Читать книгу Паскудна звістка - Эдвард Сент-Обин - Страница 3

Патрік удавав, що спить, сподіваючись, що сусіднє місце залишиться вільним, але невдовзі почув, як на багажну полицю над його головою кладуть «дипломат». Він знехотя розплющив очі і побачив перед собою кирпатого чоловіка міцної статури.

– Вітаю. Мене звати Ерл Гаммер, – сказав чоловік і простягнув Патрікові руку, вкриту цяточками ластовиння, що ховалося під густими світлими волосинками. – Гадаю, ми з вами сусіди на цей переліт.

– Патрік Мелроуз, – механічно відповів Патрік, подаючи містерові Гаммеру свою липку, ледь тремтливу руку.

Учора раннім вечором йому зателефонував із Нью-Йорка Джордж Вотфорд.

– Патріку, мій дорогий, – протягнув він напруженим голосом, що трохи затримувався на шляху через Атлантичний океан, – боюся, у мене для тебе жахливі новини. Твій батько помер позавчора вночі у своєму номері. Я не міг додзвонитися ні тобі, ні твоїй матері – вона, здається, у Чаді з дитячим фондом ЮНІСЕФ, але мені немає потреби описувати свої почуття – ти й сам знаєш, що я обожнював твого батька. Дивовижно, саме у день його смерті ми мали зустрітися за ланчем у клубі «Ключ», але він, ясна річ, не прийшов, я ще, пам’ятаю, дивувався, як це на нього не схоже. Для тебе це, напевно, страшний удар. Ти знаєш, Патріку, його всі любили. Я сказав деяким членам клубу та слугам – вони страшенно засмутились.

– Де він зараз? – холодно запитав Патрік.

– У похоронному бюро Френка Е. Макдоналда на Медісон-авеню. Тут усі користуються їхніми послугами. Як я собі уявляю, страшенно пристойне місце.

Патрік пообіцяв Джорджеві одразу ж зателефонувати, щойно він прилетить до Нью-Йорка.

– Вибач, що приніс тобі такі погані новини, – сказав Джордж. – У цей важкий час тобі знадобиться вся мужність, на яку ти здатен.

– Дякую за дзвінок, – відповів Патрік. – Побачимося завтра.

– До зустрічі, мій дорогий.

Патрік відклав шприц, який саме промивав, і завмер перед телефоном. Чи це погана новина? Можливо, йому знадобиться вся мужність, на яку він здатен, аби не пуститися в танок на вулиці і не вишкірятися на весь рот. Крізь брудні вікна квартири лилося сонячне світло. Надворі, на Еннісмор-Ґарденз, листя платанів різало очі неприємно яскравою зеленню.

Патрік рвучко зірвався на ноги.

– Тобі це так просто не минеться, – мстиво пробурмотів він.

Закасаний рукав сорочки ковзнув донизу, всотуючи в себе краплинку крові на згині ліктя.

– Знаєте, Падді,– сказав Ерл, вочевидь знехтувавши тим фактом, що ніхто й ніколи ще не називав Патріка «Падді», – я заробив чортову купу грошей і зміркував, що час мені вже пожити у своє задоволення.

Вони летіли лише пів години, а «Падді» уже став найвірнішим друзякою Ерла.

– Дуже мудро з вашого боку, – проказав Патрік.

– Я винайняв квартиру на першій лінії в Монте-Карло і будинок на узгір’ї неподалік від Монако. Чарівний будиночок, – Ерл похитав головою, наче не йняв віри своїм словам. – Найняв дворецького-англійця, котрий мені каже, який спортивний піджак надягнути. Можете це уявити? А ще в мене нарешті з’явився вільний час, аби читати «Волл-стрит джорнал» від самого початку і аж до кінця.

– П’янлива свобода, – зауважив Патрік.

– Просто неймовірно! А ще я зараз читаю надзвичайно цікаву книжку «Мегатренди». І ще одну давньокитайську, про мистецтво війни. Ви взагалі війною цікавитесь?

– Не дуже.

– У мене тут, звичайно, особистий інтерес, я був у В’єтнамі,– промовив Ерл, дивлячись в ілюмінатор.

– Сподобалося?

– Надзвичайно, – усміхнувся Ерл.

– Жалю не лишилось?

– Я вам скажу, Падді, про що я шкодую – про те, що нас обмежували у виборі цілей. Летиш над портом, бачиш, із танкера переливають нафту, і знаєш, що це для В’єтконгу, а відбомбитися не можеш. І дотепер, як згадаю, так зло бере, – Ерл, якого, здавалося, дивує все, про що він говорить, стенув плечима. У Патрікових вухах зазвучала батькова музика – чітко і голосно, як звук скла, що розбивається. Він відвернувся до проходу, але бурхлива життєва енергія сусіда скоро розвіяла його звукову галюцинацію.

– Падді, а ви бували в клубі «Таїті» в Сен-Тропе? Неймовірна місцинка! Я там якось зняв двох танцівниць, – Ерл на пів октави знизив голос, як того вимагала довірлива чоловіча розмова. – Знаєте, що я вам скажу? Я страшенно люблю трахатись. Неймовірно люблю це діло! – вигукнув він. – Але тут однієї тілесної сили недостатньо, ви ж розумієте, про що я? Треба, щоб і в голові було щось таке… Так от, я гоцав тих двох танцівниць, – вони були просто фантастичними, такі тіла, така краса, – а кінчити не міг. Ви розумієте, про що я?

– У вас не було цього самого в голові,– припустив Патрік.

– Дуже точно, у мене не було цього самого в голові,– підтвердив Ерл.

Можливо, цього самого в голові не було й у Деббі. Вчора ввечері Патрік зателефонував їй, аби сказати про смерть свого батька.

– Господи, який жах, – вимовила вона. – Я зараз приїду.

У її голосі відчувалися нервозність і спадковий страх осоромитися недоладно сказаною фразою. Зважаючи на батьків, яких вона мала, не дивно, що ніяковість стала її головним почуттям. Батько Деббі, австралійський художник на ім’я Пітер Гікман, був феноменальним занудою. Якось у присутності Патріка він почав анекдот із життя словами: «Це нагадало мені мою найкращу оповідку про буябес». А через пів години Патрік міг лише подумки привітати себе з тим, що не мав нагоди почути решту Пітерових оповідок про буябес.

Мати Деббі, невротичка з рухами жука-привида на батарейках, мріяла про становище в суспільстві, якого не могла досягнути, доки поруч із нею відсвічував Пітер зі своїми оповідками про буябес. Відома професійна організаторка урочистостей, вона мала необережність довіряти власному смакові та розумінню. Крихка бездоганність її фахових прийомів розсипалася на порох, щойно живі гості з’являлися на безповітряній арені її вітальні. Подібно до альпініста, котрий віддає Богу душу ще в нижньому таборі, вона передала Деббі свій заповіт – лізти вгору. Безглуздість Патрікового існування і нездоровий колір обличчя місіс Гікман пробачала за його річний дохід, що дорівнював ста тисячам фунтів, і за той факт, що його рідня, хоч відтоді й за холодну воду не бралася, свого часу спостерігала нормандське вторгнення на боці переможців. Урешті-решт, розмірковувала вона, Патрікові тільки двадцять два.

Тим часом Пітер так само колекціонував потішні анекдоти та розповідав про кумедні випадки з життя власної доньки в барі, що швидко порожнів, клубу «Тревеллерз», куди його прийняли через сорок років наполегливих прохань, очевидно, під час нападу слабкості, про який члени цього клубу, змушені вислуховувати його монологи, тепер гірко шкодували.

Після того як він умовив Деббі не приїжджати, Патрік вийшов прогулятись до Гайд-Парку. Очі пекло від сліз. Вечір був сухий і спекотний, у повітрі висіли пилок і курява. Піт стікав по ребрах, виступав краплинами на чолі. Над Серпентайном розбухле сонце сідало в кривавицю загазованого серпанку. На дрібненьких хвильках води погойдувалися жовті з синім човни. Патрік завмер, спостерігаючи за поліцейським автомобілем, який на великій швидкості проїжджав поза сараями для човнів. Він заприсягнувся ніколи більше не вживати героїну. Це був найважливіший момент у його житті, і треба повестися правильно. Він мусить вчинити правильно, хай би там що.

Патрік закурив турецьку сигарету і попросив стюардесу принести йому ще коньяку. Без дози його вже трохи лихоманило. Чотири пігулки валіуму, вкрадені у Кей, допомогли подолати сніданок, але тепер перші ознаки ломки товклися в його шлунку, немовби притоплені кошенята в мішку.

Кей була американкою, із якою Патрік крутив роман. Учора ввечері йому захотілося зануритись у жіноче тіло, переконатися, що, на відміну від батька, він досі живий, і для цього Кей пасувала найкраще. Деббі була красивою (так усі казали) і розумною (так казала вона сама), але Патрік заздалегідь уявляв, як вона нервово ходить кімнатою, цокаючи підборами, наче китайськими паличками для їжі. А він потребував тепла і ласки.

Кей жила у квартирці, яку винаймала на околиці Оксфорда, там вона грала на скрипці, тримала кицьок і писала дисертацію про Кафку. До бездіяльності Патріка вона ставилася суворіше за інших. «Тобі треба себе продавати, – казала вона. – Просто, щоб позбавитися цієї фігні».

У квартирі Кей Патрікові не подобалося все. Він знав, що не вона повісила позолочених купідонів на шпалери в стилі Вільяма Морріса[1]; з іншого боку, вона їх і не зняла. Кей зустріла Патріка в темному передпокої, густе темне волосся розсипане по плечах, тіло задрапіроване в щільний сірий шовк. Вона повільно поцілувала його, а її ревниві кицьки в цей самий час шкрябали двері на кухні.

Патрік випив віскі і прийняв валіум, який дала йому Кей. Потім вона розповіла, як помирали її батьки.

– Треба почати про них погано піклуватися, і образу за те, що вони про тебе погано піклувалися, як рукою зніме, – сказала вона. – Минулого літа мені довелося везти їх через Сполучені Штати. Тато помирав від енфіземи, а мама, колись залізна жінка, після інсульту перетворилася на малу дитину. Я неслася Ютою на швидкості вісімдесят миль за годину, шукаючи, де купити балон із киснем, а мама лепетала: «Ой-ой, татусеві погано, ой-ой».

Патрік уявив, як батько Кей відкинувся на заднє сидіння і дивиться осклілими очима, а його легені, наче порвана рибальська сіть, марно силкуються піймати повітря. А як помер його батько? Патрік забув про це запитати.

Після напрочуд ясного зауваження про «це саме в голові» Ерл узявся розводитися про свої «різноманітні капіталовкладення» і про «любов до сім’ї». «Діточки», за його словами, «важко пережили розлучення», але, завершив він зі сміхом, «я провів диверсифікацію, і не лише в плані бізнесу».

Патрік радів, що вони летять «Конкордом». Це не тільки означало, що в нього залишаться сили після перельоту подивитися на труп батька до призначеної на наступний день кремації, але й удвічі скорочувало його розмову з Ерлом. Таке треба вказувати в рекламі. У голові ввімкнувся бадьорий закадровий голос: «Ми піклуємося не тільки про ваш тілесний комфорт, але й про ваше душевне здоров’я, тому скоротили час вашої бесіди з такими, як Ерл Гаммер».

– Знаєте, Падді,– говорив Ерл, – я зробив досить значну – маю на увазі, дуже велику – пожертву Республіканській партії, тож можу розраховувати на місце посла майже в будь-якій країні, де тільки захочу. Але мене не цікавлять Лондон чи Париж – це чисте представництво.

Патрік одним ковтком випив свій коньяк.

– Мені потрібна маленька латиноамериканська або центральноамериканська країна, де посол контролює ЦРУ на місцях.

– На місцях, – повторив за ним Патрік.

– Саме так. Але тут у мене дилема. По-справжньому важка дилема, – Ерл знову посерйознішав. – Моя дочка хоче потрапити до національної збірної з волейболу, і наступного року в неї серія важливих ігор. Чорт, я не знаю, що робити: стати послом чи, може, повболівати за дочку.

– Ерле, – гарячково промовив Патрік. – Немає нічого важливішого, ніж бути хорошим батьком.

Ерл помітно розчулився.

– Я ціную вашу пораду, Падді, слово честі, ціную.

Політ наближався до кінця. Ерл висловився в тому дусі, що в «Конкорді» завжди зустрічає «першокласних людей». В аеропорту Ерл попрямував на паспортний контроль «для громадян США», а Патрік – «для громадян інших країн».

– На все добре! – загорлав Ерл, махаючи йому на знак прощання. – Іще побачимось!

– Кожне розставання, – прогарчав Патрік собі під ніс, – це маленька смерть.