Читать книгу Паскудна звістка - Эдвард Сент-Обин - Страница 5

Анна Айзен підійшла до свого будинку, несучи коробку тістечок із Le Vrai Pâtisserie[6]. Якби вона була La Vraie Pâtisserie[7], як не втомлювався повторювати Віктор, то стала б ще vraie-е або plus vraie[8], думала Анна, усміхаючись швейцарові Фреду. Фред був схожий на хлопчака, якому дісталася шкільна форма старшого брата. Облямовані золотим галуном рукава на половину закривали повняві бліді пальці, а штани, підсмикнуті товстим задом і стегнами, теліпалися значно вище, ніж закінчувалися його голубі нейлонові шкарпетки.

– Привіт, Фреде.

– Вітаю, місіс Айзен. Допомогти вам із пакунками? – запитав Фред, перевальцем підходячи до неї.

– Дякую, – сказала Анна, театрально вгинаючись, – але я ще в змозі донести два мільфеї та pain aux raisins[9]. Послухайте, Фреде. Близько четвертої до мене прийде гість. Він молодий і має вигляд хворого. Не будьте до нього суворі, у нього щойно помер батько.

– Ох, яка прикрість!

– Я думаю, для нього це не прикрість, – відповіла Анна, – хоча сам він, можливо, цього ще не знає.

Фред зробив вигляд, ніби нічого не чув. Місіс Айзен – дуже мила пані, але іноді говорить чудернацькі речі.

Анна увійшла до ліфта й натиснула кнопку одинадцятого поверху. Іще кілька тижнів – і все це скінчиться. Не буде більше ніякого одинадцятого поверху, ніяких плетених тростинових стільців і африканських масок професора Вілсона, а також його великих абстрактних картин у вітальні, які всі були «начебто й непогані, але якісь не такі».

Джим Вілсон, який завдяки багатій дружині виставляв свою колекцію старомодного живопису не де-небудь, а на Парк-авеню, від жовтня за програмою обміну читав лекції в Оксфорді, а Віктор за тією самою програмою – у Колумбійському університеті. Кожного разу, коли вони збиралися на звану вечерю, – тобто майже кожного дня, – Анна підколювала його, називаючи «запрошеним професором». У Анни з Віктором був «відкритий» шлюб. «Відкритий» як «відкрита рана» чи як «відкрита непокора». У цих речах, як і у «відкритому шлюбі», не завжди є щось хороше, але зараз, коли Вікторові було вже сімдесят шість, розлучення з ним не мало великого значення. До того ж про нього мусить хтось піклуватися.

Анна вийшла з ліфта, відчинила двері квартири 11Є і потягнулась до вимикача, що був поряд із індіанським килимом на стіні. Що, чорт забирай, вона скаже Патрікові? Хоча він перетворився спочатку на похмурого та злостивого підлітка, а потім на двадцятидворічного наркомана, вона й досі пам’ятала його п’ятирічним хлопчиком, який сидів на сходах у Лакості, і зараз почувалася винною (хоча й усвідомлювала, наскільки це нерозумно) за те, що так і не зуміла витягти його матір з тієї жахливої вечері.

Як не дивно, омана, котра спонукала Анну вийти заміж за Віктора, по-справжньому почалася саме того вечора. Потім Віктор на кілька місяців поринув у створення нової книжки – «Буття, знання, судження», яку часто (але абсолютно помилково!) плутають із попередньою – «Мислення, знання, судження». Пояснення Віктора, що він навмисно дає книжкам схожі назви, щоб тримати студентів у тонусі, не зовсім переконали Анну, а також його видавця. І все ж таки книжка, як нова мітла, змахнула пилюку, що скупчилася на темі самосприйняття, і змела її в нові захопливого вигляду купки.

У кінці цього творчого періоду Віктор запропонував Анні руку й серце. Їй було тоді тридцять чотири, і, хоча вона сама того не знала, її захоплення Віктором перебувало в найвищій точці. Вона погодилася не лише тому, що він досягнув скромної слави, на яку тільки й може розраховувати живий філософ, але ще й тому, що вважала його гарною людиною.

«І що ж його в біса сказати Патрікові», – думала Анна, виймаючи яскраво-зелену майолікову таріль зі знаменитої колекції Барбари і розкладаючи тістечка на нерівно глазурованій поверхні.

Безглуздо прикидатися перед Патріком, ніби вона добре ставилася до Девіда Мелроуза. Навіть після розлучення з Елінор нещасний і хворий Девід викликав до себе приязні не більше, ніж вівчарка, посаджена на ланцюг. Його життя обернулося на цілковиту поразку, його самотність страшно було уявити, і все одно його посмішка різала, як ніж, а якщо він і вчився (бо вчитися ніколи не пізно!) бути приємним у спілкуванні, ці спроби викликали легку відразу в усіх, хто його знав.

Нахиляючись над дратівливо низьким марокканським столом у вітальні, Анна відчула, як темні окуляри сповзають у неї з чола. Можливо, жовта бавовняна сукня занадто веселенька для такого випадку, ну та й фіг із ним. Патрік давно її не бачив і не здогадається, що вона фарбує волосся. Барбара Вілсон, поза сумнівами, більше схвалила б натуральну сивину, але завтра ввечері Анна мала виступати на телебаченні, говорячи про «Нову жінку». У намаганні розібратися, що воно за проява, ця «Нова жінка», Анна зробила собі Нову зачіску та купила Нову сукню. Це було наукове дослідження, а наука вимагає витрат.

За двадцять хвилин четверта. Трохи вільного часу до приходу Патріка. Час викурити вбивчу, таку, що викликає рак, сигарету, наплювавши на попередження лікарів. Анна називала це «подвійними стандартами». Проте неможливо було заперечувати, що вона і справді почувалася винною, хоча точнісінько так само вона почувалася винною, додаючи у воду для ванни три краплини есенції замість двох, тож чи не один чорт?

Вона тільки-тільки закурила свою слабку, ментолову, легку, майже безглузду цигарку, коли задзвонив домофон.

– Привіт, Фреде.

– Вітаю, місіс Айзен. Тут Патрік Мелроуз.

– Добре, гадаю, вам ліпше скерувати його нагору, – відповіла Анна, міркуючи, чи немає якого-небудь способу внести в цю розмову хоча б дещицю різноманітності.

Вона пройшла в кухню, увімкнула чайник і вкинула пучку чайного листя в японський чайник із гіпертрофовано високою плетеною дужкою.

Аж тут пролунав дзвінок, і вона поспішила відчинити. Патрік у довгому чорному пальті стояв спиною до неї.

– Здрастуй, Патріку, – сказала вона.

– Драсть, – буркнув Патрік і спробував протиснутися повз неї, однак Анна взяла його за плечі і лагідно обійняла.

– Мені так прикро, – сказала вона.

Патрік не піддався на її обійми та вивернувся, немовби борець із захвату противника.

– Мені теж дуже прикро, – промовив він із легким уклоном. – Запізнюватися – погано, але приходити завчасно – непростимо. Пунктуальність – один із тих дрібних недоліків, які я успадкував від батька, а отже, я ніколи не буду шикарним, – він почав ходити туди й сюди кімнатою, тримаючи руки в кишенях пальта. – На відміну від цієї квартири. Хто той щасливчик, який змінив тутешню обстановку на ваш затишний лондонський будинок?

– Колега Віктора з Колумбійського університету, його давній опонент.

– Це ж треба, як добре, коли є опонент. Краще, ніж увесь час сперечатись із самим собою, – сказав Патрік.

Анна співчутливо зітхнула.

– Хочеш чаю?

– Гм, – відповів Патрік. – А чи немає в тебе чого-небудь міцнішого? У мене вже дев’ята вечора.

– У тебе завжди дев’ята вечора, – відповіла Анна. – Чого б тобі хотілося? Я змішаю.

– Ні, краще я сам. Ти надто сильно розбавиш.

– Гаразд, – сказала Анна, повертаючись у бік кухні.– Пляшки на мексиканському жорні.

Жорно прикрашали орнаменти з вирізьблених фігур вояків із пір’ям, але увагою Патріка заволоділа пляшка «Дикої індички»[10]. Він хлюпнув бурбону у високу склянку, запив першим ковтком ще одну пігулку кваалюду і відразу ж налив собі другу порцію. Після візиту до похоронного бюро він зайшов у відділення гарантійного банку Морґана на Сорок другій вулиці та взяв три тисячі доларів готівкою. Товстий помаранчево-бурий конверт розпирав його кишеню.

Патрік знову перевірив пігулки (нижня права кишеня), конверт із грішми (внутрішня ліва) і кредитні картки (зовнішня ліва). Нервова дія, яку він іноді здійснював кожні кілька хвилин, ніби осяюючи себе хрестом: Наркота, Готівка та Святий Дух Кредиту.

Він уже прийняв другу пігулку кваалюду, коли виходив із банку, але й досі почувався збудженим. Можливо, третя пігулка була зайвою, однак перебір давно став стилем його життя.

– Із тобою також таке буває? – запитав Патрік, із відновленою енергією переступаючи поріг кухні.– Бачиш жорно – й закінчення фрази «…на шиї» автоматично лунає у твоїй голові, вискакуючи, ніби ціна в старих касових апаратах. Хіба це не принизливо… – продовжував він, кидаючи до склянки кілька кубиків льоду. – Як же я обожнюю ці машинки для льоду, вони найкраще, що я бачив в Америці!.. Хіба не принизливо, що всі наші думки заздалегідь запрограмовані цими ідіотськими механізмами?

– Погано, коли ідіотськими, – погодилась Анна, – але касовий апарат не обов’язково видаватиме тільки дріб’язок.

– Якщо мозок працює, як касовий апарат, то все, що він видає, буде дріб’язковим.

– Очевидно, ти ніколи не скуповуєшся в Le Vrai Pâtisserie, – сказала Анна, прямуючи до вітальні з чаєм і тістечками.

– Якщо ми не керуємо своїми свідомими відгуками, то який наш шанс протистояти впливам, про які ми навіть не підозрюємо?

– Абсолютно нульовий, – бадьоро відповіла Анна, простягаючи йому чашку чаю.

Патрік коротко реготнув. Він почувався окремо від того, що говорив. Може, кваалюд уже почав діяти.

– Хочеш тістечко? – запитала Анна. – Я купила їх як нагадування про Лакосту. Вони французькі, як… французький поцілунок.

– Настільки французькі? – вимовив Патрік, слухняно беручи мільфей, із боків якого, наче гній із рани, відразу ж виліз крем.

«Господи, – подумав Патрік, – це тістечко абсолютно некероване»!

– Воно живе! – промовив він, надто сильно здавлюючи мільфей; крем вичавився і ляпнув на вишукану бронзову поверхню марокканського столу. У Патріка пальці були липкими від глазурі.– Ой, вибач, – пробурмотів він і поклав тістечко назад.

Анна подала йому серветку. Вона помітила, що його рухи з кожною хвилиною ставали більш повільними і незграбними. До приходу Патріка вона боялася невідворотної розмови про його батька, тепер же захвилювалася, що цієї розмови взагалі не буде.

– Ти вже бачив батька? – спитала вона прямо.

– Так, – без паузи відповів Патрік. – У домовині він був ґречним як ніколи – зовсім не прискіпувався.

Він широко усміхнувся.

Анна злегка усміхнулась, але Патрік не потребував підбадьорювання.

– Коли я був маленьким, батько водив нас до ресторанів, – сказав він. – Я кажу «ресторани» у множині, тому що, як мінімум, із трьох ми виходили, грюкнувши дверима. Або нам занадто довго не несли меню, або офіціант, на батьків погляд, був несосвітенним тупаком, або йому не подобалася карта вин. Пам’ятаю, одного разу він перекинув пляшку червоного вина і вилив її вміст на килим. «Як ви наважилися принести мені ці помиї?!» – горлав він. Офіціант так злякався, що не виставив батька за двері, а приніс іншу пляшку.

– Тож тобі сподобалося бути з ним у такому місці, де він ні на що не скаржиться, – зауважила Анна.

– Саме так, – відповів Патрік. – Я не вірив своєму щастю і якийсь час чекав, що він сяде в домовині, як вампір у сутінках, і скаже: «Тут паскудно обслуговують!» Тоді нам би довелося вирушити ще до трьох або чотирьох інших похоронних бюро. Хоча обслуговують там і правда паскудно. Відіслали мене не до того покійника.

– Не до того покійника! – вигукнула Анна.

– Так, я потрапив на єврейську коктейльну вечірку, яку давав такий собі містер Герман Ньютон. Краще б я залишився з ними: там було весело…

– Яка неймовірна історія, – сказала Анна, закурюючи. – Закладаюся, вони викладають курс «Як правильно і з користю провести час жалоби».

– Звичайно, – він знову реготнув і відкинувся в кріслі.

Пігулка точно діяла. «Алкоголь підкреслює найкращі якості кваалюду, – із ніжністю подумав Патрік. – Як сонечко, під яким розпускаються пелюстки квітів».

– Перепрошую? – перепитав він, оскільки не розчув запитання Анни.

– Буде кремація? – повторила вона.

– Так-так, – відповів Патрік. – Наскільки я розумію, після кремації родичі отримують не весь прах померлого, а лише жменьку попелу з дна печі. Сама знаєш, що такий варіант мене абсолютно влаштовує. Звичайно, було б ідеально, якби весь прах виявився чужим, але про досконалість можна тільки мріяти.

Анна припинила гадати, чи сумує він через смерть батька. Тепер їй хотілося, щоб він сумував хоч трішки. Його отруйні зауваження, хоча й не могли зачепити Девіда, надавали Патрікові такого вигляду, ніби він от-от помре від укусу змії.

Патрік повільно заплющив очі і, як йому здалося, через дуже тривалий час розплющив їх знову. Уся операція забрала приблизно пів години. Ще пів години пішло на те, щоб облизнути сухі, чарівно шершаві губи. Напевно, останній кваалюд зайшов дуже добре. Кров шипіла, як екран телевізора після вимикання. Руки були як гантелі, гантелі в руках. Усе спресовувалося й важчало.

– Агов, не спи! – вигукнула Анна.

– Перепрошую, – відповів Патрік, подаючись уперед із чарівливою, як йому здавалося, усмішкою. – Я смертельно втомився.

– Можливо, тобі варто поспати.

– Ні-ні. Не треба перебільшувати.

– Ти міг би подрімати кілька годинок, – запропонувала Анна. – А потім піти зі мною та Віктором на вечерю. Її дають жахливі лонг-айлендські англофіли, саме на твій смак.

– Дуже дякую за запрошення, але мені справді зараз важко спілкуватися з незнайомими людьми, – відповів Патрік.

Він трохи запізно почав розігрувати жалобну карту, і Анна йому не повірила.

– Справді, їдьмо з нами, – продовжувала вмовляти вона. – Я впевнена, це буде приклад «безсоромної розкоші».

– Не уявляю, що це може означати, – сонно проказав Патрік.

– Ну, я хоча б адресу тобі запишу, – сказала Анна. – Мені не хочеться надовго залишати тебе самого.

– Добре. Запиши, і я піду.

Патрік знав, що треба прийняти спід, інакше він мимовільно скористається з Анниної поради «подрімати кілька годин». Ковтати цілу капсулу «красунчика» не хотілося, бо це обіцяло повних п’ятнадцять годин мегаломаніакальної Одіссеї, а такої ясності свідомості Патрік не хотів. З іншого боку, треба було негайно позбутися цього відчуття, немовби його опустили в озеро з цементом, що повільно застигає.

– Де туалет?

Анна махнула рукою, і Патрік побрів по килиму в указаному напрямку. Він замкнув за собою двері і розпізнав знайоме почуття безпеки.

У туалеті можна було дати волю своїй одержимості власним фізичним і духовним станом, якій так часто заважала присутність інших людей і нестача добре освітленого дзеркала. Майже всі найкращі хвилини його життя минули в санвузлах. Там він коловся, нюхав, закидувався пігулками, розглядав свої зіниці, руки, язик, перевіряв заначки.

– О ванні кімнати! – продекламував Патрік і розкинув руки перед дзеркалом. – Ваші аптечки любі моєму серцю завжди! Ваші рушники осушують ріки моєї крові…

Він витяг із кишені «чорного красунчика». Треба було прийняти рівно стільки, щоб… що він збирався сказати? Забув. О господи, знову втрата короткотермінової пам’яті, цей професор наркоманії Моріарті знищує той безцінний стан, який щосили намагаєшся зберегти.

– Жорстока тварюка, – пробурмотів він.

Чорна капсула нарешті роз’єдналась, і Патрік висипав половину її вмісту на португальські кахлі поряд із раковиною. Витяг новеньку стодоларову банкноту, скрутив її в тугу рурочку і вдихнув купку білого порошку з кахлів.

У носі защипало, на очах виступили сльози, але Патрік, не дозволяючи собі відволікатися, знову з’єднав капсулу, загорнув її в паперову носову хусточку та прибрав у кишеню, але потім, із незрозумілої причини, майже проти власної волі, витягнув знову, висипав другу половину порошку на кахлі й так само вдихнув. Якщо вдихати, дія буде не такою тривалою, переконував він себе. Та й занадто прикро робити щось наполовину. І взагалі, у нього щойно помер батько, і в такій ситуації важко не розгубитися. Головним його героїчним подвигом, своєрідним підтвердженням серйозних намірів і самурайського статусу в боротьбі з наркотиками залишається той факт, що він не вживає героїну.

Патрік нахилився вперед, перевірив у дзеркалі зіниці. Вони напевно розширилися. Серце забилося швидше. Він почувався посвіжілим, бадьорим і навіть агресивним. Неначе й не було наркотиків й алкоголю – відчуття повного самоконтролю. Маяк спіду пронизав промінням чорну ніч кваалюду, віскі та наслідків зміни часових поясів.

– І,– додав він із поважністю бургомістра, узявшись за лацкани свого пальта, – останнє за черговістю, але не за значущістю – похмуру тінь нашої скорботи про покійного Девіда Мелроуза.

Скільки він пробув у туалеті? За власним відчуттям, приблизно все життя. Мабуть, скоро рятувальники почнуть виламувати двері. Патрік почав швидко міркувати. Йому не хотілося кидати порожню капсулу «чорного красунчика» у відро для сміття (параноя!), тож він пропхав обидві половинки в злив раковини. Як пояснити Анні, чому він вийшов із туалету таким збадьореним? Патрік хлюпнув у лице холодною водою і не захотів витиратися. Залишалося тільки одне – спустити воду. Кожний наркоман робить це, коли виходить із туалету, сподіваючись голосним автентичним звуком обдурити публіку, котра товпиться у нього в мозку.

– О господи, – проказала Анна, коли він увійшов до вітальні.– Чому ти не витер обличчя?

– Я збадьорив себе холодною водою.

– Невже? І що то за вода, цікаво мені знати?

– Дуже освіжаюча, – відповів Патрік, витираючи спітнілі долоні об штани і сідаючи. – Ага, до речі,– промовив він і відразу встав знову. – Я б іще випив трохи віскі, якщо можна.

– Звичайно, – приречено сказала Анна. – Ох, забула запитати, як там Деббі?

Як завжди, коли Патріка просили оцінити чужі почуття, на нього напав страх. Як Деббі? Та звідки ж йому у чорта знати? Тут самому б урятуватися з-під лавини власних відчуттів, не відпускаючи сенбернара своєї уваги на сторону. З іншого боку, після амфетаміну відчайдушно хотілося говорити, та й запитання не можна було залишити зовсім без відповіді.

– Ну, – почав він з іншого кінця кімнати, – Деббі йде слідами своєї матері, пише статтю про ідеальну домогосподарку. Сліди Терези Гікман, невидимі ні для кого, світяться в темряві для її слухняної доньки. Однак ми маємо їй подякувати за те, що вона не запозичила манеру мовлення свого батька.

На мить Патрік знову втратив зв’язок із реальністю, поринувши в роздуми про свій психологічний стан. Він відчував повну просвітленість, але тільки відносно власної просвітленості. Думки, очікуючи своєї появи, вібрували на старті, підводячи його віднайдене красномовство небезпечно близько до мовчання.

– Але ти зовсім нічого не розповіла про Віктора, – проказав він, відволікаючись від споглядання цього захопливого феномена і водночас помщаючись Анні за її запитання про Деббі.

– Чудово. Віктор тепер удає видатного старого – роль, до якої він готувався все життя. Він постійно в центрі уваги, читає лекції про самосприйняття, що, за його словами, може робити із заплющеними очима. Ти читав його «Буття, знання, судження»?

– Ні,– відповів Патрік.

– Тоді я мушу подарувати тобі примірник.

Анна підійшла до шафи і взяла товстелезний том із ряду півдюжини однакових. Патрік любив тоненькі книжки, які можна упхати в кишеню пальта і тримати там нечитаними багато місяців. Яка користь від книжки, якщо її не можна носити з собою як теоретичний засіб від нудьги?

– Це про самосприйняття? – з побоюванням запитав він.

– Усе, що ти хотів знати, але не наважувався чітко сформулювати.

– Прекрасно, – сказав Патрік і підскочив, немовби на пружині.

Йому треба було ходити, рухатись у просторі, інакше світ набував неприємної тенденції ставати пласким, і тоді він почувався мухою на підвіконні, яка шукає вихід із прозорої в’язниці. Анна подумала, що він підвівся за книжкою, і подала її.

– О, дякую, – сказав Патрік, нахилився і цмокнув Анну в щоку. – Я дуже швидко прочитаю.

Він спробував запхати книжку до кишені пальта, хоча знав, що вона туди не влізе. Книжка йому була нафіг не потрібна. Тепер доведеться тягати цей талмуд усюди. На Патріка накотилася хвиля буйного гніву. Він пильно втупився в кошик для паперів (сомалійський дзбан для води) і уявив, що закидає туди книжку, немовби фризбі[11].

– Мені правда вже треба йти, – відрубав він.

– Хіба ти не дочекаєшся Віктора? – запитала Анна.

– Ні, я поспішаю.

– Добре, але зачекай, я дам тобі адресу Саманти.

– Чию?

– Вечеря сьогодні.

– Ага, та я навряд чи прийду, – сказав Патрік.

Анна записала адресу і віддала йому папірець.

– Ось, маєш.

– Дякую, – коротко промовив Патрік і підняв комір пальта. – Завтра зателефоную.

– Краще приїжджай.

– Подумаю.

Він повернувся і поспіхом рушив до дверей. Серце намагалося вискочити з грудей, як чортик із табакерки, і Патрік відчував, що довше кількох секунд не втримає покришки.

– До побачення! – рикнув він від порогу.

– До побачення, – відповіла Анна.

Патрік спустився в повільному задушливому ліфті й пройшов повз товстого придуркуватого швейцара на вулицю. Коли знову опинився під блідим просторим небом, він відчув себе зовсім голим і беззахисним. Мабуть, саме так почувається устриця під краплинами лимонного соку.

Навіщо він покинув сховок Анниної квартири? І так грубо. Тепер вона назавжди на нього образиться. Він усе робить неправильно.

Патрік оглянув вулицю. Вона повторювала вступні кадри документального фільму про перенаселення. Він пішов хідником, уявляючи, як відрубані голови перехожих котяться в нього за спиною.