Читать книгу Згодом - Стівен Кінг - Страница 7

Ми були на 86-й вулиці Трансверс, їхали на Вейв-гілл у Бронкс, куди мене запросили на гучне свято з нагоди дня народження моєї подружки з дитячого садочка. («Ось де дитину жахливо балують», – прокоментувала мама.) Подарунок для Лілі я тримав на колінах. Ми обігнули поворот і побачили натовп людей, що зібрався на вулиці. Напевно, там щойно сталася ДТП. Чоловік лежав половиною тіла на проїжджій частині, половиною – на тротуарі, поряд валявся понівечений велосипед. Хтось накрив верхню половину курткою. На нижній половині були чорні велошорти з червоними смугами по боках, шарнірний наколінник і кросівки, залиті кров’ю. Кров була й на його шкарпетках та ногах. Ми чули виття сирен, що наближалися.

Поряд з ним стояв той самий чоловік у тих самих велосипедках і наколіннику. Волосся в нього було сиве і скривавлене. А обличчя провалилося рівно посередині, мабуть, від удару об бордюр. Ніс був неначе розщеплений на дві половини, і рот так само.

На дорозі зупинялися машини, і мама сказала:

– Заплющ очі.

Звісно, вона дивилася на чоловіка, який лежав на землі.

– Він мертвий! – розплакався я. – Цей дядя мертвий!

Ми зупинилися. Змушені були. Через решту машин попереду нас.

– Ні, – сказала мама. – Він спить, от і все. Таке іноді буває, коли людина сильно вдариться. З ним усе буде нормально. Так, заплющ очі.

Та я не заплющував. Понівечений велосипедист здійняв руку й помахав мені. Вони знають, що я їх бачу. Знають завжди.

– У нього обличчя розкроєне надвоє!

Мама ще раз кинула погляд, пересвідчилася, що чоловік накритий до пояса, і сказала:

– Джеймі, не лякай сам себе. Просто заплющ…

– Он він! – показав я. Мій палець тремтів. Усе в мене тремтіло. – Там, стоїть біля себе!

Це її злякало. Я зрозумів з того, як міцно стиснулись її губи. Однією рукою мама з силою натисла на клаксон, а другою – на кнопку, яка опускала вікно. І замахала на машини попереду:

– Проїжджай! – кричала вона. – Давай! Заради Бога, скільки можна на нього витріщатися, це вам що, бляха, кіно?

І вони рушили, всі, крім тієї, яка була безпосередньо перед нашою. Водій тієї саме схилився і фоткав на телефон. Мама рушила і стукнула його бампер. Він показав їй фак. Мама здала назад і виїхала на іншу смугу, щоб об’їхати. Шкода, що я теж не показав йому фак, але я був занадто в істериці.

Мама дивом розминулася з патрульною машиною, що їхала по зустрічній, і якомога швидше помчала на дальній бік парку. Вона майже досягла мети, коли я розстебнув пасок. Мама закричала, щоб я цього не робив, але я все одно розстебнув, опустив вікно, став навколішки на сидіння, вихилився і виблював на борт автівки. Інакше я не міг. Коли ми дісталися західного краю Центрального парку, мама зупинилася і витерла мені обличчя рукавом блузки. Може, вона потім і вдягала ту блузку ще раз, але якщо й так, то я цього не запам’ятав.

– Господи, Джеймі. Ти блідий, як стіна.

– Я нічого не міг з собою зробити, – сказав я. – Я ще ніколи нікого такого не бачив. У нього кістки стирчали з но-носа… – Тут я знову виригав, але цього разу на дорогу, на машину майже нічого не потрапило. Та й мені вже майже не було чим.

Мама погладила мені шию, ігноруючи водія (може, того чувака, що показував нам середнього пальця), який сердито бібікав і об’їжджав нашу машину.

– Сонечко, тобі це все здалося. Він був накритий.

– Не той, на землі, а той, який стояв поруч з ним. Він помахав мені.

Вона подивилася на мене довгим поглядом, так, наче збиралася щось сказати. Та потім лише застебнула мій пасок.

– Я думаю, ми пропустимо цей день народження. Як тобі таке?

– Добре, – кивнув я. – Все одно Лілі мені не подобається. Вона тишком-нишком щипає мене, коли читають казку.

Ми поїхали додому. Мама спитала, чи зможу я випити чашку какао так, щоб не видати її назад, і я відповів, що зможу. Ми пили какао разом у вітальні. Подарунок Лілі так і залишився у мене. То була лялечка в костюмі морячки. Коли я подарував її Лілі наступного тижня, то вона, замість ущипнути мене, поцілувала прямо в рот. Мене потім за це дражнили, а я ніскілечки не заперечував.

Поки ми пили своє какао (собі мама, напевно, долила краплю чогось міцнішого), вона сказала:

– Коли я була вагітна, то пообіцяла собі, що ніколи не брехатиму своїй дитині, тому слухай. Так, той чоловік, мабуть, був мертвий. – Вона трохи помовчала. – Ні, він точно був мертвий. Не думаю, що навіть шолом би його врятував, а шолома я на ньому не бачила.

Ні, шолома на велосипедисті не було. Бо якби він був на голові, коли його збили (згодом ми дізналися, що таксі), то чоловік стояв би поруч зі своїм тілом у шоломі. Вони завжди вдягнені в те, що було на них у момент смерті.

– Але, синочку, тобі просто здалося, що ти бачив його обличчя. Ти не міг його бачити. Хтось накрив його курткою. Якась добра людина.

– На ньому була футболка з маяком, – сказав я. А потім згадав ще дещо. Втіха в тому була така собі, однак після такої події, думаю, хапаєшся і за соломинку. – Зате він був дуже старий.

– Чому ти таке кажеш? – Мама дивилася на мене якось дивно. Згадуючи ту розмову, я думаю, що саме тоді вона й повірила мені, принаймні трохи.

– У нього волосся було сиве. Там, де не залите кров’ю.

Я знову розплакався. Мама обійняла мене, заходилася колисати, і я заснув у її обіймах. Я вам так скажу: коли думаєш про різну страшну фігню, нема нікого кращого за маму поруч.

Ми виписували газету «Таймс». Зазвичай мама «їла» її за столом у халаті, поки ми снідали, але вранці наступного дня після чоловіка в Центральному парку вона читала якийсь свій рукопис. Після сніданку вона сказала, щоб я вдягнувся, можемо покататися на круїзному кораблику, – тому це була субота. Пам’ятаю, подумав, що це перший вихідний після смерті чоловіка з Центрального парку. І це знову повернуло відчуття реальності тієї події.

Я зробив так, як мама сказала, тільки спершу, поки вона милася в душі, зайшов у її спальню. Газета лежала на ліжку, розгорнута на сторінці, де пишуть про тих мертвих, які досить знамениті для «Таймс». Фото чоловіка з Центрального парку надрукували. Його звали Роберт Гаррісон. У свої чотири роки я вже вмів читати на рівні третього класу, мама дуже цим пишалася, і в заголовку статті важких слів не було, тому я його прочитав (і більш нічого): «ПРЕЗИДЕНТ ФОНДУ “МАЯК” ЗАГИНУВ У ДТП».

Згодом я бачив іще кількох мерців – той вислів про «посеред життя ми в смерті»[2] істинніший, ніж думають люди, – і часом я щось казав мамі, але переважно мовчав, бо розумів, що це її засмучує. Тільки після того, як померла місіс Беркетт і мама знайшла в шафі її персні, ми знову по-справжньому про це заговорили.

Того вечора, коли вона вийшла з моєї кімнати, я думав, що не засну, а якщо й засну, то насниться мені чоловік з Центрального парку з розкроєним обличчям і кістками, що стирчать з носа, або привидиться мама одночасно в труні й на сходинках до кафедри, там, де тільки я зможу її побачити. Але наскільки пригадую, мені взагалі нічого не снилося. На ранок я прокинувся з хорошим самопочуттям, і мама добре почувалася, і ми дуркували, і вона почепила мою індичку на холодильник, а потім вліпила на неї нафарбованими губами великого цьомчика, від чого я захихотів, і відвела мене до школи, і місіс Тейт розказувала про динозаврів, і життя тривало два роки, хороше життя, як зазвичай воно і є. Тривало, доки не розсипалося на друзки.