Читать книгу Остання крапля - Галина Цикіна - Страница 13

Олеся вийшла з двору й одягла рукавички, які нещодавно прийшли їй поштою. Озирнулася. Цьогорічна примхлива зима змінювала настрій щодня. Сьогодні погода вирішила показати свою чарівність і казковість: сонце сяяло, сніг іскрився, а температура повітря підскочила аж до нуля.

– Привіт, Соню! – Дівчина не проминула кілька десятків метрів, коли побачила свою приятельку у дворі.

Софія трохи незграбно розчищала сніг біля ґанку. Олеся вкотре задумалася, що, може, то така майже неприродна задумливість і вайлуватість сформували в сусідки настільки занижену самооцінку. Хоча згодом відмахнулася від цієї думки.

«Ще мені не вистачало аналізувати чужі проблеми, у мене і своїх вистачає».

– Привіт, – нарешті відволіклася від роботи Софія.

Олеся підійшла ближче до паркану й тепер повністю змогла розгледіти приятельку. Сонині природні м’які риси обличчя просто таки зводила нанівець масивна тепла хустка з козячого пуху, із якої вибивалися незачесані світлі пасма волосся. На мініатюрній фігурі висів, наче мішок, старий потертий чоловічий бушлат. А завершувала образ пара гумових утеплених чобіт.

– Що це на тобі? – не стрималась Олеся.

– А що? – трохи ображено запитала її приятелька.

– Мені здається, що жінки в колгоспах і то краще одягалися, ніж ти оце.

– А, ти про це, – Соня зняла робочу рукавицю і тернула носа. – Я ж працюю.

– То й що, слід мати вигляд, наче дєд Мазай?

– Хто? – знічено засміялася Софія.

– Фіг його знає, хто це. Але тобі б ще шапку-вушанку – і точно будеш як якийсь дєд.

– А ти, вочевидь, сніг на підборах розчищала? – спробувала захиститися Соня.

– А от і ні, – дівчина вловила в цій фразі приховане роздратування, що було рідкістю для її подруги. – Мирослав сьогодні вранці проїхав автомобілем через двір, а я трохи обмела ґанок. І все. Ми щодо цього особливо не паримося.

– А що буде, коли сніг розтане?

– Те саме, що і з кучугурами, які ти собі понакидала, – добродушно засміялася Олеся. Дівчина навіть не помітила, що Софія сприйняла цей сміх як глузування.

– А куди ти йдеш? – ковтнула образу Соня.

– Піду в єдину піцерію, що є у вашому селі.

– Не в селі, а в ес-ем-те.

– Так-так.

– А що, вдома не хочеш готувати?

– Та я і не проти сьогодні щось придумати, але треба закінчити статтю для блогу. І ще попрацювати зі сторінкою в інстаграмі.

– Я не думала, що в інстаграмі можна працювати.

– Аякже. Минулого тижня заробила сто доларів. Небагато, але для початку, вважаю, непогано. А ти як? Поговорила із чоловіком про роботу?

Софія так знітилася від цього запитання, що в Олесі аж мурашки побігли по шкірі.

«Що ж такого він сказав чи зробив, що в Соні обличчя, наче після військових баталій?» – звернулася до свідомості її цікавість. «Не твоя справа, не твоя справа», – знову зашепотіла байдужість і врешті перемогла. Дівчина вирішила не починати з приятелькою незручної розмови.

– О, глянь, Вероніка Андріївна! – викрикнула Софія, зрадівши, що можна заповнити навислу паузу.

Олеся обернулась і теж помітила жінку, що вийшла перевірити свою поштову скриньку.

– Боже, ти так кричиш, наче саму Матір Драконів побачила.

– Кого?

– Ну, Дайнеріс, – підняла брову Олеся, але, впершись у повний нерозуміння погляд, вирішила не продовжувати. – Забудь!

– Ох у них і вечір вчора видався. Що твій Мирослав розповідає, посадили когось за вбивство тієї старої? – Софія затнулася.

– Не хвилюйся, – усміхнулася дівчина, – тут усі знають, що ви зі свекрухою одна одну терпіти не могли. Тому набагато дивніше було б, якби ти зараз лила сльози розміром з горошину. А щодо вбивства нічого сказати не можу, бо з чоловіком устигла лише зранку перекинутися кількома словами. Коли я прокинулася, він уже виходив із дому.

– Як тобі ця Вероніка? Наче нічого така жінка. Але мене дивує, що вона наважилася у свої роки кинути чоловіка й почати все спочатку.

– Соню, ти що, у дев’ятнадцятому столітті живеш? Що тут такого?! – Олеся раптом зрозуміла, що її втомило спілкування із Софією, хоч вона не могла собі до кінця пояснити чому. Дівчина почала добирати слова, аби швидше попрощатися.

* * *

Вероніка забрала свою пошту, махнула дівчатам, які щебетали неподалік, але, повертаючись до будинку, згадала, що слід зняти випрані речі.

Підійшовши до мотузки, на якій задубіло стирчали її светри та сорочка, почула тихе схлипування. У свідомості замайорів бузковий колір. Жінка струснула головою, колір зник. Тоді Вероніка визирнула через паркан. Спершу жінка вирішила, що те схлипування їй здалося, аж раптом помітила Софію. Дівчина продовжувала прибирати сніг лопатою, але її плечі судомно здригалися.

Вероніка кинула свої светри назад на мотузку й попрямувала через дорогу.

– Соню, привіт! – махнула вона дівчині.

– Вероніко?! – дівчина здригнулась і відвернулася, незграбно витираючи сльози.

– Бачу, у тебе день не задався? – усміхнулася жінка.

Соня все ще стояла до неї спиною.

– У всіх буває. Можна я зайду?

– Вибачте, але в мене там суп… на плиті. Мені треба йти! – Софія кинула свою грабарку й забігла до хати.

Вероніка перевела погляд на інструмент, що тепер без діла лежав посеред стежини.

За кілька хвилин Софія вийшла з дому. Її брови ошелешено підскочили, коли вона побачила, що Вероніка відкидає сніг на її подвір’ї.

– Вирішила, що якось маю тобі допомогти, – усміхнулася жінка у відповідь на запитальний погляд дівчини.

Соня розгублено спостерігала за діями Вероніки.

– Он, я бачу, у тебе ще одна грабарка є, – кивнула сусідка на інструмент, – може, якось разом зі снігом упораємося, якщо він викликає в тебе такі негативні емоції?

Ще трохи повагавшись, дівчина схопилася за роботу. Кілька хвилин вони з Веронікою мовчки відкидали сніг.

– Насправді мене не сніг засмутив, – шморгнула носом Софія.

– А що? – Вероніка продовжувала працювати.

– Я… – Софія на мить замислилася, – я чомусь не подобаюся людям. Може, через те, що дурненька, як каже Антон, а може, через те, що негарна…

Вероніка спинилася, нахилила вбік голову, оглядаючи Софію.

– Так, – цмокнула язиком вона, – у такому лахмітті ти справді як Попелюшка, але без балу.

Соня похнюпилася.

– Я пожартувала! – усміхнулася Вероніка. – Насправді я вважаю тебе красивою дівчиною. До речі, ти знаєш, якою рідкістю є справжнє, нефарбоване біляве волосся, та ще й такого відтінку, як у тебе?

Дівчина похитала головою.

Вероніка на мить замислилася.

– Дуже великою рідкістю! – врешті випалила вона.

– Ви все це вигадуєте, – засміялася Софія.

– Не віриш мені, відкриймо «Вікіпедію», – Вероніка дістала з кишені смартфон.

– Не треба, – ще більше зареготала Софія, – я вам вірю.

– Отак би й відразу! Треба слухати старших, – теж засміялася Вероніка, а трохи заспокоївшись, додала: – ти дуже вродлива дівчина. Прийдеш додому, покинь свій суп і трохи виділи часу для себе. Тоді сама побачиш, яка ти прекрасна. А щодо розуму. Ми з тобою спілкуємося із часу мого переїзду й завжди знаходили теми для розмов. Хоч раз згадай, щоб ми говорили про борщі чи прибирання! Жодного разу не було! А про що це свідчить? Про те, що ти багато знаєш і поза своїми каструлями.

Софія скривилась і відвернулася.

– Ну що ти, Соню! – Вероніка обережно обійняла дівчину, дозволяючи виплакатися в себе на плечі.

– Може, тобі варто з’їздити й перепочити від усіх проблем? Є в тебе якесь улюблене місце? Може, Кирилівка чи Бердянськ? Зараз, звісно, не курортний сезон, але прогулятися біля моря завжди корисно.

– Є, – схлипнула Соня, – в Антона є мисливський будиночок. То моє найулюбленіше місце на світі.

– Клас! То, може, візьми свого Антона і їдьте? Або сама туди якось зганяй.

– Добре, – шморгнула носом Софія і всміхнулася.

* * *

Вероніка, повернувшись додому, ледь не збила у вітальні Тетяну, яка поспіхом одягалася.

– Вероніко, чому ти мене не розбудила?

– І тобі доброго ранку! – спробувала усміхнутися жінка. – Вирішила не турбувати, бо сьогодні в тебе й так тяжкий день.

– Дякую, не знаю, що б я без тебе робила.

«Ось вона, Таня, – промайнуло в голові у Вероніки, – її злість і роздратування минають після однієї лише приємної фрази».

– То що, поснідаєш? Я приготувала кус-кус, – запропонувала вона.

– Ні, дякую, – Тетяна заходилася одягати теплі зимові колготи з начосом, – мені слід іти додому. Скоро привезуть тіло… – вона затнулася.

Вероніка побачила, що подруга щосили стримується, аби не заплакати, тому просто міцно обійняла її. Таня таки стримала сльози, але дрібно затремтіла, ніби перебувала не в теплій оселі, а там, на морозі.

– Я піду з тобою, – промовила Вероніка.

Заперечень не було. За двадцять хвилин жінки брели не розчищеним від снігу двором покійної баби Тоні. Але не встигли зайти до хати, як біля воріт загальмував автомобіль. Вероніка впізнала Антона, що виходив із салону.

– Він уже привіз її, – захвилювалася Таня і знову затремтіла, – а я ще нічого не підготувала!

– Спокійно, зараз усе зробимо. Почекають дві хвилини, – спробувала заспокоїти подругу Вероніка.

Антон тим часом став відчиняти ворота. Вітатися із сестрою він не поспішав, тому Тетяна сама підійшла до нього.

– Тобто ти ще нічого не підготувала?! – почула Вероніка чоловіків незадоволений вигук.

Побачивши, що Тетяна щось винувато пояснює братові, жінка не стрималася і таки втрутилася в їхню розмову.

– Не треба мені тут щось розказувати. Може, ти замість виправдань хоч раз визнаєш, що ні на що не здатна без матері? Завжди була й завжди будеш, – накинувся Антон на сестру.

У Вероніки стислися кулаки, коли вона почула ці слова, але захистити подругу вона не встигла.

Тетяна здригнулася, а потім пролунав ляпас.

У дворі запала тиша. Тільки сонце безтурботно вигравало своїми променями нечутний вальс на снігу.

Антон гидливо потер щоку, ніби хотів стерти слід від ляпаса, якого щойно дістав від сестри.

– Ти так прагнеш організувати поховання матері, – із приглушеним притиском мовив чоловік, – дивись не осоромся.

– А може, ти допоміг би сестрі із цим, замість того щоб її четвертувати?! – таки вставила своє слово Вероніка.

Антон кинув на жінку неприязний погляд.

«Боже, як він зараз схожий на бабу Тоню», – подумала Вероніка й ледь стрималася, аби не здригнутися.

Тим часом чоловік повільно мовив:

– Ти здивуєшся, але я пропонував…

– Ти пропонував провести кремацію! – розсердилася Таня.

– А ти проти, бо…? – насмішкувато кинув чоловік.

– Ти знаєш, що мати цього не хотіла! Вона все життя називала людей, які дозволяли кремацію, ідіотами. Ти це робиш, аби допекти їй і після смерті.

– Яка ж ти дурненька, – тепер вираз обличчя Антона демонстрував зверхність, а з його тону скидалося, що він розмовляє з розумово відсталою людиною.

– Досить, – раптом утомлено промовила Таня, – мені набридла ця розмова. Через десять хвилин занесеш тіло матері до хати, я все приготую.

Тетяна побрела до будинку. Вероніка й Антон обмінялися неприязними поглядами. Жінка побігла допомагати подрузі, а чоловік продовжив возитися з воротами.