Читать книгу Остання крапля - Галина Цикіна - Страница 15

Вероніка пообіцяла Тетяні принести ромашкового чаю і м’яти. Набрала швидкого темпу, аби хутчіш збігати додому й не лишати подругу надовго саму, але на вулиці різко спинилася.

Знову починалося те, чого Вероніка терпіти не могла. Перед очима застрибали кольори: кожен звук у радіусі кілометра вчувався жінці, а потім виливався у свідомості водоспадом барв.

Вероніка не пам’ятала, коли це почалося. Це траплялося з нею з раннього дитинства. Після того як вона вчергове злякалася, що кольори без дозволу лізуть у голівоньку, батьки повели її до шанованого у всьому районі лікаря. Він довго щось вивчав, перевіряв результати аналізів, радився з колегами і врешті захоплено пояснив, що Вероніка – унікальна, вона – синестет. Кожен звук дівчинка «бачить» відповідним кольором. А оскільки у Вероніки був різкий слух, що в певні моменти виловлював майже всі довколишні звуки, її синестезія часто більше нагадувала напад. Із віком Вероніка навчилася це контролювати, але іноді, під час стресу чи хвилювань, усі ці звуки й картинки просто придушували й відривали від реальності.

От і зараз. Жінка труснула головою, аби це спинити, але нічого не вийшло. Серце почало калатати й поколювати так, ніби вона пробігла кілька кілометрів. Дихати ставало дедалі важче, у грудях стискало.

Вероніка якомога швидше дістала з кишені ліки й кинула до рота. Вона продовжила глибоко дихати й прикрила очі, чекаючи, доки ліки подіють. А заодно спробувала вгамувати ту зграю нових кольорових малюнків, що налетіла на її свідомість.

Вона знову згадала, що той шанований лікар називав синестезію екстраординарним явищем, а Вероніку, відповідно до якоїсь статті, людиною майбутнього. Але сама Вероніка ніколи так не вважала.

Жінка й досі не могла забути, як під час урочистої лінійки до свята «Першого дзвоника» вона як першокласниця мусила теленькати дзвіночком, перемотаним червоною стрічкою. Маленька Вероніка неймовірно розхвилювалася, вийшовши перед усією школою. А коли дівчинці вручили дзвіночок, її раптом накрив нестримний потік звуків, що виливався в кольори. Вона змушена була присісти й затулити вуха, бо, здавалося, голова от-от лусне. Сірий, золотий, червоний, фіолетовий – усе змішувалось і стрибало довкола. Але домінував смарагдовий – колір глумливого сміху.

Тоді Вероніка майже потонула в цьому, але раптом відчула на плечі чиюсь долоню.

– Не бійся! Це ж просто дзвінок! – почула вона тихенький голосок, і кольори зникли.

То була їхня перша з Танею зустріч. Щоправда, Вероніка тоді так і не потеленькала дзвіночком. Вона знітилася, коли побачила, що інші школярі з неї сміються, гепнула тим святковим дзвоником юнака-десятикласника, що мав нести її на плечі й реготав сильніше за всіх, і втекла геть.

Спогади й таблетки таки подіяли. Картинки знову віддалилися, наче іконки на моніторі, а ще за кілька хвилин серцебиття стишилося. Хоча відчуття нормального стану організму не повернулося, Вероніка зрозуміла, що може продовжити свою біганину. Розплющила очі й побачила перед собою Андрія. Чоловік здивовано спостерігав за нею. Якусь хвилю вони лише мовчки дивилися одне на одного.

– Упевнений, що історія того, як ти стоїш із заплющеними очима посеред вулиці, де, між іншим, їздять автомобілі, дуже цікава, – підняв руки Андрій, – але я не хочу її чути.

– Ніби я збиралася тобі щось пояснювати, – огризнулася жінка.

– Тим паче, – відмахнувся чоловік і попрямував далі.

– Ти куди це?! – вигукнула Вероніка.

Андрій розвернувся, здивування на його обличчі було майже дитяче, тому жінка не стримала усмішки.

– Я мала на увазі, – нарешті промовила вона, – якщо ти до Тетяни, то зараз не найкращий час її турбувати.

Чоловік продовжував ще мить стовбичити посеред вулиці, а потім круто розвернувся і попрямував в інший бік.

– Звідки ти…? – почав було він.

– Скажімо, у тебе на лобі написано.

– Дуже смішно, – кинув Андрій і пішов геть.

Вероніка тяжко видихнула. Серце ще тримало пришвидшений ритм, але біль притих, млосне відчуття минуло. Жінка почекала кілька хвилин, щоб Андрій відійшов трохи далі. Їй не хотілося йти додому відразу за цим нахабою. Коли Вероніка таки вирішила рушати, почула тихий стогін. У свідомості відразу збільшилася сіра картинка. Жінка труснула головою, аби стерти її.

Вона підійшла до старих обшарпаних воріт будинку, розташованого напроти Таниного дому, і заглянула у двір. Там лежали купи сміття та якась арматура, але живих істот Вероніка не помітила. Жінка не хотіла, щоб хтось із сусідів побачив, як вона зазирає до чужого двору, тому вирішила вже нарешті піти по ромашку.

Та й цього разу не вдалося. Краєм ока Вероніка помітила, як під парканом заворушилося щось темне. Вона скрикнула і схопилася за серце, яке майже встигло заспокоїтися. Перше бажання жінки було втекти, але вона переборола його й таки ступила крок увперед.

– О Боже! – викрикнула Вероніка, коли побачила, що під парканом просто на снігу лежав чоловік у позі ембріона.

Вона несміливо підступила й нахилилася до нього. Впізнала того самого Василя, що зранку минав її двір.

– Вам зле? – запитала вона, але відповідь прийшла сама собою у вигляді смороду й перегару.

«Чудово! І що тепер робити?»

Вероніка нахилилася до чоловіка і спробувала привести його до тями.

– Вставайте! – прокричала вона Василеві в самісіньке вухо. – Ви ж замерзнете!

Чоловік лишень махнув рукою, щось нерозбірливо буркнув і повернувся на інший бік.

Вероніка роздратовано видихнула і спробувала підняти п’яницю.

– Ти справді вважаєш, що здатна сама затягти його в дім? – почула вона позаду знайомий голос.

«Ох, цей насмішкуватий тон мене бісить».

– Ти, видно, завжди у пригоди встряєш? Як не цуценя на дорозі знайдеш, так мужика п’яного під парканом, – мовив Андрій.

– Ти допоможеш чи так і будеш там стовбичити? – уже розсердилася жінка.

Він усміхнувся, похитав головою, але таки підійшов до сплячого Василя. Підхопив чоловіка під руки і, попри п’яний спротив, поставив на ноги.

– Нумо, друже, – промовив він, – треба зайти до хати, бо і справді задубієш к бісу.

Василь ледь не гепнувся знову на землю, але Андрій його підхопив, а Вероніка підтримала з іншого боку, намагаючись не звертати уваги на сморід, що линув від п’яного.

Дорога через захаращений двір була нелегкою.

– І вона ще хотіла підвести його сама, – хекав Андрій.

– Що ти там собі бурмочеш? – теж змучено запитала Вероніка.

– Кажу, пощастило тобі, що я почув твої крики й повернувся.

– Не було ніяких криків, я просто зойкнула.

– Атож, уся вулиця, певно, чула, як ти репетувала. Тому визнай: тобі пощастило, що почув саме я.

– О так, я неймовірно щаслива жінка.

Чоловік пропустив її іронію повз вуха. Вони нарешті дісталися вхідних дверей.

– Чудово, а де шукатимемо ключ? – запитала жінка.

– Як показує життєвий досвід, – Андрій штовхнув двері, і вони легко прочинилися, – такі будинки рідко замикаються.

Нарешті, коли вони дотягли Василя до пошарпаного й побитого міллю дивана, чоловік трохи прийшов до тями.

«Дуже вчасно», – холодно подумала Вероніка, відсапуючись, як спринтер після дистанції.

– О, Андрюхо, – лице Василя розплилося в широкій усмішці й від цього втричі збільшилося в розмірі, – ти повернувся з-за кордонів.

– Ні, я не повернувся, – пожартував чоловік, укладаючи п’яного сусіда на диван. – Я примара.

– Примара? – мотнув головою Василь. – Тоді цур тобі. Іди геть!

– Та вже йду, – пробурчав чоловік.

– Ти не поганий мужик… гик… – продовжив бурмотати п’яниця, – не думав, що ти прийдеш по мою душу.

– Поки що ні, – Вероніка бачила, що Андрій заледве стримує сміх, – але будеш так гасити, обов’язково натравлю на тебе всіх демонів пекла.

– Ой… гик… ніколи б не думав, що ти… У пеклі? Гик… тобі на небо треба… гик… тим паче, що там є кому зустрічати…

Вероніка не особливо звертала увагу на п’яну маячню сусіда, але останні слова змусили Андрія завмерти. Жінка спробувала розгледіти в його обличчі, що він зараз відчуває, але в будинку панувала напівтемрява, тож зробити це було складно.

– Спи вже, – врешті сухо відповів Андрій.

Вероніка подала чоловікові пропахлу сигаретним димом ковдру, і Андрій укрив сусіда, що вже голосно хропів.

Вероніка й Андрій, не зронивши більше ні слова, попрямували до виходу. Жінка поспішила першою, намагаючись якнайшвидше ковтнути повітря, не просякнутого сигаретним димом і перегаром.

– Хороший ти мужик, Андрюхо… – раптом знову забурмотав Василь.

– Так-так, я вже чув..

– А от баба Тоня була ще тим стервом. Я не здивований… гик… що її грохнули.

Чоловік із жінкою здивовано перезирнулися.

– Ти знаєш, хто міг бажати бабі Тоні смерті? – Вероніка повернулася до дивана.

– Кому? – знову очуняв Василь.

– Антоніні Йосипівні. Хто міг бажати їй зла? Це ж був не ти?

– О-о-о-о-о-о-о-о!!! Я бажав цій відьмі такого зла, що аж соромно. Але ти Андрюсі не кажи, бо його демони затягнуть мене до пекла, – чоловік спробував обпертися на лікоть, але не втримався і знову впав на постіль. – Чого взагалі всі на мене напосілися, – він скривився так, неначе йому в обличчя світив прожектор, – я не один хотів, щоб ця баба здохла.

– А хто ще? – запитала Вероніка, але чоловік перевернувся на інший бік і голосно захропів.

– Прокидайся! – спробувала розтрясти вона п’яницю.

– Вероніко, що ти робиш? – здивувався Андрій.

– Хочу дізнатися правду!

– Від нього?

– Дарма ти так упереджено до нього ставишся.

Василь знову голосно захропів.

– Та невже? – усміхнувся Андрій.

– Я просто хочу знати, хто вбивця. А ти хіба не хочеш?

– Ну, може, із цікавості, але не з таким ентузіазмом, як ти.

– А нічого, що ти один із підозрюваних?

– Нічого страшного, я звик до підозр.

Вероніка кинула на чоловіка задумливий погляд.

– А вона не дарма так рветься дізнатися про смерть тої проклятої старої, – підняв палець Василь, наче професор на лекції.

– Ти ба, наче й не виходив із розмови, – хихотнув Андрій.

Жінка лише обурено поглянула на нього, а потім перевела погляд на п’яницю. Василева рука вже опустилася, а очі закотилися, він знову поринав у сон, але продовжував бурмотіти:

– Якщо вбивця знав, скільки бабла й землі нагребла собі баба Тоня, коли розпадався Союз… Та всі знають, що в неї грошей більше, ніж у Кучерових… гик… єдине питання: чи довго жити її єдиній спадкоємиці… шкода Танечку… гик…

Навіть Андрій ошелешено завмер. Вероніка відчула, як її почало трусити від цих слів. Думка, яку вона гнала від себе ці кілька днів, щойно вилетіла з прокуреного й пропитого рота п’яниці. А найстрашніше було те, що жінка знала, що цей здогад правильний.