Читать книгу Паскудна звістка - Эдвард Сент-Обин - Страница 6

Як розв’язати проблему, коли ця проблема існує тільки у твоїй голові? Патрік уже не вперше обмірковував цю нав’язливу думку. І от тепер, із нехіттю знімаючи пальто й віддаючи його набріоліненому офіціантові в червоному піджаку, знову про це думав.

Їжа – це лише тимчасовий запобіжний захід, але, з іншого боку, усі подібні заходи тимчасові, навіть смерть, і ніщо так не переконувало його в існуванні загробного життя, як невблаганний сарказм фатуму. Безсумнівно, самогубство стало б лише жорстоким прологом до чергового відтинку нудотної усвідомленості вирв, які швидко звужуються, та зашморгів, що затягуються, спогадів, що цілісінькими днями, немовби шрапнеллю, розстрілюють твоє тіло. Хто знає, які витончені тортури є в запасі для літніх таборів вічності? Тут хоч не хоч, а зрадієш, що живий.

«Тільки за водоспадами грубих насолод, – думав Патрік, беручи до рук меню в шкіряній обкладинці й навіть не намагаючись підвести очі,– можна сховатися від гончих псів сумління». Тут, у прохолодній кам’яній печерці за важким білим пологом водяних струменів, було чутно, як вони заходяться гавкотом на березі; у будь-якому разі, тут вони не могли розірвати йому горлянку люттю своїх докорів. Як-не-як, а слід його буде легко взяти. Цей слід усіяний свідченнями марно витраченого часу, безнадійних бажань, не кажучи вже про кров на сорочках, а також на шприцах, що їм він у нападі раптової відрази згинав голки, а потім вирівнював, щоб знову вколотися, тепер, уже точно, востаннє. Патрік різко видихнув і склав руки на грудях.

– Сухе мартіні. Не розбавлене, із лимоном, – процідив він. – І я готовий зробити замовлення.

Офіціант ішов просто до нього, щоб прийняти замовлення. Усе під контролем.

Більшість людей у зав’язці, після зміни часових поясів і оглушені кваалюдом, втратили б інтерес до їжі, але в Патріка апетит зберігався завжди, навіть коли страх неминучості дотиків переводив його потяг до сексу в теоретичну площину.

Він пам’ятав, як Джоні Голл з обуренням розповідав про дівчину, якій незадовго перед тим дав відставку. «Вона була з тих, хто може підійти і скуйовдити тобі волосся, коли ти щойно затарився коксом». Патрік тоді завив від самої думки про подібну безтактність. Не можна куйовдити хлопцю волосся, коли той почувається порожнім і крихким, неначе склянка. Не може бути нічого спільного між тими, хто вважає кокаїн помірно розбещувальним і еротичним наркотиком, і ширяльниками, котрі вже знають, що це – передовсім можливість перенестися в арктичний ландшафт найчистішого жаху.

Цей жах був ціною, яку доводилося платити за першу оглушливу хвилю кайфу, коли свідомість неначе розпускається, як білі квіти, на кожному гіллястому нерві. Усі розсіяні думки збираються докупи, немовби металева тирса під магнітом, який стягує їх у залізну троянду. Або… треба припинити про це думати… або як насичений розчин мідного купоросу під мікроскопом, що миттєво проростає кристалами, розповзаючись по всій поверхні предметного скла.

Треба припинити про це думати – і зробити це. Ні! І думати про що-небудь інше. Про батьків труп, наприклад. Чи так буде краще? Це допоможе позбутися проблеми бажання, одначе ненависть може виявитися так само маніакальною.

А ось і сухе мартіні. Хай і не кавалерія, та хоча б боєприпаси. Патрік випив холодну тягучу рідину одним ковтком.

– Бажаєте ще один, сер?

– Так, – різко сказав Патрік.

Інший офіціант, трохи старшого віку й у смокінгу, підійшов прийняти Патрікове замовлення.

– Тартар із сирого лосося, потім стейк-тартар, – сказав Патрік із тихим задоволенням від того, що вимовляє слово «тартар» двічі. Його тішило, що він замовляє дорослий варіант дитячої їжі, заздалегідь подрібненої, щоб можна було не жувати.

Третій офіціант, із виноградним гроном на лацкані та великим золотим тастевеном для дегустації вина на золотому ланцюжку, виявив готовність принести Патрікові пляшку «Кортон-Шарлеман» відразу і відкрити пляшку «Дюкрю-Токаю» на потім. Усе було під контролем.

Ні, про це не можна думати, і взагалі, ні про що думати не можна, а особливо про героїн, оскільки лише один героїн допомагав по-справжньому, позбавляв метання в ховрашковій кулі нерозв’язних питань. Героїн був кавалерією. Він був четвертою ніжкою зламаного стільця, підігнаною так точно, що дерево сходилось у місці зламу, не залишаючи жодної щілинки. Героїн укладався, муркочучи, в основі черепа, обвивався довкруж нервової системи, немовби чорний кіт, який згорнувся клубочком на улюбленій подушці. Він був соковитим і м’яким, неначе горлечко лісового голуба або налитий на папір віск для печатки, різнокольоровим, ніби пригорща дорогоцінного каміння, яку пересипаєш із долоні в долоню.

Патрік ставився до героїну, як інші ставляться до кохання, а до кохання він ставився, як інші до героїну: як до небезпечного і незрозумілого марнування часу. Що міг би він із цього приводу сказати Деббі? «Ти, звичайно, знаєш, що два головні почуття в моєму житті – це ненависть до батька і любов до наркотиків, але я хочу, щоб ти знала, що ти завжди будеш у мене на третьому місці». Хіба існує жінка, котра б не пишалася медаллю, нехай і бронзовою, отриманою в такому змаганні?

– Бля, та коли ти вже заткнеш пельку, – мало не вголос пробурмотів Патрік, випиваючи другий келих мартіні так само швидко, як і перший.

Якщо й надалі все йтиме так, йому доведеться зателефонувати П’єрові, по-справжньому чудовому нью-йоркському дилерові. Ні! Він не зробить цього, він заприсягнувся собі зав’язати. 555–1726. Цей телефонний номер був усе одно, що витатуйований у нього на зап’ястку. Патрік не телефонував П’єрові з минулого вересня, уже вісім місяців, але ніяк не міг забути полегшення та хвилювання, що означали для нього ці сім цифр.

Золоте Гроно повернувся, знімаючи цупку золоту обгортку з шийки «Кортон-Шарлеман» і тримаючи пляшку кларету, доки Патрік роздивлявся етикетку з білим шато під золотими небесами. «Може, після такої втіхи й не доведеться затарюватися після вечері», – скептично роздумував він, потягуючи налите на пробу біле.

Перше відчуття викликало в нього усмішку впізнавання, неначе розгледів кохану в далекому кінці залюдненого перону. Патрік знову підняв келих, відпив великий ковток блідо-жовтого вина, затримав на кілька секунд у роті й тільки потім проковтнув. Так, воно діяло, діяло саме так, як і раніше. Деякі давні друзі ніколи не підводять.

Він заплющив очі, переживаючи хвилі післясмаку, немовби галюцинацію… Більш дешеве вино оглушило б своєю фруктовістю, але виноград, який постав зараз перед Патріковою уявою, був захопливо штучним, неначе сережки з роздутими жовтими перлинами. Патрік уявляв собі товсті жилаві лози, котрі ведуть до масного червонястого ґрунту. Сліди заліза, каменю, землі й дощу спалахували на піднебінні, болісно нестримні, неначе падаюча зоря. Відчуття, довго закупорені в пляшці, розгорталися, ніби вкрадене полотно забутого майстра.

Деякі давні друзі не підводять. Патрікові хотілося розплакатися.

– Бажаєте скуштувати Дукру-Бокау? – Золоте Гроно вимовляв французькі слова, як англійські.

– Так, – відповів Патрік.

Золоте Гроно налив червоне вино в недоладно великий келих. Від самого запаху перед Патріком постали образи. Граніт, що зблискує. Павутиння. Готичні льохи.

– Прекрасно, – сказав Патрік, не завдаючи собі клопоту куштувати вино. – Налийте зараз трохи, я вип’ю пізніше.

Патрік обперся на спинку стільця. Вино на деякий час відвернуло його увагу, але тепер повернулося те саме запитання: їхати після вечері до дилера чи до готелю? Можливо, варто навідати П’єра просто так, по-товариськи? Патрік реготнув від недолугості такого приводу, але водночас відчув дуже сильне сентиментальне бажання побачитися зі схибленим французом. Саме з П’єром Патрік відчував найбільше духовне споріднення. П’єр вісім років провів у психлікарні, уявляючи себе яйцем. «Так, блядь, вісім років, – казав він швидкою скоромовкою з сильним французьким акцентом, – я вважав себе яйцем. Je croyais que j’étais un oeuf – і це ніякий, нахер, не жарт». Увесь цей час його покинуте тіло годували, повертали, мили і одягали доглядальниці, які не підозрювали, що піклувалися про яйце. П’єр міг безперешкодно кружляти над світом у просвітлінні, яке не потребувало грубого посередництва слів і відчуттів. «Я розумів усе, – розповідав він і виклично дивився на Патріка. – J’avais une conscience totale».

У своїх мандрах П’єр інколи заглядав до лікарняної палати і з відразливим жалем зависав над своїм тілом, яке ще не проклюнулося з яйця. Однак через вісім років він раптом зрозумів, що його тіло помирає через брак уваги та піклування.

«Довелося мені знову влазити у своє гівняне тіло, і це було гидко. J’avais un dégoût total[12]»

Патріка зачарувала ця розповідь. Нагадала відразу Люципера, коли він втискався в холодні концентричні витки тіла змії.

Одного разу доглядальниці прийшли з губками і протертою їжею і побачили, що П’єр після восьми років мовчання і нерухомості сидить на краєчку ліжка, слабкий, але нетерплячий у своєму бажанні діяти.

– Ну, я пішов, – виголосив він.

Тести показали, що він був при ясному розумі, можливо, навіть занадто ясному, тож його виписали з лікарні, як здорового.

Тепер лише постійна підтримка героїном і кокаїном дозволяла йому зберігати хоча б грубу подобу колишнього захопливого безумства. Він зависав, хоча й не з тією легкістю, на межі між своїм тілом і фатальною ностальгією за безтілесністю. У м’якому згині його ліктя, неначе вулкан, виросла болячка, горбок рубцевої тканини і крові, що запеклася, який дозволяв вганяти голку інсулінового шприца вертикально, попадаючи з першого разу, – відкритий шлях до кровотоку, через який будь-якої секунди, немовби через пожежний вихід, можна було ввести черговий спідбол і припинити жах ув’язнення в негостинному тілі, яке відчувалося майже нерідним.

П’єрове життя було до краю впорядкованим. Він не відпочивав дві з половиною доби, потім вмазувався великою дозою і спав або принаймні лежав упродовж наступних вісімнадцяти годин. У періоди неспання він продавав наркотики швидко й ефективно, рідко дозволяючи покупцям залишатись у його чорно-білій квартирі більше десяти хвилин.

Було б зовсім незручно, якби клієнти помирали просто в нього в лазничці, тож він забороняв їм колотись у себе; проте для Патріка дуже скоро П’єр зробив виняток. Усе минуле літо Патрік намагався жити в одному режимі з П’єром. Вони часто просиджували цілі ночі за покладеним горизонтально дзеркалом, що слугувало П’єрові столом, оголені до пояса, щоб не закачувати й не опускати рукавів, кололися кожні п’ятнадцять хвилин і, спливаючи пропахлим хімікатами потом, розмовляли на свої улюблені теми: як досягнути повної безтілесності, як стати свідком власної смерті, як залишатися на межі, не зачепленій тими рисами, що їх нав’язала їм попередня історія життя, які безсоромні й дріб’язкові не-наркомани і, звичайно, як би вони самі могли зав’язати, коли б тільки захотіли, – бажання, котре ні в того, ні в того ніколи надовго не затримувалося. «Чорт, – подумав Патрік, спорожнюючи третій келих білого вина і швидко підливаючи собі ще. – Не можна про це думати».

Із таким батьком (хни-хни) Патрік завжди відчував дефіцит авторитетів і рольових моделей, та в П’єрі він нарешті знайшов приклад для наслідування і порадника, якому довіряв. Кожного разу, так було доти, доки П’єр не спробував обмежити його двома грамами коксу на день замість семи, що їх Патрік уважав абсолютно необхідними.

– Ти, бля, зовсім уже схибився! – репетував на нього П’єр. – Хочеш приходу кожного разу. Та так, бля, ти себе в труну загониш.

Ці суперечки трохи зіпсували йому кінець літа, але Патрікові все одно вже час було позбавлятися висипки, котра пішла в нього по всьому тілі та запалилася, а також від невеличких виразок, що всіяли рот, горло і шлунок, отже, він через кілька днів вилетів до Лондону, щоб з’явитись у своїй улюбленій клініці.

– Oh, les beaux jours[13],– зітхнув він, жадібно поглинаючи сиру лососину. А потім допив вино, вже зовсім збайдужілий до смаку.

Хто тут ще є в цьому гидкому ресторані? Дивно, що Патрік і досі не роззирнувся. А між тим, нічого особливо дивного. Вони не закликали його збагнути загадку чужого розуму, хоча, звичайно, люди, котрі, як Віктор, уважають, що в цьому взагалі є якась загадка, зазвичай бувають цілковито занурені в дослідження функціонування власного розуму. Який дивний збіг.