Читать книгу Санін - Михаил Петрович Арцыбашев - Страница 4

Було близько шостої години. Сонце світило яскраво, але від саду вже знову насувалася м’яка зеленава тінь. Світло, тиша і тепло сторожко стояли в повітрі. Марія Іванівна варила варення, і під зеленою липою смачно і міцно пахло киплячим сиропом і малиною.

Санін уже зранку порався біля клумб, намагаючись підняти похилені від спеки та куряви квіти.

– Ти би спершу бур’ян повиривав, – порадила Марія Іванівна, поглядаючи на нього крізь синювате тремтливе марево жарівні.– Ти накажи Груньці, вона і зробить…

Санін підвів спітніле веселе обличчя.

– Навіщо, – сказав він, струснувши волоссям, що прилипло до чола, – хай собі росте, я всяку зелень люблю.

– Дивак ти! – добродушно стенаючи плечима, відказала мати, але чомусь їй було дуже приємним те, що він сказав.

– Самі ви всі диваки! – відповів Санін тоном глибокого переконання, потім пішов у дім мити руки, повернувся і сів до столу, зручно та вигідно вмостившись у плетеному кріслі.

Йому було добре, легко та радісно. Зелень, сонце, блакитне небо таким яскравим променем входили в його душу, що вся вона розкривалася їм назустріч у відчутті цілковитого щастя. Великі міста з їхнім квапливим шумом і метушливим чіпким життям остогидли йому. Навколо були сонце і свобода, а майбутнє його не турбувало, тому що він був готовий прийняти від життя все, що воно могло йому дати.

Санін мружився і потягався, з глибокою насолодою розминаючи й напружуючи свої здорові, сильні м’язи.

Віяло тихою та м’якою прохолодою, і здавалося, що весь сад зітхає лагідно й глибоко. Десь, і близько і далеко, цвірінькали горобці злодійкувато і квапливо перемовляючись про своє маленьке, страшенно важливе, але нікому незрозуміле життя; а рябий фокстер’єр Мілль, висолопивши червоного язика і піднявши одне вухо, поблажливо слухав їх із гущавини свіжої зеленої трави. Листя тихо шелестіло над головою, а його круглі тіні безгучно ворушилися на піску стежини.

Марію Іванівну прикро дратував синів спокій. Як і всіх своїх дітей, вона любила його, однак саме тому в неї кипіло серце і їй хотілося збурити його, зачепити його самолюбство, діткнути, – аби лиш змусити зрозуміти ціну її слів і її уявлень про життя. Кожної миті свого довгого існування вона, як мураха, що зарилась у пісок, ненастанно порпалася, працюючи над створенням крихкої споруди свого домашнього добробуту. Ця нудна, довга й одноманітна споруда, схожа водночас і на казарму, і на лікарню, складалась із найдрібніших цеглинок, які їй, як нездарному архітектору, здавались окрасою життя, а насправді то пригнічували, то дратували, то лякали і завжди турбували її до нудоти. Але при цьому вона думала, що інакше жити не можна.

– Ну що ж… так і далі буде? – спитала вона, підібгавши губи й з удаваною увагою дивлячись у таз із варенням.

– Як? – спитав Санін і чхнув.

Марії Іванівні здалося, що він і чхнув навмисно, щоб її образити, і хоча це було очевидною дурницею, справді образилась і надулась.

– А добре у вас тут! – мрійливо сказав Санін.

– Незле… – вважаючи за необхідне сердитись, стримано відповіла Марія Іванівна, але їй було приємно, що син похвалив будинок і сад, із якими вона зжилась, як із рідними істотами.

Санін подивився на неї й замислено промовив:

– А якби ви не чіплялися до мене з усякими дурницями, то було б іще краще.

Незлостивий голос, яким це було сказано, суперечив дошкульним словам, і Марія Іванівна не знала, сердитись чи сміятись.

– Як погляну я на тебе, – з досадою сказала вона, – і в дитинстві ти був якийсь ненормальний, а тепер…

– А тепер? – спитав Санін так весело, ніби сподівався почути щось дуже приємне й цікаве.

– А тепер іще ліпший! – в’їдливо відказала Марія Іванівна і махнула ложкою.

– Ну, тим і краще! – посміхнувся Санін і, помовчавши, додав: – А от і Новиков іде.

Від будинку йшов високий, вродливий білявий чоловік. Його червона шовкова сорочка, яка щільно облягала дещо огрядне, проте високе і гарне тіло, яскраво спалахувала під сонячними плямами, а блакитні очі дивилися ласкаво й ліниво.

– А ви все сваритесь! – таким самим лінивим і ласкавим голосом протягнув він іще здалеку. – І про що, їй-богу!..

– Та от, мама вважає, що мені більше личив би грецький ніс, а я вважаю, що який є – і той нічогенький!

Санін збоку поглянув на свій ніс, засміявся й потиснув широку пухку долоню Новикова.

– Ну, вигадав! – з прикрістю відгукнулася Марія Іванівна.

Новиков голосно й весело засміявся, і кругла м’яка луна добродушно зареготала в зеленій хащі, ніби там хтось радів його веселості.

– Ну, я вже знаю… Все про твою долю турботи!

– От маєш! – із комічним подивом сказав Санін.

– Так тобі й треба!

– Еге! – вигукнув Санін. – Якщо ви за мене в два голоси візьметесь, то я й утекти можу!

– Я сама, здається, скоро від вас утечу! – з несподіваною і перш за все для неї самої неприємною злістю промовила Марія Іванівна, рвучко підняла таз із жаровні й пішла в будинок, не дивлячись ні на кого. Рябий Мілль вискочив із трави, підняв обидва вуха і запитально витріщився їй услід. Потім почесав носом передню лапу, знов уважно подивився на будинок і побіг кудись углибину саду у своїх справах.

– Цигарки в тебе є? – спитав Санін, задоволений тим, що мати пішла.

Новиков вийняв цигарницю, ліниво відкинув назад своє велике спокійне тіло.

– Дарма ти її дражниш, – із лагідним докором протягнув він, – жінка вона немолода…

– Чим же це я її дражню?

– Та от…

– Що – «от»?.. Вона сама до мене чіпляється. Я, брате, ніколи від людей нічого не вимагав, нехай і вони дадуть мені спокій…

Вони помовчали.

– Ну, як живеш, лікарю! – спитав Санін, уважно стежачи за химерними візерунками тютюнового диму, що ніжно клубочився в непорушному повітрі над його головою.

Новиков, думаючи про інше, відповів не відразу.

– Погано…

– Чого так?

– Та так, узагалі… Нудно. Містечко осточортіло, робити тут нічого.

– Це тобі робити нічого? А сам жалівся, що ніколи вгору глянути.

– Я не про те… Не можна ж вічно тільки лікувати й лікувати. Існує ж інше життя.

– А хто тобі заважає жити іншим життям?

– Ну, це питання складне!

– Чим же складне?.. І чого тобі ще треба: чоловік ти молодий, гарний, здоровий.

– Цього, виявляється, мало! – з добродушною іронією відказав Новиков.

– Як тобі сказати, – усміхнувся Санін, – цього, гадаю, навіть багато…

– А мені не вистачає! – засміявся Новиков; і з його сміху було чути, що думка Саніна про його красу, силу та здоров’я була йому дуже приємною і що він навіть трохи знітився, ніби дівчина на оглядинах.

– Тобі не вистачає одного, – замислено сказав Санін.

– Чого ж?

– Погляду справжнього на життя… Тебе от обтяжує одноманітність, а поклич тебе хто-небудь покинути все і піти світ за очі, злякаєшся.

– Куди? В босяки? Гм!..

– А хоч би й у босяки!.. Знаєш, дивлюсь я на тебе і думаю: ось чоловік, який при нагоді здатен за яку-небудь конституцію в Російській імперії сісти на все життя в Шліссельбург, утратити всякі права, свободи, все… А здавалось би, що йому конституція?.. А коли мова про те, щоб перевернути обридле власне життя й піти шукати інтерес і смисл деінде, враз у нього виникає питання: а чим жити, а чи не пропаду я, здоровий і сильний чоловік, якщо втрачу платню, а з нею разом вершки до ранкового чаю, шовкову сорочку і комірці?.. Дивно, їй-богу!

– Нічого тут дивного нема… Там справа ідейна, а тут…

– Що тут?

– Та… як би так висловитись… – Новиков поклацав пальцями.

– От бачиш, як ти міркуєш! – перебив Санін, – відразу в тебе ці поділи!.. Не повірю ж я, що тебе більше мучить туга за конституцією, ніж за сенсом та інтересом у власному твоєму житті, а ти…

– Ну, це ще питання. Може, і більше! Санін із серцем махнув рукою.

– Облиш, будь ласка! Якщо тобі різатимуть палець, тобі дужче болітиме, ніж якщо палець різатимуть будь-якому іншому російському обивателю… Це факт!

– Або цинізм! – Новиков постарався, щоби прозвучало в’їдливо, та вийшло тільки смішливо.

– Хай так. Але це правда. І тепер, хоч не тільки в Росії, а й у багатьох країнах немає не те що конституції, а навіть натяку на неї, ти журишся через

те, що твоє власне життя тебе не тішить, а ніяк не за конституцією! І якщо спробуєш говорити інакше, збрешеш. І знаєш, що я тобі скажу? – з веселим вогником у світлих очах перебив сам себе Санін. – Ти й тепер журишся не тому, що життя тебе не задовольняє, а тому, що Ліда тебе досі не покохала! Правда ж?

– Ну, це ти вже дурниці кажеш! – обурився Новиков, спалахнувши, як його червона сорочка, і на його очах виступили сльози надзвичайно наївного та щирого збентеження.

– Які дурниці, коли ти через Ліду світу білого не бачиш!.. Та в тебе від голови до п’ят так і написане одне бажання – взяти її. А ти кажеш – дурниці! Новиков дивно здригнувся і квапливо заходив туди-сюди по стежці. Якби це говорив не Лідин брат, він би, може, теж зніяковів, але йому було так дивно чути саме від Саніна такі слова про Ліду, що він навіть не зрозумів їхнього справжнього значення.

– Знаєш що, – пробурмотів він, – ти або задаєшся, або…

– Або що? – усміхаючись, спитав Санін.

Новиков мовчки знизав плечима, дивлячись убік. Другий висновок полягав у визначенні Саніна як поганої, аморальної, як розумів це Новиков, людини. Але цього він не міг сказати Саніну, тому що завжди, ще з гімназії, відчував до нього щиру приязнь. Виходило так, що йому, Новикову, подобалася лиха людина, а цього, звичайно ж, бути не могло. І від цього Новикову стало неспокійно і неприємно. Нагадування про Ліду боляче різонуло його, та оскільки Ліду він обожнював і буквально молився на своє глибоке почуття до неї, то не міг сердитись на Саніна за це нагадування: воно було і болісним, і водночас пекучо приємним. Ніби хтось гарячою рукою взявся за серце і тихенько стиснув його.

Санін мовчав і усміхався, і усмішка в нього була уважна і лагідна.

– Ну, придумай визначення, а я почекаю, – сказав він, – мені не спішно.

Новиков усе ходив по стежці, і видно було, що він щиро мучиться. Прибіг Мілль, заклопотано подивився навкруги і почав тертись об коліна Саніна. Він, очевидно, був радий чомусь і хотів, щоб усі знали про його радість.

– Славний ти мій псище! – сказав Санін, гладячи його.

Новиков заледве стримувався, щоб не засперечатися знову, але боявся, щоб Санін наново не зачепив того, що більше за все на світі цікавило його самого. А тим часом усе інше, що спадало йому на думку, здавалося пустим, нецікавим і мертвим поряд із думками про Ліду.

– А… а де Лідія Петрівна? – машинально спитав він саме те, що хотів спитати, але не наважувався.

– Ліда? А де їй бути… На бульварі з офіцерами гуляє. О цій порі всі панни у нас на бульварі.

Відчувши приховану шпильку тужливих ревнощів, Новиков заперечив:

– Лідія Петрівна… Як вона, така розумна, розвинена, проводить час із цими чавуннолобими панами…

– Е, друже! – посміхнувся Санін, – Ліда молода, вродлива і здорова, як і ти… і навіть більше, бо в неї є те, чого ти не маєш: жадібність до всього!.. Їй хочеться все спізнати, усе відчути… Та ось і вона сама… Ти тільки поглянь на неї – і зрозумієш!.. Краса ж яка!

Ліда була менша на зріст і набагато вродливіша за брата. У ній вражали тонке і чарівне поєднання витонченої ніжності і спритної сили, пристрасногордовитий вираз затемнених очей і м’який звучний голос, яким вона пишалась і грала. Вона повільно, злегка хитаючись під час ходи всім тілом, як молода красива кобилиця, спустилась із ґанку, спритно і впевнено підбираючи довгу сіру сукню. Плутаючись острогами і перебільшено ними подзенькуючи, за нею йшли двоє молодих офіцерів, у блискучих чоботах і туго обтягнутих рейтузах.

– Це хто ж краса, я? – спитала Ліда, відразу наповнюючи увесь сад жіночою свіжістю і звучним голосом. Вона простягла Новикову руку і скоса поглянула на брата, до якого все не могла призвичаїтись і зрозуміти, коли він сміється, а коли говорить серйозно.

Новиков міцно потиснув її руку і так густо почервонів, що на очах у нього знову виступили сльози. Проте Ліда цього не помітила, вона вже давно звикла відчувати на собі його боязкі святобливі погляди, і вони її не хвилювали.

– Доброго вечора, Володимире Петровичу, – весело та дзвінко клацаючи острогами і весь вигинаючись, як гарячий веселий жеребець, сказав той офіцер, що був старший, зі світлішим волоссям і гарніший.

Санін уже знав і те, що його прізвище було Зарудін, і те, що він ротмістр, і те, що він наполегливо домагається Лідиного кохання. Другий офіцер був поручник Танаров, який вважав Зарудіна зразком офіцера і прагнув у всьому його наслідувати. Але він був мовчазним, не дуже спритним і не таким привабливим, як Зарудін.

Танаров також клацнув острогами, але нічого не сказав.

– Ти! – цілком серйозно відповів Санін сестрі.

– Звісно, звісно… краса, і додай: неписана! – засміялася Ліда і кинулася в крісло, ковзнувши поглядом по братовому обличчю. Піднявши обидві руки до голови, від чого випукло окреслились високі пружні груди, вона почала відколювати капелюха, впустила в пісок довгу, як жало, шпильку і заплутала у волоссі та шпильках вуаль. – Андрію Павловичу, допоможіть!.. – жалібно й кокетливо звернулася вона до мовчазного поручника.

– Так, краса! – задумливо повторив Санін, не зводячи з неї очей.

Ліда знову скоса недовірливо глянула на нього.

– Усі ми тут красені,– сказала вона.

– Ми що, – виблискуючи білими зубами, засміявся Зарудін, – ми тільки убога декорація, на тлі якої ще яскравіше, ще пишніше вимальовується ваша краса!

– А ви красномовні! – здивувався Санін, і в його голосі невловно прозвучав насмішкуватий відтінок.

– Лідія Петрівна хоч кого зробить красномовним! – зауважив мовчазний Танаров, намагаючись відчепити Лідин капелюшок і смикаючи її за волосся, через що вона і сердилась, і сміялась.

– А ви теж красномовні! – здивовано протягнув Санін.

– Облиш їх, – шепнув Новиков.

Ліда, примружившись, подивилася просто в очі братові, і в її потемнілих зіницях Санін виразно прочитав: «Не думай, що я не бачу, хто вони такі! Але я так хочу! Це мені весело! Я не дурніша за тебе і знаю, що роблю!»

Санін усміхнувся у відповідь.

Капелюшок нарешті відчепили, і Танаров урочисто поставив його на стіл.

– О, який ви, Андрію Павловичу! – миттю змінюючи погляд, знову жалібно і кокетливо вигукнула Ліда. – Ви мені всю зачіску зіпсували… Тепер маю йти в дім…

– Я ніколи собі цього не пробачу! – знічено пробурмотів Танаров.

Ліда встала, підібрала сукню і, відчуваючи на собі всі погляди, мимоволі сміючись і вигинаючись, збігла на ґанок.

Коли вона пішла, інші стали почуватися вільніше і якось відразу опустились, осіли, втративши ту нервову напруженість рухів, якої всі чоловіки набувають у присутності молодої та вродливої жінки. Зарудін вийняв цигарку і, з насолодою закурюючи, промовив, безперечно, думаючи про зовсім інше:

– Сьогодні я вмовляв Лідію Петрівну покинути все і серйозно вчитися співу. З її голосом кар’єра забезпечена!

– Добра кар’єра, нівроку! – похмуро дивлячись убік, відказав Новиков.

– Чим же погана? – зі щирим подивом спитав Зарудін.

– Та що таке актриса, нехай і оперна?.. Та сама публічна жінка! – з раптовим роздратуванням кинув Новиков.

Його мучило і хвилювало те, що він говорив, бо насправді говорили в ньому ревнощі, які страждали від думки, що жінка, тіло якої він любить, виступатиме перед іншими чоловіками, можливо, в костюмах, які оголюють це тіло, роблять його ще більш гріховним, принадним.

– Надто сильно сказано, – звів брови Зарудін. Новиков поглянув на нього з ненавистю: в його уявленні Зарудін був одним із тих чоловіків, які жадають його кохану, і його нестерпно дратувало, що той вродливий.

– Нітрохи не сильно… Виходити ледь не голою на сцену! Кривлятися, зображувати сцени похоті перед очима тих, хто завтра піде від неї так само, як ідуть від публічної жінки, заплативши гроші. Нівроку, добре!

– Друже мій, – заперечив Санін, – кожній жінці приємно, щоб милувалися її тілом. Це перш за все.

Новиков з досадою підняв плечі.

– Що за паскудство ти кажеш!

– Біс його знає, паскудство це чи ні, та тільки це правда. А Ліда була б ефектною на сцені, я б подивився.

Хоча від цих слів у всіх ворухнулася жадібна інстинктивна цікавість, усім зробилося незручно. І Зарудін, вважаючи себе розумнішим і дотепнішим за інших, узяв собі за обов’язок вивести всіх із незручного становища.

– А що ж, по-вашому, жінці робити?.. Заміж вийти?.. На курси їхати і згубити талант?.. Таж це було би злочином проти природи, що наділила її своїми найкращими дарами!

– Ух, – із неприхованою насмішкою сказав Санін, – але ж справді! Як цей злочин мені самому не спав на думку!

Новиков зловтішно засміявся, але для ґречності заперечив Зарудіну:

– Чому ж це злочин: хороша мати або хороший лікар у тисячу разів корисніші від будь-якої актриси!

– Ну-у! – обурено протягнув Танаров.

– І невже вам не нудно верзти всі ці дурниці? – спитав Санін.

Зарудін почав був заперечувати, але затнувся, і всім ураз здалося, що говорити про це справді нудно і безглуздо. Однак усі образились. Зробилося тихо і зовсім уже нудно.

Ліда і Марія Іванівна з’явилися на балконі. Ліда дочула останню братову фразу, але не зрозуміла, в чому річ.

– Швидко ж ви до нудьги договорились! – весело зауважила вона. – Ходімо до річки. Там зараз добре…

І, проходячи повз чоловіків, вона злегка потяглась усім тілом, і очі в неї на мить зробилися загадковими й темними, ніби щось обіцяючи, щось говорячи.

– Прогуляйтесь до вечері,– сказала Марія Іванівна.

– Із насолодою, – погодився Зарудін, клацаючи острогами і подаючи Ліді руку.

– А мені, сподіваюся, можна з вами? – намагаючись говорити в’їдливо, через що все лице його набуло плаксивого виразу, спитав Новиков.

– А хто ж вам заважає? – через плече, сміючись, спитала Ліда.

– Іди, брате, йди, – порадив Санін, – і я пішов би, якби, на жаль, вона не була надто впевнена в тому, що я їй брат!

Ліда дивно здригнулась і насторожилась. Потім швидко скинула оком на брата і засміялася коротко і нервово.

Марію Іванівну аж кинуло.

– Нащо ти ці дурниці говориш? – грубо спитала вона, коли Ліда пішла. – Все дивака вдаєш!..

– І не думаю, – заперечив Санін.

Марія Іванівна розгублено подивилась на нього. Вона зовсім не могла зрозуміти сина, не знала, коли він жартує, коли говорить серйозно, що думає і відчуває тоді, коли всі інші, зрозумілі їй люди думають і відчувають те саме або майже те саме, що й вона сама. За її уявленнями виходило так, що людина має відчувати, говорити і робити завжди те, що говорять і роблять усі люди, які стоять із нею врівень за освітою, статками і соціальним становищем. Для неї було природним, що люди мають бути не просто людьми – з усіма індивідуальними особливостями, вкладеними в них природою, – а людьми, влитими у певну загальну мірку. У цьому сенсі найбільше відрізнялись інтелігентні від неінтелігентних: другі могли зберігати свою індивідуальність, і за це їх зневажали, а перші тільки розпадалися на групи відповідно до здобутої освіти. Переконання їхні відповідали їхньому становищу: кожний студент був революціонер, кожний чиновник буржуазний, кожний артист вільнодумний, кожний офіцер – із перебільшеним поняттям про честь. І коли раптом студент виявлявся консерватором або офіцер-анархістом, то це здавалося дивним, а бува, й неприємним. Санін за своїм становищем і освітою мусив бути не тим, чим був. І Ліда, і Новиков, і всі, хто з ним стикався, та й сама Марія Іванівна дивилися на нього з неприємним відчуттям несправджених сподівань.

Із чуйністю матері Марія Іванівна помічала те враження, яке справляв син на всіх, хто його оточував, і це завдавало їй болю.

І Санін бачив це. Йому дуже хотілося заспокоїти матір, але він не знав, як це зробити. Спочатку йому навіть спало на думку прикинутись і висловити матері найбільш утішні думки, але він нічого не зміг придумати, засміявся, встав і пішов у дім. Там він ліг на ліжко і став думати про те, що люди хочуть увесь світ обернути на монастирську казарму, з одним уставом для всіх, уставом, що має за основу знищення будь-якої особистості й підкорення її могутній владі якихось таємничих старійшин. Санін почав був міркувати про долю і роль християнства, та це здалося йому таким нудним, що він непомітно заснув і проспав до глибокого вечора.

Марія Іванівна, провівши його очима, тяжко зітхнула і теж замислилась. Думала вона про те, що Зарудін явно залицяється до Ліди, і їй хотілося, щоб це було серйозно.

«Лідоньці вже двадцять років, – тихо плинули її думки, – а Зарудін, здається, хороша людина. Кажуть, він цього року отримає ескадрон… Тільки боргів за ним не збудешся! І до чого я цей сон мерзенний бачила?.. Сама ж знаю, що дурниці, а з голови не йде!»

Сон, який наснився Марії Іванівні того самого дня, коли Зарудін з’явився в їхньому домі вперше, чомусь і справді мучив її. А снилося їй, що Ліда, в білій сукні, йшла полем, укритим травами та квітами.

Марія Іванівна сіла в крісло, по-старечому сперлась головою на руку і дивилась у небо, що поволі темніло. Маленькі, але тягучкі й обридливі думки повзли у неї в голові, і їй було сумно і страшно.