Читать книгу Згодом - Стівен Кінг - Страница 15

На все про все пішло загалом півтори години, і на той час, коли ми закінчили, я був геть знесилений, і, думаю, мама теж. А містер Томас у кінці мав точнісінько такий самий вигляд, як і на початку: стояв на місці в своєму чомусь тоскному паску, який спадав на його мішкувате черевце й шорти з низькою посадкою. Ліз припаркувала автівку між стовпами воріт, не вимикаючи блимавку на торпедо, і це, мабуть, було добре придумано, бо новина про смерть містера Томаса вже почала поширюватись, і до будинку стікалися люди, щоб клацнути фото Коблстоун-Котеджу. Один раз вона підійшла, щоб спитати, чи довго ми ще, але мама від неї відмахнулася, сказала, хай проінспектує територію абощо. Та переважно Ліз трималася на віддалі.

Для нас та розмова була не лише втомливою, а й стресовою, бо від книжки містера Томаса залежало наше майбутнє. Велика несправедливість – у свої дев’ять років нести тягар такої відповідальності. Але вибору я не мав. Довелося повторювати все, що містер Томас казав мамі – тобто маминим пристроям для запису, – а сказати містерові Томасу було що. Коли стверджував, що все тримає в голові, він не триндів. А мама весь час розпитувала, здебільшого задля прояснення. Містер Томас, здавалося, не заперечував (взагалі-то йому було до всього байдуже), але мамине випитування вже мене добивало нафіг. А ще в роті утворилася пустеля. Коли Ліз принесла мені залишки своєї коли з «Бургер Кінга», я проковтнув ті жалюгідні кілька крапель і обійняв її.

– Дякую, – я простягнув порожній паперовий стаканчик. – Мені це було потрібно.

– Прошу-прошу. – Ліз більше не здавалася знудженою. Тепер вона дивилася задумливо. Містера Томаса вона не бачила, і навряд чи до кінця повірила, що він там є, але розуміла: щось таки діється, бо чула, як дев’ятирічний хлопчик видає складний сюжет, у якому пів десятка головних персонажів і щонайменше два десятки другорядних. А, і ще секс утрьох (під дією трави, цибулинної очеретянки, яку люб’язно постачав один корінний американець з народу нотовей). Тими трьома були Джордж Тредґілл, П’юріті Бетанкур і Лора Ґудг’ю. Яка в результаті залетіла. Бідолашна Лора, вічно з нею якась фігня трапляється.

Наприкінці стислого викладу від містера Томаса великий секрет перестав бути секретом, і то була цукерочка. Але я вам не розкажу. Прочитайте книжку й самі дізнаєтеся. Тобто якщо ви ще не читали.

– А зараз я скажу тобі останнє речення, – містер Томас видавався свіженьким, як огірок… хоча навряд чи слово «свіженький» можна застосувати до мерця. А от голос у нього почав стихати. На дещицю, та все ж. – Бо я завжди записую його першим. Це маяк, до якого я веслую.

– Зараз буде останнє речення, – попередив я маму.

– Слава Богу, – сказала вона.

Містер Томас здійняв указівний палець, мов актор у давні часи, готовий виголосити свій важливий монолог.

– «Того дня червоне сонце здійнялося над покинутим поселенням, і вирізьблене слово, яке бентежило не одне покоління місцевих, засвітилося, неначе віньєтоване кров’ю: КРОАТОАН». Скажи їй, що «кроатоан» має бути великими літерами, Джиммі.

Я їй переказав (хоч і не знав достеменно, що значить «віньєтований кров’ю»), а потім спитав у містера Томаса, чи це вже все. І щойно він відповів «так», я почув коротке виття сирени, що долинуло з-перед будинку – два ухкання і мекання.

– Господи, – промовила Ліз, але без паніки, радше таким тоном, наче вона цього очікувала. – Приїхали.

Жетон у неї був причеплений до пояса, тому вона розщібнула парку, щоб його було видно. А потім пішла до вхідних дверей і повернулася з двома копами. На них теж були парки, з нашивками «Поліція округу Вестчестер».

– Атас, лягаві, – сказав містер Томас, чого я зовсім не зрозумів. А згодом, коли спитав у мами, вона відповіла, що то жаргон з давніших часів, з 1950-х.

– Це міс Конклін, – представила її Ліз. – Моя подруга, і також вона була агенткою містера Томаса. Попросила мене підкинути її сюди, бо переживала, щоб усе майно не розтягли на сувеніри.

– Чи рукописи, – додала моя мати. Маленький диктофон вже надійно лежав у неї в сумці, а телефон – у задній кишені джинсів. – Особливо один, останню книжку з циклу романів, яку писав містер Томас.

Ліз промовисто зиркнула на неї – «годі, пригальмуй», – але мама не замовкала.

– Він щойно її дописав, і мільйони людей хочуть її прочитати. Я подумала, що мій обов’язок гарантувати їм таку можливість.

Судячи з вигляду, копам це було не дуже цікаво. Вони приїхали подивитися на кімнату, в якій помер містер Томас. А ще перевірити, чи в людей, яких помітили на території маєтку, є вагомі підстави тут перебувати.

– Здається, він помер у себе в кабінеті, – мама показала на «La Petite Maison».

– Угу, – кивнув один з копів. – І ми таке чули. Перевіримо. – Йому довелося схилитися і впертися долонями в коліна, щоб наші очі опинилися на одному рівні, бо я тоді був досить-таки дрібним. – Синку, тебе як звати?

– Джеймс Конклін. – Я виразно подивився на містера Томаса. – Джеймі. А це моя мама.

Я взяв її за руку.

– Прогулюєш сьогодні, Джеймі?

Перш ніж я встиг відповісти, вклинилась мама – гладенько, як по шовку ковзнула.

– Я зазвичай забираю його зі школи, але сьогодні боялася, що не встигну повернутися до закінчення уроків, тому ми заїхали раніше. Правда, Ліз?

– Підтверджую, – кивнула Ліз. – Офіцери, ми не ходили в кабінет, тому я не можу вам сказати, замкнено там чи ні.

– Хатня робітниця залишила його відчиненим, з тілом усередині, – озвався той, що говорив зі мною. – Але вона дала мені ключі, ми швиденько оглянемо там усе й замкнемо.

– Можеш їм сказати, що це не вбивство, – запропонував містер Томас. – У мене стався інфаркт. Біль був пекельний.

Нічого такого я їм казати не збирався. Якщо тобі дев’ять, ти не обов’язково дурень.

– А ключі від воріт у вас теж є? – до Ліз повернувся її професійний тон. – Бо коли ми приїхали, вони були відчинені.

– Ключ є, замкнемо, коли будемо виїжджати, – відповів другий коп. – Ви молодець, що поставили там машину, детективко.

Ліз розвела руки: мовляв, це звичайна річ.

– Якщо запитань до нас більше нема, ми не будемо вам заважати.

Той коп, що говорив зі мною, сказав:

– Нам треба знати, який із себе той цінний рукопис, щоб гарантувати його безпеку.

Цю подачу моя мати могла відбити.

– Оригінал він надіслав мені якраз минулого тижня. На флешці. Навряд чи є інший примірник. Він був параноїком.

– Так, був, – підтвердив містер Томас. Його шорти знов опустилися занадто низько.

– Добре, що ви були тут, наглянули, – сказав другий коп. Вони з напарником поручкалися не тільки з мамою та Ліз, а й зі мною. А потім пішли гравійною доріжкою до зеленого будиночка, в якому помер містер Томас. Згодом я дізнався, що чимало письменників помирають за своїми столами. Небезпечна професія, мабуть.

– Ходімо, чемпіоне. – Ліз спробувала взяти мене за руку, але я не дався.

– Ідіть постійте хвилину біля басейну, – попросив я. – Обидві.

– Навіщо? – спитала мама.

Я подивився на свою матір так, як, мабуть, ще ніколи не дивився – мов на дурну. Але тоді я справді вважав її дурною. Їх обох такими вважав. Дурними хамками.

– Бо ти отримала те, що хотіла, а мені треба подякувати.

– О Боже! – Мама знову ляснула себе долонею по лобі. – Чим я тільки думала? Дякую, Ріджисе. Дуже-дуже.

Мама скеровувала свою подяку до клумби, тому я взяв її за руку і розвернув.