Читать книгу Паскудна звістка - Эдвард Сент-Обин - Страница 4

– Яка мета вашої поїздки, сер, ділова чи розважальна?

– Ні те, ні те.

– Перепрошую? – це була грушоподібна, коротко стрижена жінка зі шкірою, як у слизняка. На собі вона мала великі окуляри та темно-синю уніформу.

– Я приїхав забрати тіло свого батька, – промимрив Патрік.

– Вибачте, сер, я не розчула, – із професійним роздратуванням сказала вона.

– Я приїхав забрати тіло свого батька, – повільно прокричав Патрік.

Вона повернула йому паспорт.

– Гарного дня.

Лють, яка охопила Патріка на паспортному контролі, заглушила його страх, який він завжди відчував перед проходженням митниці. (А що як йому накажуть роздягнутися? А що як побачать його руки?)

І от уже він знову їхав у таксі, розслабившись на задньому сидінні, що в багатьох місцях було заклеєне чорною ізоляційною стрічкою, яка не зуміла завадити клоччям поролону то тут, то там випинатися назовні маленькими жовтими кратерами; він знову був серед люду, котрий дотриманням правил здорового способу життя та правильного харчування рухався до безсмертя, тоді як він сам своїм геть нездоровим життям і неправильним харчуванням рухався у цілком протилежному напрямку.

Доки таксі підскакувало на нерівностях шосе, Патрік із нехіттю почав усвідомлювати своє возз’єднання з Нью-Йорком. Таксист, звичайно, не говорив англійською, а його жаліслива світлина підтверджувала самовбивчу тугу, на яку лише натякала потилиця. Сусідні смуги, як завжди, являли собою поєднання надмірної розкоші та убозтва. Величезні побиті автомобілі з моторами, що кахикали, та лімузини з тонованими вікнами летіли до міста, неначе мухи на улюблену лакоминку. Патрік дивився на пом’ятий диск колеса старого білого універсала. Він думав багато про що, але нічого не запам’ятовував, неначе хитрий склеротик, який видобуває зі свідомості тисячі образів і відкидає їх усі гамузом, аби жити далі геть порожнім життям під значно світлішими, просторішими небесами.

У Патріків транс увірвалася думка, котра оволоділа його свідомістю вчора. Нестерпно, але, виходить, що батько знову обвів його круг пальця. Сучий потрух підло позбавив Патріка шансу трансформувати свій дитячий страх і мимовільне захоплення в презирливу жалісливість до нудного беззубого стариганя. А ще у смерті батька Патріка непокоїла та вабила незнищенна звичка до наслідування. Смерть, звичайно, завжди була спокусою, але тепер вона здавалася йому спокусою підкоритися. Окрім способу прийняти зухвалу позу в нескінченному водевілі молодості, окрім постійної спокуси крові та самознищення, вона тепер набула рис поступливості, ніби він вирішив приєднатися до сімейного бізнесу. Хоча, з іншого боку, вона, безперечно, розв’язувала всі проблеми одразу.

Акри за акрами могильних пам’ятників тяглись уздовж шосе. Патрік пригадав свої улюблені поетичні рядки:

Низьке гудіння металевого Вільямсбурзького мосту повернуло Патріка до реального світу, але ненадовго. Йому було тоскно та мулько. Чергова ломка в номері чужоземного готелю – він точно знав, як це буде. Тільки тепер уже це буде востаннє. Чи, може, майже востаннє. Він нервово розсміявся. Ні, він не дасться ворогам. Зібрати волю в кулак, бити в одну точку, як із вогнемета. Полонених не брати!

От тільки проблема була в тому, що йому завжди хотілося смеку. Нестерпно кортіло, як каліці кортить зіскочити з крісла, коли кімната охоплена вогнем. Якщо так настирливо про це думати, то ліпше вже вмазатися. Його права нога засмикалась. Патрік підняв комір пальта і склав руки на животі. «На хер. Ідіть ви всі на хер», – сказав він собі під ніс.

Почалися розкішні вулиці. Квартали світла і тіні. Світлофори попереду кожного разу засвічувалися зеленим. Світло і тінь цокотіли, як метроном, доки вони неслися кривизною земної кулі.

Був травень, по-справжньому спекотний травень. Патрікові давно вже треба було зняти пальто, але воно захищало від уламків скла, які перехожі намагалися запхати йому під шкіру, не кажучи вже про уповільнений вибух вітрин, грім підземки, що віддавався в кістках, і моторошний плин секунд, які піщинками сипались у пісочному годинникові його тіла. Ні, він не зніматиме пальта. Хіба омарові пропонують роздягнутися?

Патрік глянув у вікно й побачив, що вони вже їхали по Шостій авеню. Сорок друга вулиця, Сорок третя вулиця вишикувались, як велів їм Міс ван дер Рое[3]. Хто це сказав? Патрік не пам’ятав. Чужі світи проносилися через його мозок, нібито перекотиполе через пустелю в перших кадрах «За межею можливого»[4].

А як щодо інших персонажів, які живуть у ньому, немов у дешевому готелі,– Трипла О’Коннора, і Товстуна, і місіс Ґарсінгтон, і всіх інших, хто бажає відсунути його ліктем і висловитися самостійно? Інколи він відчував себе телевізором, у якому хтось нетерпляче і дуже швидко перемикає канали. Що ж, нехай собі, вони також можуть іти на хер. Цього разу Патрік збирався розвалюватися на шматки мовчки.

Вони під’їжджали до «П’єра». Місце, де варто очікувати статичного розряду, коли ручки дверей і кнопки ліфта б’ють струмом тіло, що наелектризувалося після багатомильної подорожі товстими килимами. Саме тут минулого приїзду до Нью-Йорка почалося його падіння. Від номера, перевантаженого шинуазрі[5], з видом на парк, високо над гамором і шумом автомобілів, Патрік поступово скочувався дедалі нижче й нижче через знамениту на весь світ пошарпаність готелю «Челсі» до кімнатки-домовинки на дні сміттєвого колодязя на Восьмій вулиці, між авеню Сі та Ді. І звідти він уже з ностальгією озирався на готель, який лише кілька тижнів тому зневажав за знайденого в холодильнику щура.

Одначе, навіть переїжджаючи до дедалі убогіших готелів, Патрік ніколи не витрачав менше п’яти тисяч доларів за тиждень на героїн і кокаїн. Дев’яносто відсотків наркотиків призначалися йому, а решта десять – Наташі, котра залишалася нерозгаданою загадкою всі ті пів року, що вони провели разом. Про неї Патрік знав точно тільки одне: вона його дратує, але, з іншого боку, хто його не дратував? Він постійно мріяв про цілковиту самотність, а коли нарешті її отримував, мріяв, аби вона швидше закінчилася.

– Готель, – оголосив таксист.

– Нарешті, хай тебе чорти візьмуть, – пробурмотів Патрік.

Швейцар у сірій уніформі на знак вітання трохи підняв свого кашкета і подав Патрікові руку, портьє кинувся забирати його валізи. Обливаючись потом, Патрік один раз привітався, двічі вручив чайові і рушив довгим коридором до стійки реєстрації. За столиками в овальному залі сиділи парами жінки, їли різнокольорове листя салату, навіть не торкаючись до склянок із мінеральною водою. Патрік побачив свій відбиток у величезному позолоченому дзеркалі й подумав, що, як завжди, має франтуватий, але дуже хворий вигляд. Був неприємний контраст між одягом, придбаним у найкращих крамницях, і таким обличчям, неначе він знайшов себе на смітнику. Дуже довге чорне пальто, темно-синій костюм, чорна зі сріблом краватка (куплена батьком на початку шістдесятих) існували немовби окремо від сплутаних патлів і зеленкуватого спітнілого обличчя. Та й саме воно було спазмом суперечностей: повняві губи міцно стулені, очі перетворилися на вузькі щілини, рот дурнувато напіввідкритий, бо ніс у нього вічно закладений, на лобі, точно над носом, загальна набурмосеність склалася в одну глибоку зморшку, надаючи обличчю вигляду якоїсь імбецильності.

Після того як його зареєстрували, Патрік зібрався з духом, щоб якомога швидше подолати смугу привітань і чайових, що відділяла його від випивки в номері. Хтось провів його до ліфта, хтось підняв на ліфті (вічність, доки числа, змінюючись, дійдуть до тридцяти дев’яти), хтось пояснив, як увімкнути телевізор, хтось поставив валізи, хтось показав, де туалет, хтось дав ключ від номера і нарешті хтось приніс пляшку «Джека Деніелза» та чорне відерце з крихкими кубиками льоду та чотирма склянками.

Він укинув до склянки кілька кубиків льоду й налив по вінця. Запах бурбону видався Патрікові неймовірно витонченим і пікантним; він випив перший палючий ковток, стоячи біля вікна і дивлячись на парк, лісистий і спекотний, під значно блідішим і просторішим небом. Йому хотілося плакати. Це було так офігенно красиво. Він відчував, як знемога і туга розчиняються в сентиментальних обіймах бурбону. І як він міг навіть сподіватися відмовитися від наркотиків? Вони наповнювали його сильними, живими почуттями. Давали відчуття влади, нехай і досить відносної (керувати світом з-під ковдри доти, доки не прийде молочник і ти не уявиш, ніби це загін десантників з’явився, щоб вкрасти твої наркотики і розмазати твої мізки по стіні), то що ж поробиш, у житті взагалі все відносно.

Насправді йому вже треба було йти до похоронного бюро, прикро буде пропустити нагоду побачити батька в домовині. (А раптом випаде шанс наступити ногою на його мертве тіло?) Патрік хихикнув і поставив порожню склянку на підвіконня. Ніякого смеку. «Це треба зробити. Нехай це буде зрозуміло кожному!» – промовив він писклявим голосом містера Маффета, свого старенького шкільного вчителя хімії. Крокувати з високо піднятою головою – таким було його гасло, та спочатку треба затаритися транками. Ніхто не зав’язує відразу з усім, тим паче (хни-хни) у такий час. Треба піти до парку в цю повну повітря, бурхливу, дивовижну масу зелені – і затаритись. Зграйка чорних і латиносів відразу розпізнала в Патрікові потенційного клієнта.

– Апери! Транки! Заціни! – заклично промовив високий, увесь у синцях, ніби побитий, чорношкірий чолов’яга, щойно Патрік підійшов до них. А худющий, із рідкою борідкою латинос виставив уперед щелепу і ламаною англійською поцікавився: «Шо тобі дати, друзяко?».

– Я тут маю ду-уже класний товар. Заціни! – запропонував інший чорношкірий у сонцезахисних окулярах.

– А хто-небудь має кваалюд? – крізь зуби запитав Патрік.

– Ага. Я маю кваалюд, леммон сімсот чотирнадцять. Скільки тобі треба?

– Скіки?

– П’ять баксів.

– Беру шість. І ще спід, – додав Патрік.

Він називав це імпульсивним шопінгом. Найменше йому зараз був потрібен спід, але Патрік не любив купувати наркотик, не запасшись іншим, протилежної дії.

– У мене є «красунчики», вони фар-ма-цев-тичні.

– Тобто ти сам їх виготовив.

– Ти шо, чувак, фармацевтичні – значить мазові.

– Візьму три.

– Вони по десять баксів.

Патрік простягнув йому шістдесят доларів і забрав пігулки. На цей час їх уже обступили інші дилери, вражені легкістю, з якою Патрік розставався з грошима.

– Ти англієць, еге ж? – запитав латинос.

– Не лізь до хлопця, – втрутився той, що був у сонцезахисних окулярах.

– Ага, – відповів Патрік, знаючи, що буде далі.

– У вас там безплатний героїн, правда? – запитав іще один чорношкірий, який мав такий вигляд, неначе його нещодавно віддухопелили.

– Правда, – патріотично заявив Патрік.

– Коли-небудь я приїду на Британські острови й загружуся халявним смеком, – мрійливо сказав чорношкірий у синцях, і його лице на мить осяяла полегкість.

– Приїжджай, – відповів Патрік, відступаючи потроху назад, аби попрямувати до сходів, якими він збирався повернутися на П’яту авеню. – А зараз бувайте.

– Завтра приходь іще! – неначе господар рабові, крикнув той, що носив сонцезахисні окуляри.

– Ага, – кинув Патрік, біжучи сходами.

Він укинув кваалюд до рота, зібрав трохи слини і прихитрився проковтнути пігулку. «Дуже важливо вміти ковтати пігулки, не запиваючи. Люди, яким завжди треба запивати, просто нестерпні», – думав він, зупиняючи таксі.

– Ріг Медісон-авеню та Вісімдесят другої вулиці,– сказав він таксистові й раптом усвідомив, що кваалюд, пігулки якого були досить великими, став йому поперек горла. Доки машина неслася П’ятою авеню, Патрік крутив шиєю, намагаючись проштовхнути пігулку до стравоходу.

На той час, коли вони доїхали до похоронного бюро Френка Е. Макдоналда, Патрік лежав, звісивши задерту голову з краю сидіння і майже торкаючись волоссям чорного гумового килимка на підлозі. У цій позі він іще й намагався видоїти зі своїх пересохлих щік хоч скількись слини і часто сковтував.

Водій подивився на нього у дзеркало заднього виду. Черговий псих.

Патрікові нарешті вдалося струсити пігулку з уступчика над кадиком, на якому та якось зачепилась. Відчинивши високі дубові двері, він увійшов до приймальні похоронного бюро. Усередині все похололо від почуття страху й абсурдності всього, що відбувається. За вигнутою дубовою стійкою з доричними напівколонами стояла дівчина в сірій шовковій блузці й синьому жакеті – викапана стюардеса авіарейсу до потойбічного світу.

– Я прийшов, аби побачити тіло Девіда Мелроуза, – холодно проказав Патрік.

Дівчина веліла йому зайти в ліфт і їхати просто на третій поверх, ніби підозрювала, що в нього виникне спокуса вийти дорогою і повитріщатися на якісь інші мертві тіла.

Ліфт являв собою вівтар французького шпалерного мистецтва. Над м’якою шкіряною лавочкою з ґудзиками, куди жалобні родичі сідають перед зустріччю з померлим, розташовувалась аркадія, де придворний, який удавав пастушка, грав на флейті перед придворною дамою, яка вдавала пастушку.

Ось він і настав, цей важливий момент: побачити тіло свого ворога, останки свого творця, труп батька. Тягар того, що не прозвучало і вже ніколи не прозвучить, необхідність проказати це вголос, і то зараз, коли ніхто не почує, висловитися і за батька також – роздвоїтися і тим самим, можливо, розколоти світ і самого себе. Ця мить настала.

Звуки, що долинули до його вух, щойно відчинилися двері ліфта, змусили Патріка запідозрити, що Джордж організував поминки в стилі «вечірка-сюрприз». Але то була думка, абсолютно недоречна, особливо враховуючи той беззаперечний факт, що в усьому світі не знайшлось би й пів дюжини осіб, які б достатньо близько знали його батька і при цьому добре до нього ставилися. Патрік вийшов із ліфта й побачив за двома коринфськими колонами велике приміщення, стіни якого були обшиті темними дерев’яними панелями. Там було повно яскраво вдягнених і зовсім йому не знайомих чоловіків і жінок старшого віку. Одяг чоловіків був картатим, а жінки мали на головах великі жовті та білі капелюхи, усі пили коктейлі та міцно тиснули одне одному руки. Нічого не розуміючи, Патрік відійшов у віддалений кінець зали. Там у відкритій труні, обтягненій білим атласом, покоївся миршавенький, білий як лунь чоловічок у бездоганному чорному костюмі, з діамантовою шпилькою у краватці. Поряд із ним на столі лежала купка карток: «На пам’ять про дорогого Германа Ньютона». Смерть, безумовно, унікальний життєвий досвід, але Патрік і не підозрював, що вона здатна обернути його батька на старого єврейчика та наділити його такою кількістю потішних нових друзів.

Серце в Патріка забилося дужче, вимагаючи термінових дій. Він кинувся назад до ліфта, де отримав удар струмом від кнопки виклику. «Сто чортів тобі в печінку!» – гаркнув він, штурхаючи стілець у стилі Людовика XV. Ліфт відчинився. Звідти вийшов товстий старигань із сірим одутлим обличчям. На старому були фантастичні бермуди і жовта футболка. Очевидно, Герман прописав у своєму заповіті, щоб за ним не було жалоби, чи, може, ці люди просто почувалися скажено щасливими від того, що він помер. Окрім товстуна, у ліфті була і його круглощока дружина, також у курортному одязі, і дівчина з реєстрації.

– Це не той труп, хай вам біс… – сказав Патрік, злісно зиркаючи на неї.

– Ой-ой, ну, навіщо аж так? – утрутився старигань, неначе Патрік перебільшував свою претензію.

– Друга спроба, – сказав Патрік дівчині, не звертаючи уваги на стариганя та його дружину, котрі оминули його й приєдналися до розвеселої компанії.

Він скерував на дівчину свій особливий, убивчо-ядерний погляд – промені з його очей пронизали простір між ними і пролилися в її мозку радіоактивним дощем. На дівчину це, вочевидь, не подіяло.

– Я впевнена, що інші церемонії у нашому будинку зараз не проходять, – сказала вона.

– Мені не потрібна церемонія, – сказав Патрік. – Я хочу побачити свого батька.

Коли вони знов опинилися на першому поверсі, дівчина пройшла до реєстраційної стійки, за якою він її вперше побачив, і показала Патрікові список «церемоній».

– Сьогодні тут тільки одне прізвище, містера Ньютона, – самовдоволено виголосила вона. – Через це я й скерувала вас до кедрової зали.

– Може, мій батько зовсім і не помер, – сказав Патрік, нахиляючись до неї.– Оце був би справжній шок. Можливо, то був просто крик про допомогу, як гадаєте?

– Краще я запитаю в директора, – відповіла дівчина, задкуючи. – Вибачте, я тільки на хвильку.

Вона відчинила двері, сховані за однією з панелей, і зникла.

Патрік, задихаючись від злості, сперся на стійку посеред чорно-білих ромбів мармурової підлоги. Підлога точнісінько така, як була тоді, на Ітон-сквер. Зростом він сягав руки тієї старої пані. Вона стискала тростину, й опуклі вени вилися вздовж її пальців, вливаючись у сапфірову каблучку. Стара говорила з матір’ю про їхній комітет, а Патріка заполонило відчуття, що це він спровокував ту схожість. А тепер настали дні, коли все скидається на щось іще, і за найменшого приводу для порівняння одна річ із якоюсь неймовірною зажерливістю поглинає іншу.

«Що за чортівня тут відбувається? Чому батькові останки так важко знайти?» – Патрік без жодних зусиль міг виявити їх у собі, і тільки Френкові Е. Макдоналду це чомусь було не до снаги. Доки він істерично хихотів над цією думкою, із дверей, прихованих за панеллю, з’явився і заклацав по чорно-білих ромбах підлоги лисий і вусатий педераст, довкруж якого світилась аура стримуваного таланту, привнесеного в похоронну справу. Не перепрошуючи, він знову повів Патріка до ліфта, де натиснув кнопку другого поверху: не так близько до неба, як містер Ньютон, зате без звуків вечірки з коктейлями. Ідучи за директором тихим напівтемним коридором, Патрік усвідомив, що увесь свій запал він витратив на самозванця і зараз настільки виснажений фарсом із містером Ньютоном, що залишився небезпечно беззахисним перед впливом батькового тіла.

– Ось ця кімната, – сказав директор, торсаючи запонку на рукаві.– Я залишу вас наодинці,– промуркотів він.

Патрік зазирнув до маленької, застеленої килимом кімнати. Лиха година! Що його батько робить у домовині? Патрік кивнув директорові й завмер, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля нестями. Що це для нього означає – побачити труп батька? Що це має означати? Патрік зупинився на порозі. Батько лежав головою до нього, тож обличчя поки було не видно, Патрік бачив лише сиві завитки волосся. Тіло загорнули в папір. Воно лежало в труні, немовби подарунок, який хтось залишив недорозпакованим.

– Це тато? – недовірливо пробурмотів Патрік, стискаючи руки та повертаючись до свого уявного товариша. – Так нечесно!

Його знову охопив жах, але цікавість гнала увійти до кімнати. Лице, на жаль, папером не затулили, і Патріка зачудувала шляхетність батькових рис. Його зовнішність, яка вводила в оману дуже багатьох, оскільки існувала поза зв’язком із особистістю, тепер, коли цей невидимий зв’язок розірвався остаточно, стала ще зухвалішою. Батько дивився так, ніби смерть є захопленням, котрого він не поділяє, але змушений терпіти, немов священник, якого занесло на турнір із боксу.

Ці важкі блискучі очі, котрі примічали будь-яку слабкість, ніби пальці касира, що перераховують купку банкнот, були тепер заплющеними. Нижня губа, що так часто випиналася перед спалахом гніву, разюче дисонувала з гордим виразом, у якому застигли всі інші риси. Вона була прокушена (видно, як і раніше, батько мав у роті вставні щелепи) в нападі гніву, протесту й усвідомлення смерті.

Хай як би прискіпливо Патрік відслідковував перебіг батькового життя – а він відчував цю звичку в себе в крові, ніби отруту, яку не сам у неї впорснув, отруту, якої не витягнути, окрім як знекровити пацієнта, – хай би як намагався уявити смертельне поєднання гордості, жорстокості та нудьги, що визначало всі батькові вчинки, – йому так і не вдалося проникнути в останні миттєвості життя батька, коли той відчував, що помирає, і мав у цьому рацію. Патрік багато разів відчував, що помирає, але завжди помилявся.

Йому відчайдушно хотілося взяти батькову губу обома руками і відірвати, як аркуш паперу, по лінії, прокушеній зубами.

Ні, ні. Він не має так думати. Огидна необхідність залазити на карниз для штори. Ні, він не повинен так думати. Так нікому не можна чинити й ні з ким іншим. Не може він бути цією людиною. Клятий байстрюк.

Патрік загарчав, стиснувши й оголивши зуби. Він ударив у бокову стінку труни, щоб розвернути її. Як розіграти цю сцену із фільму про своє життя? Він випростався і презирливо посміхнувся.

– Татусю, – сказав він із найбільш нудотним американським акцентом, на який тільки був здатен, – ти був таким блядськи нудним мудаком, а тепер намагаєшся ввігнати в нудьгу ще й мене, – він удавано схлипнув, а потім додав уже власним голосом: – Так от, фіг тобі.