Читать книгу Остання крапля - Галина Цикіна - Страница 9

Олеся цілий день збиралася зайнятися йогою, але весь час на щось відволікалася. Нарешті під вечір вона одягла топ і спортивні лосини, ще раз помилувалася своєю прекрасною фігурою і постелила килимок для йоги. На тому її мотивація до фізичних вправ скінчилася. Після кількох легеньких асан Олеся лягла на килимок і стала гортати новини в соціальній мережі. Дівчина здригнулася, коли телефон завібрував, а екран повідомив, що телефонує Мирослав.

Олеся задоволено цмокнула, коли побачила ім’я чоловіка, але вже за мить спробувала якомога байдужішим тоном мовити: «Алло».

– Чим займаєшся, кицю? – пролунало з телефона.

– Я? – Дівчина роззирнулася довкола. – Йогою.

– Зрозуміло. А я незабаром заскочу додому.

– Та невже?! – тепер Олеся не стримувала емоцій. – А що сталося? Ще тільки о пів на восьму, а ти вже додому. З роботи поперли чи що? – зіронізувала вона.

– Дуже смішно, – відповів Мирослав.

– Невже ти сьогодні швидше впорався?

– Та не зовсім.

– Тоді я не врубаюся…

– Насправді я заскочу ненадовго, а потім знову на роботу. На нашій вулиці сталося вбивство. Поліція вже там. Ти мала їх чути.

– Що?! – скрикнула Олеся. – Тобто ти заскочиш і знову поїдеш на роботу? Ти взагалі нормальний? Я тут стирчу цілими днями сама без друзів, без нормальних магазинів і тусовок, і все через те, що ти привіз мене в цю глушину…

Мирослав очікував такої реакції від дружини, тому заздалегідь відставив слухавку від вуха. Поглянув на час розмови: коли минула хвилина, знову приклав телефон до вушної раковини.

– Тобі робота важливіша за дружину! – почув він у телефоні.

«Це вже майже кінець тиради», – подумав хлопець.

– Олесю, не злись. Хочеш, я тобі щось смачненьке куплю?

– Не треба мені твого смачненького. Я й так уже жирною стаю. І взагалі, тортики й тістечка – мої єдині друзі тут.

– Кицю, так подружися з кимось. Ми ж тут із червня живемо, невже за пів року ти не знайшла нікого, з ким могла б обговорювати проблеми?

– Ні, не знайшла.

– А як же Софія Доля? Я вважав, ви кентухи.

– Соня? – видихнула Олеся. – Вона ніби нічого, але буває якоюсь трохи стрьомною.

– Ну добре, удома поговоримо, я вже майже на місці злочину.

– Якого злочину?

– Я ж тобі казав, на Садовій убили бабцю.

– Не казав.

– Казав, відразу після фрази «я скоро заскочу додому».

– А-а-а-а, я після того вже нічого не чула.

«Я і не сумнівався».

– А кого вбили?

– Свекруху твоєї Соні.

– Бабу Тоню?

– Ага. Ну все, бувай. Удома поговоримо.

Олеся на мить замислилась, але врешті махнула рукою і продовжила гортати новинну стрічку.

* * *

Мирослав припаркував свій «опель» неподалік від патрульного автомобіля «Пріус» з увімкненими проблисковими маячками. Закутав навколо шиї шарф і вийшов з авто. Коли опинився на вулиці, зрозумів, що шарф не порятує при такій хурделиці. Хлопець потер пальці, які першими відчули егоїстичність і злість погоди цього вечора, підняв комір пальта і зайшов у двір.

Мимохідь оглянув територію. Працівники поліції активно снували туди-сюди: хтось фотографував тіло і збирав докази, хтось опитував свідків, а хтось просто стояв, удаючи, що працює.

– Добрий вечір. Прокурор Богданівської прокуратури Мирослав Шевченко, – представився він одному з колег.

– О, вечір добрий, якщо він добрий, – відповів той. – Я – слідчий, Михайло Лірник.

– Що тут за біда?

– Коротше, жінка не впоралася з керуванням і в’їхала на «таврюсі» в паркан сусіда. Той на неї розкричався, що вона рознесла йому ворота. І все б нічого, якби біля ґанку вони не зайшли труп бабці, яку відразу ж упізнали, – слідчий заглянув у свій записник, – Доля Антоніна Йосипівна, 67 років. Мешкала на цій вулиці, за п’ять хат звідси. Ножове поранення.

– Цікаво, – протягнув Мирослав.

– Та я б сказав «жорстоко».

– Та ні, цікаво те, що в цьому домі не жив ніхто вже кілька років.

– Он той чувак, – співрозмовник махнув у бік статного смаглявого чоловіка, що давав свідчення одному з поліцейських. Він мав досить молодий вигляд, хоч за віком годився Мирославові в батьки. – Злий Андрій Миколайович, 45 років. Офіційно не працює. Сьогодні ввечері саме повернувся із заробітків у США.

– Дякую, – Мирослав, оминаючи кучугури снігу, попрямував до Андрія.

– … і тоді я повертаюся, – хлопець підійшов саме тоді, коли Злий розповідав про свої вечірні пригоди. Чоловік так активно жестикулював руками, що ледь не зачепив Мирослава, – а повз проносяться мої ворота на її бампері. А тоді ми знайшли труп. Як його тими воротами тільки не придавило?

– Та, Господи Боже, відшкодую я тобі ті ворота, – утрутилася в розмову жінка. Прокурор відразу впізнав одну зі своїх сусідок, Вероніку Андріївну Кіт. Як і їхнє подружжя, Вероніка переїхала в Богданівку нещодавно.

– Які ж тільки бувають дріб’язкові люди, – продовжувала обурюватися жінка.

– Вибачте, що встряю, але у вас є ще якась інформація про труп? – запитав полісмен.

– Ні! – одночасно відповіли Вероніка та Андрій.

– Ну, тоді в мене все.

– А мені б хотілося ще запитати, – подав голос прокурор, – чому ви вирішили повернутися саме зараз?

– А це ще хто? – насупився Андрій.

– Це Мирослав, він прокурор, – мовила Вероніка так, ніби прийшов її спаситель.

– Якийсь у вас тон неприємний, пане прокуроре, – процідив крізь зуби Злий.

Мирослав за кілька років на своїй невдячній посаді вже не раз стикався з людською ненавистю. От і зараз цей Андрій дивився на нього з неприхованою неприязню.

– Просто дивна виходить ситуація. – Хлопець сховав руки в кишені, аби хоч якось зігрітися. – Ви повертаєтеся з-за кордону, і в той же день під ґанком знаходять труп бабці, що доглядала за вашим домом.

– Якщо у вас є конкретні звинувачення, пане прокуроре, я слухаю. Але попрошу не кидатися такими нікчемними словами просто так.

«Він розізлився. Отже, ним можна маніпулювати».

– То чому ви повернулися?

– Заробив достатньо грошей у Штатах, пригнав авто з Європи і приїхав додому, щоб пожити в мирі й спокої. Як бачите, моє бажання не здійснилося.

Мирослав набрав до рота повітря, щоб поставити Андрієві чергове запитання, але не встиг. До нього підійшов поліцейський, який нещодавно опитував цю парочку.

Коп відвів хлопця подалі й повідомив таке, що у прокурора волосся стало дибки.

«Схоже, цей Злий не такий добрий, яким хоче здаватися», – подумав Мирослав.

Хлопець повернувся до Вероніки та Андрія, які знову голосно сперечалися.

– Вероніко Андріївно, ви можете бути вільною, – промовив прокурор, – а вас, Андрію Миколайовичу, попрошу сісти до нас в авто. Хочу поставити вам кілька запитань у прокуратурі.

Мирослав побачив, що чоловік хотів обуритися, але не став. Очевидно, Злий зрозумів, про що його питатимуть.

Озирнувшись на свій будинок, розташований через два двори, прокурор таки сів у авто. Повагався, завів мотор і рушив за поліцейським ескортом, розуміючи, що сьогодні йому дістанеться від людини, небезпечнішої за будь-якого злочинця, – власної дружини.