Читать книгу Санін - Михаил Петрович Арцыбашев - Страница 8

Ті, хто лишився нагорі, постоявши біля печери і пожартувавши про Сварожича і Карсавіну, розсілися на березі. Чоловіки закурили, кидаючи у воду сірники та споглядаючи, як розходяться по ній широкі кола. Ліда, тихо наспівуючи, ходила по траві і, взявшись за пояс, виробляла якісь па своїми жовтими маленькими черевиками, а Ляля рвала квіти і кидала ними в Рязанцева, цілуючи його очима.

– А чи не випити нам поки що? – спитав Іванов Саніна.

– Прониклива ідея, – погодився Санін.

Вони спустилися до човна і відкоркували пиво.

– П’яниці безсовісні! – сказала Ляля і кинула в них жмутком трави.

– До-обре! – з насолодою промовив Іванов. Санін засміявся.

– Мене завжди дивувало, що люди так повстають проти вина, – сказав він жартома, – по-моєму, тільки п’яна людина живе як слід.

– Або як тварина, – озвався Новиков з берега.

– Хоч би й так, – відповів Санін, – а все-таки п’яний робить тільки те, що йому хочеться… хочеться йому співати – співає, хочеться танцювати – танцює, і не соромиться своєї радості та веселощів…

– Іноді й б’ється, – зауважив Рязанцев.

– Буває. Люди не вміють мирно пити… вони занадто озлоблені…

– А ти п’яним не б’єшся? – спитав Новиков.

– Ні,– сказав Санін, – я скоріше тверезий поб’юсь, а п’яним я найдобріша людина, тому що забуваю багато мерзоти.

– Не всі ж такі,– знов зазначив Рязанцев.

– Шкода, звичайно, що не всі… Тільки мені до інших, повірте, байдужісінько.

– Ну, так не можна казати! – сказав Новиков.

– Чому не можна? А якщо це – правда?

– Добра правда! – озвалась Ляля, похитуючи головою.

– Найкраща, яку я знаю, – заперечив за Саніна Іванов. Ліда голосно заспівала і з прикрістю обірвала спів.

– Але ж вони не квапляться! – сказала вона.

– А навіщо їм квапитись, – знову вставив Іванов, – квапитись ніколи не слід.

– А Зіна… героїня без страху… і догани, звичайно! – саркастично зауважила Ліда.

Танаров голосно приснув і знітився.

Ліда подивилася на нього, руки в боки, пружно похитуючись усім тілом.

– Що ж, може, їм там і весело! – загадково додала вона, поводячи плечем.

– Тс-с! – перебив Рязанцев.

Глухий стугін вирвався з чорної діри.

– Постріл! – крикнув Шафров.

– Що це значить? – плаксиво питала Ляля, чіпляючись за рукав Рязанцева.

– Заспокойтесь, якщо це й вовк, то вони в цей час сумирні… та на двох і не нападе… – заспокоював її Рязанцев, сердячись на Юрія і його хлоп’ячу затію.

– Ех, їй-богу! – теж із серцем крякнув Шафров.

– Та йдуть, ідуть… не хвилюйтесь! – зневажливо скрививши губи, сказала Ліда.

Зачулося шелестіння кроків, що все наближалось, і невдовзі з темряви виринули Карсавіна і Юрій.

Юрій погасив свічку й усміхнувся всім лагідно й нерішуче, бо не знав ще, як вони поставилися до його вибрику. Він був увесь засипаний жовтою глиною, а у Карсавіної було забруднене плече, яким вона зачепила стіну.

– Ну що? – байдужно спитав Семенов.

– Досить оригінально і красиво, – нерішуче, ніби виправдовуючись, відповів Юрій. – Тільки проходи далеко не йдуть, засипано. Там настил якийсь догниває.

– А постріл ви чули? – жваво блискаючи очима, спитала Карсавіна.

– Панове, ми вже все пиво випили, і душі наші звеселилися достатньою мірою! – закричав знизу Іванов. – Їдьмо!

Коли човен знову вибрався на річкову широчінь, місяць уже зійшов. Було напрочуд тихо і прозоро, і в небі й у воді, вгорі та внизу однаково блищали золоті вогники зірок, і здавалося, що човен пливе між двома бездонними повітряними глибинами. Ліс на березі й у воді був чорний і таємничий. Заспівав соловей. Коли всі мовчали, здавалося, що співає не птах, а якась щаслива, розумна, задумлива істота.

– Як добре! – сказала Ляля, підводячи очі вгору і кладучи голову на кругле тепле плече Карсавіної. І потім знову довго мовчали і слухали. Тьохкання солов’я наповнювало ліс, відлунювало над задумливою рікою і злинало над луками, де в місячному тумані сторожко застигли трави і квіти, вдалечінь і вгору – до холодного зоряного неба.

– Про що він співає? – знову спитала Ляля, ніби ненароком опускаючи руку долонею догори на коліно Рязанцева і відчуваючи, як це міцне і сильне коліно здригнулось, і лякаючись і тішачись цьому рухові.

– Про кохання, звичайно! – півжартома-півсерйозно відповів Рязанцев і тихцем накрив рукою маленьку теплу і ніжну долоню, що довірливо лежала в нього на колінах.

– У таку ніч не хочеться думати ні про добро, ні про зло, – сказала Ліда, відповідаючи власним думкам.

Вона думала про те, зле чи добре вона чинить, насолоджуючись жаскою та вабливою грою. І, дивлячись на обличчя Зарудіна, ще мужніше і вродливіше в місячному сяйві, вона відчувала ту саму знайому солодку млість і жаске безвілля в усій істоті своїй.

– А зовсім про інше! – відгукнувся Іванов. Санін усміхався й не зводив очей із високих гру-

дей і білої проти місячного світла шиї Карсавіної, що сиділа навпроти нього.

На човен набігла темна легка тінь гори, а коли він, лишаючи за собою блакитні сріблясті смуги, знову вислизнув на освітлене місце, здалося, що зробилося ще світліше, ширше й вільніше.

Карсавіна скинула свій широкий солом’яний капелюх і заспівала. Вона мала високий, красивий, хоч і невеликий голос.

Пісня була російська, красива і сумна.

– Дуже чуттєво! – пробубонів Іванов.

– Добре! – сказав Санін.

Коли Карсавіна закінчила, всі заплескали, і ці оплески дивно та різко відгукнулись у темному лісі й над річкою.

– Заспівай ще, Зіночко! – приставала Ляля. – Або, краще, прочитай свої вірші…

– А ви й поетеса? – спитав Іванов. – Скі-і-ільки може Бог одній людині талантів відважити!

– А хіба це погано? – сором’язливо спитала Карсавіна.

– Ні, це дуже добре, – озвався Санін.

– Почитай, Зіночко! – упрохувала Ляля, вся ніжна і розм’якла від любові.

Карсавіна, сором’язливо всміхаючись, злегка відвернулася до води і, не манірячись, почала тим самим звучним і високим голосом:

І всі знову були в захваті й запекло аплодували Карсавіній. Але не тому, що вірші її були такі вже хороші, а тому, що всім було добре і хотілося кохання, щастя і солодкого смутку.

– Ніч, день і очі Зінаїди Павлівни, будьте такі великодушні, повідомте, чи не я цей щасливець?! – раптом заволав Іванов так голосно, несподівано і таким диким басом, що всі здригнулися.

– Це і я тобі можу сказати, – відгукнувся Семенов, – не ти!

– Лихо мені! – завив Іванов. Усі розсміялись.

– Погані мої вірші? – спитала Карсавіна Юрія. Юрій подумав, що вірші не оригінальні і схожі на сотні подібних, але Карсавіна була така гарна і так благально дивилася на нього своїми темними, соромливими очима, що він зробив серйозне обличчя і відповів:

– Мені вони здалися звучними і красивими. Карсавіна усміхнулась йому і сама здивувалася,

що його похвала була їй такою приємною.

– Ти ще не знаєш мою Зіночку, – сказала Ляля зі щирим захватом, – вона вся звучна і красива.

– Ти ба! – здивувався Іванов.

– Правда, – ніби виправдовуючись, наполягала Ляля, – голос у неї звучний і красивий, сама вона – красуня, вірші в неї звучні та красиві… і навіть прізвище – красиве і звучне!

Карсавіна ніяково зашарілась і сміялася, тішачись похвалам.

– Час додому! – різко сказала Ліда, якій були неприємними похвали, адресовані Карсавіній. Вона вважала себе і вродливішою, і цікавішою, і розумнішою.

– А ти не заспіваєш? – спитав Санін.

– Ні,– сердито відповіла Ліда, – я не в голосі.

– І справді – час, – погодився Рязанцев, пригадавши, що завтра треба рано вставати, їхати до лікарні, а потім на розтин.

А всім іншим було жаль повертатись.

На зворотному шляху всі були мовчазними і відчували вдоволену розімлілу втому.

Знову, але тепер уже невидима, хльоскала по ногах степова трава, невиразно біліла позаду здійнята колесами курява і відразу сонно лягала на білу дорогу. Поля, блакитнуваті від місячного серпанку, здавалися рівними, пустельними і нескінченними.