Читать книгу Санін - Михаил Петрович Арцыбашев - Страница 12

Наступного вечора Юрій знову пішов туди, де зустрівся з Карсавіною і Дубовою. Він увесь день згадував проведений з дівчатами вечір, і йому хотілося знову поговорити про те саме, знову побачити той самий вираз співчуття і ласки у веселих і ніжних очах.

Вечір був зовсім ясний, тихий, спекотний. У повітрі стояла дрібна суха курява, і на бульварі нікого не було, крім випадкових перехожих.

Юрій сердито труснув головою, наче його хтось образив, і повільно побрів по бульвару, дивлячись під ноги.

«Нудьга яка, – подумав він. – Що робити?»

Назустріч йому швидким кроком, помахуючи вільною рукою, йшов студент Шафров, іще здаля поштиво усміхаючись.

– Що ви тут вештаєтесь? – дружньо спитав він, зупиняючись і подаючи крупну широку долоню.

– Та якось і робити нічого. А ви куди? – ліниво і погордливо спитав Юрій. Він завжди так говорив з Шафровим, якого, як колишній член комітету, вважав наївним студентиком, що грається в революцію.

Шафров самовдоволено всміхнувся.

– У нас сьогодні читання, – сказав він, показуючи стосик тоненьких строкатих брошурок.

Юрій машинально взяв у нього одну і, розгорнувши, прочитав довгий сухий заголовок популярної соціальної статті, яку він давно прочитав і забув.

– Де це у вас? – спитав Юрій, повертаючи брошурку з тією самою погордливою усмішкою.

– У міському училищі,– відповів Шафров, назвавши те саме училище, де служили Карсавіна і Дубова.

Юрій пригадав, що Ляля йому вже казала про ці читання, але тоді він не звернув на них уваги.

– Можна мені з вами? – спитав він Шафрова.

– Прошу, – радісно усміхаючись, квапливо погодився Шафров.

Він вважав Юрія справжнім діячем, перебільшуючи його партійну роль, відчував до нього пошану, що межувала з закоханістю.

– Я дуже цікавлюся цією справою, – додав Юрій, із радістю думаючи про те, що вечір буде зайнятий і що можна буде побачити Карсавіну.

Вони проминули бульвар, звернули на міст, по обидва боки від якого вогко пахло свіжістю та водою, і ввійшли у двоповерхову будівлю училища, де вже збиралися люди.

У великій, іще темній залі, заставленій рядами стільців і лавок, невиразно білів екран для чарівного ліхтаря і чувся стримано-веселий сміх. Біля вікна, у яке видно було потемніле небо та верхівки темно-зелених дерев, стояли Ляля і Дубова. Вони зустріли Юрія радісними вигуками.

– От як добре, що прийшов! – сказала Ляля. Дубова міцно потисла йому руку.

– Чого ж ви не починаєте? – спитав Юрій, крадькома озираючи темну залу. – А Зінаїда Павлівна хіба не бере участі? – розчаровано додав він. У цю хвилину на кафедрі, просто біля екрана, чиркнув сірник і освітив Карсавіну, яка запалювала свічки. Її красиве і свіже обличчя було освітлене знизу і весело усміхалось.

– Іще б я не брала, – дзвінко озвалась вона, згори простягаючи Юрієві руку.

Він мовчки подав свою, і дівчина, злегка спираючись на нього, м’яко зіскочила з кафедри. Юрію в лице повіяло здоров’ям і свіжістю.

– Час починати, – сказав Шафров, з’являючись з іншої кімнати.

Сторож, важко ступаючи великими чобітьми, пройшов по залі, одну за одною запалюючи великі лампи, і зал освітився яскравим і веселим світлом. Шафров відчинив двері в коридор і голосно сказав:

– Просимо, панове!

Почулося спочатку несміливе, а потім усе квапливіше човгання ніг, і у двері почали заходити люди. Юрій дивився з цікавістю; в ньому вже пробудився звичний інтерес пропагандиста. Тут були і старі, й молоді, і діти. У першому ряду ніхто не сідав, і вже потім його зайняли якісь невідомі Юрію дами, гладкий доглядач училища і знайомі Юрію вчителі та вчительки чоловічої й жіночої прогімназії. Усю решту зали затопили люди в чуйках, піджаках, солдати, мужики, жінки і безліч дітей у строкатих сорочках і сукенках. Юрій сів поруч із Карсавіною і став слухати, як Шафров читає про загальне виборче право. Голос у нього був глухий і негнучкий, і все, що він вимовляв, звучало, як статистична таблиця, але слухали його уважно, і тільки інтелігенція, що сиділа в першому ряду, невдовзі почала ворушитись і перешіптуватись. Юрію зробилося прикро, що Шафров так погано читає, і коли студент утомився, Юрій тихо сказав Карсавіній:

– Давайте я дочитаю!

Карсавіна лагідно поглянула на нього крізь вії.

– От і добре… Читайте. Всі будуть раді. Шафров охоче поступився йому місцем.

Юрій умів і любив читати. Не дивлячись ні на кого, він пройшов на кафедру і розпочав сильним, звучним голосом. Двічі він озирнувся на Карсавіну, і обидва рази зустрів її блискучий виразний погляд. Коли він закінчив, із першого ряду зааплодували.

Юрій серйозно вклонився і, сходячи з кафедри, широко усміхнувся Карсавіній, наче хотів сказати їй: «Це для тебе!»

Публіка, перемовляючись і соваючи стільцями, почала розходитись, а Юрій познайомився з двома дамами, які сказали йому кілька приємних слів щодо його читання.

Потім почали гасити вогні, й у кімнаті стало ще темніше, ніж до того.

– Спасибі вам, – тепло сказав Шафров, потискаючи руку Юрієві.– Якби в нас завжди так читали!

Читання було його обов’язком, тому він вважав себе ніби винним Юрію за особисту послугу.

– Ви не поспішаєте? – спитала Дубова, коли вони вийшли надвір. – Ми з Шафровим підемо до Ратових, а ви проведіть Зіну.

– Із задоволенням, – щиро відповів Юрій. Із цим вони й розійшлись.

Надворі було значно світліше, ніж у кімнатах училища, хоча на небі вже теплилися зірки. Усю дорогу до квартири Карсавіної, яка разом з Дубовою винаймала маленький флігель у просторому, але негустому саду, Юрій і Зінаїда проговорили про враження від статті, і Юрію все більше й більше здавалося, що він зробив щось важливе і хороше.

Біля хвіртки Карсавіна сказала:

– Зайдіть до нас на хвилинку!

– Можу, – весело погодився Юрій.

Карсавіна відчинила хвіртку, і вони увійшли на тісне, заросле травою подвір’я, за яким темнів сад.

– Ходіть у сад, – сказала Карсавіна, сміючись, – я б запросила вас у дім, та боюсь: я вдома зранку не була і не знаю, чи в нас прибрано!

Вона пішла у флігель, а Юрій непоспіхом попрямував до пахучого і зеленого саду. Не заглиблюючись, він зупинився на стежці й із жадібною цікавістю поглянув на відчинені темні вікна флігеля. Йому здалося, що там зараз відбувається щось особливе, незвичайне і таємниче.

На ґанку показалась Карсавіна, і Юрій ледве впізнав її. Вона зняла свою темну сукню і одяглась у тонку, з широким викотом і короткими рукавами малоросійську сорочку з синьою спідницею.

– Ось і я… – сказала вона, чомусь засоромлено усміхаючись.

– Бачу… – з таємничим і зрозумілим їй виразом відповів Юрій.

Вона усміхнулась, злегка відвернулась, і вони пішли стежкою поміж зелених кущів бузку і високої трави.

Сад був старий, вишневий, із молодим листям, що міцно пахло клеєм. За садом відкрилась широка левада, вкрита квітами і високою некошеною травою.

– Сядьмо тут, – сказала Карсавіна.

Вони сіли на напіврозвалений пліт і стали дивитися на леваду, на прозору згасаючу зірницю.

Юрій притягнув до себе гнучку бузкову гілку, і з неї бризнули дрібні краплі роси.

– Хочете, я вам заспіваю? – сказала Карсавіна.

– Звичайно, хочу! – відповів Юрій.

Карсавіна, як і тоді на річці, випнула груди, що чітко позначилися під тонкою сорочкою, і заспівала: «Кохання ясная зоря…»

Голос її легко, чисто і пристрасно дзвенів у вечірньому повітрі. Юрій затих, ледве дихаючи і не зводячи з неї очей. Вона відчувала цей погляд, заплющувала очі, ще вище піднімала груди і співала все краще й гучніше. Здавалося, все затихло і слухає, і Юрію згадалася та уважна й таємнича тиша, яка западає, коли навесні співає в лісі соловей.

Коли вона змовкла на високій сріблистій ноті, стало наче ще тихіше. Заграва згасла, і небо потемніло й поглибшало. Ледь чутно захиталося листя, ворухнулась трава, щось ніжне і пахуче налетіло з левади і розпливлося садом. Карсавіна поглянула на Юрія, її очі блищали в присмерку.

– Чого ж ви мовчите? – спитала вона.

– Дуже вже тут гарно! – прошепотів Юрій і знову потягнувся по всипану росою гілку.

– Так, гарно! – мрійливо озвалась Карсавіна. – Узагалі добре жити на світі! – додала вона, трохи помовчавши.

За левадою хтось двічі пронизливо свиснув, і знову все затихло.

– Подобається вам Шафров? – зненацька спитала Карсавіна і сама засміялась від несподіванки. Ревниве почуття ворухнулось у Юрія в грудях,

але він серйозно відповів, трохи силуючи себе:

– Він – добрий хлопець.

– З яким він захопленням віддається своїй справі! Юрій промовчав. На леваді почав підніматися легкий білуватий туман, і трава побіліла від роси.

– Вогко робиться, – сказала Карсавіна, мерзлякувато знизуючи плечима.

Юрій мимоволі подивився на її круглі, м’які плечі й зніяковів, вона спіймала його погляд і теж знітилась, але їй було приємно і весело.

– Ходімо.

І вони з жалем пішли назад вузькою стежкою, злегка штовхаючи одне одного. Сад спорожнів, потемнів, і, коли Юрій озирнувся, йому здалося, що, напевно, тепер у саду почнеться своє, нікому незнане, таємниче життя: поміж низьких дерев, по росяній траві заходять тіні, зіступиться сутінь і заговорить тиша якимось нечутним зеленим голосом.

Він сказав про це Карсавіній.

Дівчина озирнулась і довго дивилася в темну хащу. І Юрій подумав, що якби вона раптом скинула вбрання і, гола, біла, весела, побігла б по росяній траві в зелену сутінь, це було б не дивно, а прекрасно і природно. Та сказати про це він не посмів, а знову заговорив про читання і про народ. Однак розмова не в’язалася, ніби вони говорили зовсім не про те, що було потрібно. Так, мовчки, дійшли вони до хвіртки, усміхаючись одне одному й черкаючи плечима мокрі кущі, що бризкали росою.

На подвір’ї й досі було тихо і порожньо, чорнів відкритими вікнами білий флігель. Але хвіртка на вулицю була відчинена, і в кімнатах чулися спішні кроки і стукіт шухляд комоду, які хтось висував.

– Оля прийшла, – сказала Карсавіна.

– Зіно, це ти? – спитала її з кімнати Дубова, і з голосу чути було, що сталося щось недобре.

Вона вийшла на ґанок розгублена і бліда.

– Де ти пропадала… Я тебе шукаю… Семенов помирає,– задихавшись, квапливо проговорила вона.

– Що? – з жахом перепитала Карсавіна і ступила до неї.

– Так, помирає… У нього кров хлинула горлом… Анатолій Павлович каже, що кінець… До лікарні його повезли… і як дивно, несподівано… Сиділи ми у Ратових і пили чай, він був веселий, про щось сперечався з Новиковим, а тоді раптом закашлявся, встав, похитнувся, кров так і хлинула… просто на скатертину, в блюдечко з варенням… Густа, чорна!..

– Що ж він… знає? – з моторошною цікавістю спитав Юрій, миттю пригадавши місячну ніч, чорну тінь і роздратовано-сумний, слабкий голос: «Ви ще будете живі, пройдете повз мою могилу, зупинитесь за своєю потребою, а я…»

– Здається, знає,– нервово жестикулюючи, відповіла Дубова, – подивився на нас і спитав: «Що це?..», а потім увесь затрусився і промовив: «Уже?..» Усі замовкли. Уже остаточно стемніло, й хоч і далі все було прозорим і красивим, їм здалося, ніби навколо відразу зробилося темно й похмуро.

– Жахлива штука смерть! – сказав Юрій, бліднучи.

Дубова зітхнула і опустила голову. У Карсавіної затремтіло підборіддя, і вона жалібно і винувато всміхнулась. Вона чомусь не могла повірити й уявити, що зараз, коли стоїть такий ясний літній вечір і в ній самій усе таке щасливе і сповнене світла та радості, хтось може страждати й помирати. Це було природно, але їй чомусь здавалося, що це погано. І вона, соромлячись своїх відчуттів, несвідомо намагалася придушити їх і викликати інші.

– Ох, бідолашний… Що ж він?..

Карсавіна хотіла спитати: чи скоро він помре, але не наважилась і, хапаючись за Дубову, все ставила безглузді й непотрібні питання.

– Анатолій Павлович сказав, що він помре сьогодні вночі або завтра вранці,– глухо проказала Дубова.

Карсавіна несміливо і тихо запропонувала:

– Ходімо до нього… чи, може, не треба, не можна?.. Я не знаю…

Юрій нерішуче стенув плечима.

– Ходімо… Там можна і не заходити…

– Може, він захоче кого-небудь бачити, – з полегшенням погодилась Дубова.

– Ходімо, – рішуче сказала Карсавіна.

– Шафров і Новиков уже там, – ніби виправдовуючись, додала Дубова.

Карсавіна забігла в будинок по капелюх і кофтину, і всі троє, похмурі та сумні, вирушили через місто до великого триповерхового, погано обтинькованого будинку, в якому була лікарня, де помирав Семенов.

У коридорах з низькими й лункими склепіннями було темно, гостро пахло карболкою і йодоформом. Коли вони проходили повз відділення для божевільних, там хтось сердито і швидко говорив дивно напруженим голосом, але нікого не було видно, і від цього робилося моторошно. У коридорі їм зустрівся старий і сивий мужик з довгою білою бородою, схожою на нагрудник, і в довгому білому фартусі.

– Вам кого? – спитав він, зупиняючись.

– Студента до вас привезли… Семенова… сьогодні…– сказала Дубова.

– У шостій палаті… прошу нагору, – сказав служитель і пішов геть. Чути було, як він звучно сплюнув на підлогу і зачовгав ногою.

Нагорі було світліше й чистіше, стелі були без склепінь. Двері, на яких була прибита дощечка з написом «Кабінет лікаря», були відчинені. Там горіла лампа, хтось подзенькував склянками.

Юрій зазирнув туди і гукнув.

Склянки перестали дзвеніти, і вийшов Рязанцев, як завжди свіжий і бадьорий.

– А! – сказав він гучно і весело, вочевидь звикнувши до оточення, яке тисло на інших. – А я сьогодні черговий. Здраствуйте, дівчата!

І одразу ж, високо звівши брови і зовсім іншим, сумним і поважним тоном, промовив:

– Здається, вже без пам’яті. Ідіть до нього. Там Новиков та інші…

І поки вони одне за одним ішли безлюдним коридором повз великі білі двері з чорними номерами, Рязанцев говорив:

– По священика вже послали. Дивовижно, як швидко його скрутило! Я навіть здивувався… Утім, він останнім часом усе застуджувався, а це в його становищі було кепсько!.. Ось, тут він…

Рязанцев відчинив високі двері й увійшов. Інші, ніяково штовхаючись, пройшли слідом.

Палата виявилась великою і чистою. Чотири ліжка були порожні й охайно застелені сірими ковдрами; на одному сидів маленький зморщений дідок у халаті, що полохливо поглядав і на тих, хто ввійшов, і на шосте ліжко, на якому лежав, витягнувшись під такою самою ковдрою, Семенов. Біля нього, на стільці, згорбившись, сидів Новиков, а біля вікна стояли Іванов і Шафров.

Семенов дихав різко і важко. Він був зовсім не схожим на того Семенова, якого всі знали. Він був узагалі мало схожий на живу людину. Хоча в нього були ті самі риси обличчя, що й за життя, і ті самі частини тіла, що й у всіх людей, але здавалося, що й риси його, і тіло якісь особливі, страшні й нерухомі. Те, що так просто і зрозуміло оживлювало тіла інших людей і рухало ними, здавалося, вже не існує для нього. Десь у глибині цього дивно непорушного тіла здійснювалося щось квапливе і страшне, якась необхідна і неминуча робота, і все життя його пішло туди: воно ніби дивилося на цю роботу і дослухалося до неї з напруженою увагою.