Читать книгу Санін - Михаил Петрович Арцыбашев - Страница 5

Коли вже зовсім стемніло, повернулися гуляльники. З глибини саду, що м’яко затонув у темряві, долинули їхні жваві яскраві голоси.

Весела розпашіла Ліда підбігла до Марії Іванівни. Від неї віяло дражливо свіжим і молодим запахом річки та вродливої жінки, збудженої до краю товариством молодих, уподобаних нею і нею ж збуджених чоловіків.

– Вечеряти, мамо, вечеряти! – заторсала вона ласкаво усміхнену матір. – А поки Віктор Сергійович нам заспіває.

Марія Іванівна пішла поклопотатися про вечерю і, йдучи, думала вже про те, що доля такої цікавої, вродливої, здорової та зрозумілої їй дівчини, як Ліда, не може не бути щасливою.

Зарудін і Танаров пішли в залу, до рояля, а Ліда сіла в крісло-гойдалку, що стояло на балконі, і потягнулася гнучко і пристрасно.

Новиков мовчки ходив туди й сюди по скрипучих дошках балкона, скоса поглядаючи на лице, високі груди і виставлені з-під сукні стрункі ноги в чорних панчохах і жовтих черевичках, але вона не помічала ні його поглядів, ні його самого, вся охоплена могутнім і чарівним відчуттям першої пристрасті. Вона ледь заплющила очі й загадково усміхалась сама собі. У душі Новикова тривала звична боротьба: він кохав Ліду, але в її почутті не міг розібратися. Іноді йому марилось, що вона кохає його, іноді – ні. І тоді, коли він думав, що так, йому здавалося цілком можливим, легким і прекрасним, що її молоде, струнке і чисте тіло пристрасно і повно належатиме йому. А коли думав, що ні, та сама думка здавалася йому безсоромною та бридкою, і тоді він ловив себе на похоті й називав себе ницою, мерзотною людиною, негідною Ліди.

Новиков крокував по дошках і загадував:

– Якщо ступлю правою ногою на останню дошку, то так, треба освідчитись, а якщо лівою, то…

Йому не хотілося думати, що буде тоді.

На останню дошку він ступив лівою ногою, облився холодним потом і відразу сказав собі: «Тьху, які дурниці! Наче стара баба… Ну… Один, два, три… на рахунок «три» прямо підійду і скажу. Як? Байдуже. Ну один… два… три… Ні, до трьох разів… Один, два, три… один, два…»

Голова в нього горіла, в роті пересохло, і серце калатало так, що ноги тремтіли.

– Та досить вам тупцювати! – із серцем сказала Ліда, розплющуючи очі.– Слухати заважаєте!

Лише тепер Новиков помітив, що Зарудін співає.

Молодий офіцер співав давній романс:

Співав він непогано, але так, як співають люди нерозвинені: замінюючи виразність криком і завмиранням голосу. І спів Зарудіна видався Новикову напрочуд неприємним.

– Це що ж, власний твір? – спитав він із незвичним відчуттям злості й роздратування.

– Ні… Не заважайте! Сидіть тихо! – вередливо наказала Ліда. – Якщо музику не любите, то на місяць дивіться.

Зовсім круглий і ще червоний місяць, і справді, повільно й таємничо визирнув з-за чорних верхівок саду. Його легке невловиме світло ковзнуло по сходах, по Лідиній сукні й по її обличчю, усміхненому власним думкам. Тіні в саду загусли і стали чорними та глибокими, як у лісі.

Новиков зітхнув.

– Краще вже на вас, – ніяково сказав він і подумав: «Які банальності я здатен говорити!»

Ліда засміялась.

– Тьху, який дубовий комплімент!

– Я не вмію говорити компліментів, – похмуро відказав Новиков.

– Та замовкніть… слухайте ж! – роздратовано смикнула плечима Ліда.

Звуки рояля кришталевими сплесками відлунювали у вогкому саду. Місячне світло все яснішало, а тіні ставали все глибшими і чорнішими. Унизу, по траві, тихо пройшов Санін, сів під липою, хотів закурити цигарку, та передумав і сидів без руху, ніби зачарований тишею вечора, яку не порушували, а якось доповнювали звуки рояля і молодого голосу в пристрасному співі.

– Лідіє Петрівно! – раптом випалив Новиков, ніби відразу стало очевидним, що не можна проґавити цю мить.

– Що? – машинально спитала Ліда, дивлячись у сад, на місяць і на чотири гілки, викарбувані на його круглому яскравому диску.

– Я вже давно чекаю… хочу поговорити… – нерівним голосом продовжував Новиков.

Санін повів головою і прислухався.

– Про що? – неуважно перепитала Ліда. Зарудін завершив, помовчав і заспівав інший романс. Він уважав, що має на рідкість гарний голос, і любив співати.

Новиков відчув, що вкривається червоними плямами, і що йому зле до запаморочення.

– Я, бачте… Лідіє Петрівно, хочете бути моєю… дружиною… – заплітаючись язиком і відчуваючи, що зовсім не так це говориться і не те відчувається в такі хвилини, і ще до того, як він заговорив, якось само собою стало зрозуміло, що – ні, і що зараз станеться щось ганебне, безглузде, нестерпно смішне.

Ліда машинально перепитала:

– Чиєю? – і раптом спалахнула, встала, хотіла щось сказати, але не сказала і збентежено відвернулась. Місяць дивився просто на неї.

– Я вас кохаю… – далі мимрив Новиков, відчуваючи, що місяць перестав світити, що в саду задушливо і все падає кудись у безнадійну жахливу прірву. – Я… говорити не вмію, але це дурниці і… я дуже вас люблю…

«До чого тут дуже… наче я про вершкове морозиво кажу…» – раптом подумав він і замовк.

Ліда нервово смикала листок, що опинився в неї в руках. Вона розгубилася, тому що це було зовсім несподівано, не потрібно і створювало сумну, непоправну ніяковість між нею і Новиковим, до якого вона здавна звикла, майже як до рідного, і якого трохи любила.

– Я не знаю, справді… Я зовсім не думала… Новиков відчув, як із тупим болем упало кудись униз його серце, зблід, підвівся і взяв кашкета.

– До побачення! – сказав він, сам не чуючи свого голосу. Губи в нього дивно кривились у дурну й недоречну тремтливу посмішку.

– Куди ж ви? До побачення! – розгублено відповіла Ліда, простягаючи руку й намагаючись безтурботно усміхатись.

Новиков швидко потис її руку і, не надягаючи кашкета, сягнистими кроками пішов просто по росяній траві в сад. Коли він зайшов у першу тінь, то раптом зупинився і з силою схопив себе за волосся.

– Боже мій, Боже… Чому я такий нещасний!.. Застрелитись… Усе це дрібниці, а застрелитись… – вихором і безладно пронеслось у нього в голові, і він відчув себе найнещаснішою людиною на світі, осоромленою та смішною.

Санін хотів був гукнути його, та передумав і усміхнувся. Йому було смішно, що Новиков смикає себе за волосся і ледве не плаче через те, що жінка, обличчя якої, плечі, груди і ноги подобались йому, не хоче віддатись.

І ще Саніну було приємно, що вродлива сестра не кохає Новикова.

Ліда кілька хвилин простояла без руху на тому самому місці, і Санін з гострою цікавістю стежив за її білим силуетом, що його невиразно висвітлював місяць. З жовтих дверей будинку, вже освітлених лампою, вийшов на балкон Зарудін, і Саніну виразно чулось обережне подзенькування його острог. У залі Танаров тихо і сумно грав давній вальс, і ніжні звуки розпливались колами.

Зарудін тихо підійшов до Ліди і м’яким спритним рухом обійняв її за талію. Саніну було видно, як два силуети злились в один, що дивно хитався в місячному тумані.

– Про що ви так замислились? – тихо шепнув Зарудін, торкаючи губами її маленьке свіже вухо і сяючи очима.

У Ліди солодко й жаско попливла голова. Як і завжди, коли вона обіймалась із Зарудіним, її охопило дивне відчуття: вона знала, що Зарудін безмежно нижчий від неї за розумом і розвитком, що вона ніколи не зможе підкоритись йому, але в той же час було приємно і лячно дозволяти ці дотики сильному, великому, вродливому чоловікові, ніби зазираючи в бездонну, таємничу прірву з зухвалою думкою: ану як візьму і кинусь… Захочу і кинусь!

– Побачать… – ледь чутно прошепотіла вона, не притискаючись і не віддаляючись, і ще більше дражнила і збуджувала його цією розкритою пасивністю.

– Одне слово, – ще притискаючись до неї й заливаючись гарячою збудженою кров’ю, продовжував Зарудін. – Прийдете?

Ліда тремтіла. Це питання він ставив їй уже не вперше, і завжди в ній щось починало знемагати й тремтіти і робило її слабкою й безвільною.

– Навіщо? – глухо спитала вона, дивлячись на місяць широко розплющеними, налитими вологою очима.

Зарудін не міг і не хотів відповісти правду, хоча, як усі чоловіки, що легко сходяться з жінками, в глибині душі був упевнений, що Ліда й сама хоче, все знає, але боїться.

– Навіщо… Та подивитися на вас вільно, перекинутись словом. Адже це мука… ви мене мучите… Лідіє, прийдете? – пристрасно притискаючи до своїх тремтячих ніг її опукле, пружне і тепле стегно, повторив він.

І від дотику їхніх ніг, палючого, як розпечене залізо, ще густіше здійнявся навколо теплий, задушливий, як сон, туман. Усе гнучке, ніжне і струнке Лідине тіло завмирало, вигиналось і тяглося до нього. Їй було до болю добре і страшно. Навколо все дивно й незрозуміло змінилося: місяць був не місяць і дивився близько-близько, через раму тераси, неначе висів над найяскравіше освітленою галявиною; сад – не той, який вона знала, а якийсь інакший, темний і таємничий, – присунувся і став навколо. У голові паморочилось повільно і млосно. Вигинаючись із дивною лінню, вона звільнилася в нього з рук і пересохлими, запаленими губами насилу прошепотіла:

– Гаразд…

І, похитуючись, через силу пішла в дім, відчуваючи, як щось страшне, неминуче й принадне тягне її в безодню.

«Це дурниці… це не те… я лише жартую… Просто мені цікаво, кумедно…» – намагалась вона переконати себе, стоячи в кімнаті перед темним дзеркалом і бачачи тільки свій чорний силует на відображених у ньому освітлених дверях у їдальню. Вона повільно підняла обидві руки до голови, заломила їх і пристрасно потягнулась, стежачи за рухами своєї гнучкої тонкої талії та широких опуклих стегон.

Зарудін, лишившись сам, теж потягнувся, пристрасно замружившись, і, вищиривши зуби під світлими вусами, повів плечима. Він був звично щасливий і відчував, що попереду чекає ще більше щастя і насолоди. Ліда в мить, коли вона віддасться йому, бачилась так пекуче і надзвичайно пристрасно, що він відчував фізичний біль від стримуваної пристрасті.

Спершу, коли він почав до неї залицятись, і навіть тоді, коли вона вже дозволила йому обійняти й поцілувати себе, Зарудін усе-таки її побоювався. У її потемнілих очах було щось незнайоме й незрозуміле – ніби, дозволяючи пестити себе, вона потай його зневажала. Вона здавалася йому такою гордою, що, обнімаючи її, він завмирав, ніби чекав на ляпаса, й остерігався навіть думати про те, щоб по-справжньому нею оволодіти. Часом йому здавалося, ніби вона ним грається, та після сьогоднішньої обіцянки, яку вона дала таким знайомим Зарудіну задимленим, уривчастим і безвільним голосом, він несподівано відчув свою силу і близькість мети і зрозумів, що все буде так, як хоче він.

І до млосного відчуття пристрасного чекання тонко і несвідомо почав домішуватись відтінок зловтіхи: ця горда, розумна, чиста і начитана дівчина лежатиме під ним, як будь-яка інша, і він так само робитиме з нею, що схоче, як і з усіма іншими. Уява поставила перед ним химерно принизливі сцени, у яких голе тіло, розпущене волосся і розумні очі Ліди сплітались у якусь дику вакханалію хтивої жорстокості. Він раптом ясно побачив її на підлозі, почув свист батога, побачив рожеву смугу на ніжному покірному тілі і, затремтівши, похитнувся від удару крові в голову. Золоті кола попливли перед очима. Було фізично нестерпно навіть думати про це.

Зарудін тремтячими пальцями закурив цигарку, ще раз здригнувся і пішов у кімнати.

Санін, який не чув, але побачив і зрозумів усе, з почуттям, схожим на ревнощі, пішов за ним.

«І щастить же таким тваринам! – подумав він. – Казна-що! Ліда і він!..»

Вечеряли в кімнатах. Марія Іванівна була не в гуморі. Танаров, за звичаєм, мовчав і мріяв про те, як було б добре, якби він був таким, як Зарудін, і його кохала така дівчина, як Ліда. І йому здавалося, що він кохав би її не так, як Зарудін, не здатний оцінити це щастя. Ліда була бліда, мовчазна і не дивилася ні на кого. Зарудін був веселим і настороженим, як звір на полюванні, а Санін, як завжди, позіхав, їв, пив багато горілки і, вочевидь, нестерпно хотів спати. Та це не завадило йому після вечері заявити, що спати він не хоче і замість прогулянки проведе Зарудіна.

Була вже ніч, і високо плив місяць. Санін і Зарудін у майже цілковитій мовчанці дійшли до квартири офіцера. Санін усю дорогу поглядав на ротмістра і розмірковував, чи не заїхати йому по пиці.

– Та-ак, – заговорив він уже біля будинку, – багато є на світі всілякого виду мерзотників!..

– Тобто? – запитально і здивовано промовив Зарудін, високо піднявши брови.

– Та це я так, загалом… Адже мерзотники – найцікавіші люди…

– Що ви! – посміхнувся Зарудін.

– Звичайно. На світі немає нічого нуднішого за чесну людину… Що таке чесна людина? Програма чесності й доброчинності давно всім відома, у ній не може бути нічого нового… Від цієї старовизни в людині зникає будь-яка різноманітність, життя зводиться до одних меж, нудних і вузьких. Не кради, не обманюй, не зраджуй, не чини перелюбу… І головне, що все це міцно сидить у людині: кожен і обманює, і зраджує, і перелюб той самий чинить у міру сил…

– Ну, все ж не кожен! – поблажливо відзначив Зарудін.

– Ні, кожен. Варто лише вдуматись у життя кожної людини, щоб знайти в ньому, більш чи менш глибоко, тяжкий гріх… Зраду, наприклад. У ту хвилину, як ми віддаємо кесареве кесарю, лягаємо спокійно спати, сідаємо обідати, ми чинимо зраду…

– Що ви кажете? – обурено вигукнув Зарудін.

– Звичайно. Ми платимо податки і відбуваємо повинність, отже, зраджуємо тисячі людей, віддаючи їх тій самій війні та несправедливості, якій обурюємось. Ми лягаємо спати, а не біжимо рятувати тих, хто в цю мить гине за нас, за наші ідеї… ми з’їдаємо зайвий шматок, прирікаючи на голод тих людей, про добробут яких ми, якщо вже ми доброчесні, мали би піклуватися все життя. І так далі. Це елементарно… Інша річ мерзотник, справжній запеклий мерзотник! Перш за все це людина цілком щира і природна…

– Природна?!

– Беззаперечно. Він робить те, що для людини цілком природно. Він бачить річ, яка йому не належить, але яка добра, – і він її бере. Бачить прекрасну жінку, яка йому не віддається, – і знаходить спосіб узяти її силою чи обманом. І це цілком зрозуміло, тому що потреба і розуміння насолоди як такої і є однією з небагатьох рис, якими природна людина відрізняється від тварини. Тварини не розуміють насолод і не здатні їх домагатися. Вони всього лише задовольняють потреби. Адже всі ми згодні з тим, що людина не створена для страждань, і не страждання ідеал людських прагнень…

– Звісно, – погодився Зарудін.

– Отже, в насолодах і полягає мета життя. Рай – синонім насолоди абсолютної, і всі так чи інакше мріють про рай на землі. І спершу він, кажуть, і був на землі. Ця казка про рай аж ніяк не є нісенітною, це символ і мрія.

– Так, – продовжував, помовчавши, Санін, – людині від природи не властиве утримання, і найщиріші люди, – це люди, які не приховують своїх пожадань… тобто ті, кого в суспільстві називають мерзотниками… От, наприклад, ви…

Зарудін сіпнувся й відсахнувся.

– Ви, звичайно, – вів далі Санін, удаючи, що нічого не помічає,– найкраща людина у світі – принаймні у власних очах. Ну зізнайтеся, чи зустрічали ви коли-небудь людину, кращу за вас?

– Безліч… – нерішуче відповів Зарудін, який уже зовсім нічого не розумів, у тому числі й того, чи доречно зараз образитись.

– Назвіть, – запропонував Санін. Зарудін зчудовано стенув плечима.

– Ну от, – весело підхопив Санін, – ви найкраща людина, і я, звичайно, найкращий, а хіба нам з вами не хочеться красти, обманювати і перелюб учинити… Перш за все – перелюб?

Зарудін знову стенув плечима.

– Ориг-гінально, – пробурмотів він.

– Ви гадаєте? – з невловно образливим відтінком спитав Санін. – А я й не думав… Так, мерзотники – найщиріші люди, притому й найцікавіші, бо кордонів і меж людській мерзоті навіть уявити не можна. Мерзотнику я з особливим задоволенням потисну руку.

Санін із надзвичайно привітним виглядом потиснув руку Зарудіну, дивлячись йому просто в очі, тоді раптом насупився і, вже зовсім іншим тоном пробурмотівши: «Прощавайте, добраніч!» – пішов геть. Зарудін кілька хвилин нерухомо простояв на місці, дивлячись услід Саніну. Він не знав, як поставитися до його слів, і на душі в нього було тривожно і неприємно. Однак наступної миті він пригадав Ліду і, посміхаючись, подумав, що Санін – Лідин брат, що, власне, він говорить слушно, і відчув до нього майже родинну приязнь.

«Цікавий хлопець, хай йому біс!» – подумав він самовдоволено, ніби й Санін уже якоюсь мірою належав йому. Потім відчинив хвіртку і через освітлене місяцем подвір’я попрямував до свого флігеля.

Санін повернувся додому, роздягнувся, ліг, укрився, спробував був читати «Так казав Заратустра», якого знайшов у Ліди, але з перших сторінок йому зробилося прикро і нудно. Високомовні образи не зачіпали його душі. Він плюнув і, відкинувши книжку, миттю заснув.