. Втямили?

Самсон кивнув.

– У домі хтось є, хто може наново перев’язати?

Хлопець похитав головою.

– Ну в усякому разі завжди можете до перукаря з бинтом прийти, вони вміють! І я б радив раз на два дні цей бинт прати! Тоді на кілька тижнів вистачить!

– А можна вас про очі запитати? – наважився Самсон.

– Ну чого ж, запитуйте!

– Мені деякі предмети тепер червонішими ніж зазвичай бачаться… Я ось і на свічку, що горить у церкві, дивився. Знаю, що в неї вогонь жовтуватий, а бачу червоний!

Знову в руках у лікаря збільшувальне скло з’явилося.

– Давайте-но у вікно подивіться!

Втупився Самсон у немите вікно, на яке зовні мокрі сніжинки осідали й відразу ж униз повзли, за собою сірий брудний слід тягнучи.

– А очі не щипають? – поцікавився лікар.

– Щипають трохи.

– Плями якісь у вас на сітківці… Червонуватий бруд… Зараз промиємо!

Відійшов він до медичної металевої шафи з білими емальованими ребрами. Цокнули дверцята.

– Тепер у стелю дивіться! – наказав Самсону.

Задер хлопець голову. Широко очі розплющив.

– Ой господи! – видихнув несподівано лікар.

– Що там? – перелякався Самсон.

– Це ж, напевно, кров батька вашого в очі потрапила! І ось частинка мозку присохла до рогівки. Зараз відмочимо.

Закапав лікар в очі хлопцеві краплі.

– Сидіть поки що так, нехай очі ванну приймуть!

Назад додому брів Самсон повільними кроками, під ноги собі дивлячись.

– У жодному разі очі під сніг не підставляйте! – якнайсуворіше напучував його лікар. – Умивайте їх теплою водою разів п’ять на день! Сьогодні вівторок, у п’ятницю знову прийдете! Будемо вашу рогівку чистити!

За спиною задзвеніли об бруківку підкови коня, який поспішав. Самсон, злякавшись, кинувся до найближчого будинку. На ходу озирнувся, побачив червоноармійця, який напружено вдивлявся вперед за рухом коня. Цокіт тепер віддалявся, і хтось іще відскочив із дороги, поступаючись нею збройному кінному стражникові нової влади.

Думка про нову владу викликала в Самсона гірку посмішку. Коли була одна влада, нехай і стара, життя здавалося непривабливим, зрозумілим і звичним. І так само звично було її лаяти, хоча при ній навіть і після початку Світової війни якось і труднощі, у порівнянні з тим, що сталося потім, були не труднощами, а так, незручностями. Ну а потім стара царська влада обвалилась, і на її місце прийшло багато дрібних і лютих, що змінювали одна одну зі стріляниною та з ненавистю. Тільки за часів німецького гарнізону та невидимого гетьмана життя начебто стало знову безпечнішим і тихішим, але й це затишшя завершилося страшними «звірячими» вибухами та пожежами, що залишили сотні трупів киян і тисячі калік та бездомних.

Тоді, у червні 1918-го повітря Києва осідало на язиці та крутило в носі запахом згорілого пороху. Тепер при кожному натяку на відлигу від заледенілих заметів зі сміття та снігу, що громадилися по кутках житлових будинків, несло теплим перегноєм, немов наближення весни насамперед відчував саме кінський гній, щедро доданий до сміттєвих заметів дерев’яними лопатами двірників. Його немов укладали у фундамент кучугур, що розширювалися, і тому він завжди був поруч, ближче до перехожого люду, ніж сміття ранньої зими, яке тепер лежало десь у холодній глибині цих чорних мерзлих київських Аппалачів і Кордильєр.

Щойно заскрипіла перша нижня приступка дерев’яних сходів, як відчинилися двері в двірницьку квартирку. Вдова двірника поманила рукою Самсона до свого ніколи не провітрюваного царства соковитих, важких запахів.

– До тебе червоноармійці приходили, – сказала вона. – Контрибуцію вимагати хотіли. Я їм сказала, що ти сирота! Це їм сподобалося, але вони все одно повернуться. У них тепер увесь список мешканців. Виселити тебе хочуть.

– Як? Чого це?

– Ну вони ж за справедливість! Кожному по кутку має бути, а не по квартирі! А ще вони запитували про музикантів у родині… Музичні інструменти реквізують. Самі хочуть музику грати.

– Скрипка в нас була, – згадав Самсон. – Можна й віддати, тільки батько і вмів на ній!

– Так я тебе не для того покликала! Ти про одруження подумав?

Хлопець здивовано глянув у вічі вдові.

– Ні, – зізнався він.

– У мене на прикметі є одна! З освічених, але така, що все вміє! І квартиру захистить, аби не виселили!

– Як вона захистить? – не повірив Самсон.

– Їй пальця в рот не клади, вона і м’якою, як масло, може бути, і твердою, як чавун! Ти б подивився! Тобі б така дружина все одно що гвинтівка була б! Таких навіть солдати бояться! Ти знаєш що, заглянь сьогодні ввечері на оселедець! Я і її покличу, сам придивишся!

Спантеличений Самсон піднявся до себе. Не розуваючись і не знімаючи гімназичного пальта, пройшовся по квартирі, у якій дійсно тепер було і холодно, і самотньо. Зупинившись перед трьома березовими полінами біля лівої грубки, важко зітхнув. Треба спускатися в підвал по дрова – від трьох полін тільки чавунні дверцята грубки нагріються, а щоб сама кахляна її стінка теплою стала, полін десять треба!

Зупинився погляд його на бляшанці з-під монпансьє, всередині якої коробочка з-під пудри від мишачих зубів сховалася. Взяв, відніс назад у батьківський кабінет. У шухляду столу опустив. Немає ще таких мишей, які могли б бляшанку прогризти!

Поміняв гімназичне пальто на стару ватяну батьківську куртку й вирушив до підвалу по дрова.