Читать книгу Згодом - Стівен Кінг - Страница 8

Коли мама зрозуміла, як усе погано, я почув, що вона говорить з Енн Стейлі, подругою-редакторкою, про дядька Гаррі по телефону. Мама сказала:

– Він слабував на голову ще до того, як став слабим. Тепер я це розумію.

У шість років я б і гадки не мав, про що вона. Але на той час мені вже було вісім, скоро мало виповнитися дев’ять, і принаймні частково я розумів. Мама мала на увазі той капець, у який вляпався її брат – і втягнув її – ще до того, як ранній Альцгеймер, мов нічний злодій, викрав його розум.

Я з нею, звісно, погоджувався; вона була моєю мамою, і ми з нею були вдвох проти цілого світу, команда з двох. Я ненавидів дядька Гаррі за ту біду, в яку ми потрапили. І тільки згодом, коли мені було дванадцять чи, може, навіть чотирнадцять, я усвідомив, що моя мати теж частково була винна. Можна було вибратися, поки ще був час, і вона могла це зробити, однак не зробила. Як і дядько Гаррі, який заснував літературну агенцію Конкліна, вона багато знала про книжки, але недостатньо – про гроші.

Вона навіть мала два попередження. Перше – від своєї подруги, Ліз Даттон. Ліз працювала детективкою в поліції Нью-Йорка і була великою шанувальницею серії Ріджиса Томаса про Роаноук. Мама познайомилася з нею на вечірці-презентації одного з цих романів, і вони знайшли спільну мову. Що виявилося не надто добрим поворотом. До цього я ще дійду, але поки що просто скажу, що Ліз сказала мамі: Фонд Маккензі неправдоподібно ідеальний. Це могло бути приблизно в той час, коли померла місіс Беркетт, я не впевнений, але знаю, що до осені 2008 року, коли економіка накрилася мідним тазом. А разом з нею – і наша частка її.

Колись дядько Гаррі грав у ракетбол у якомусь елітному клубі біля Пірсу-90, де причалюють великі судна. Один з тих друзів, з якими він грав, був бродвейським продюсером. Він і розповів дядькові про Фонд Маккензі. Друг назвав його ліцензією на рубання бабла, і дядько Гаррі сприйняв його слова за щиру правду. Та й чому б не сприйняти? Друг спродюсував мільйон мюзиклів, які йшли на Бродвеї мільйон років, та й по всій країні теж, і роялті просто лилися потоком. (Син літературної агентки, я точно знав, що таке роялті.)

Дядько Гаррі порозпитував, поговорив з якимось великим цабе, яке працювало в тому Фонді (хоча не з самим Джеймсом Маккензі, бо дядько Гаррі в цілому був лише маленьким цабе), і вклав купу грошей. Дохід був такий шикарний, що він вклав ще. А потім ще. Коли в нього почався Альцгеймер – і дуже швидко пішло погіршення, – мама перебрала на себе керування всіма фінансами. І не тільки не забрала все з Фонду Маккензі, а й вклала в нього ще більше грошей.

Монті Ґрішем, юрист, який тоді допомагав з контрактами, не лише радив їй не вкладати більше, а й сказав забирати все, поки ще можна. Це було те друге попередження, яке вона отримала невдовзі після того, як очолила агенцію Конкліна. Також він сказав: коли щось здається неправдоподібно хорошим, то, мабуть, так воно і є.

Я розповідаю вам усе, що сам дізнавався по крихтах і дрібках – як та підслухана розмова між мамою та її подругою-редакторкою. Я певен, ви це розумієте, і певен, вам не треба розказувати, що Фонд Маккензі був насправді великою жирною пірамідою. Працювало все так: Маккензі та його весела ватага злодіїв приймали мегамільйони від населення, виплачували великі відсотки, а більшість інвестиційного бабла привласнювали. На плаву все тримали, заманюючи нових інвесторів, переконуючи кожного, який він особливий, бо лише нечисленні обрані долучені до Фонду. Нечисленними обраними, як виявилося, були тисячі: від бродвейських продюсерів до багатих удів, які ледь не за ніч перестали бути багатими.

Така піраміда залежить від того, що інвестори мають бути задоволені прибутками й не тільки не забирати з Фонду початкові інвестиції, а й докладати ще. Якийсь час схема працювала добре, та 2008 року, коли економіка обвалилася, майже всі учасники Фонду зажадали свої гроші назад, а грошей на місці не виявилося. Маккензі був дрібним спекулянтом порівняно з Мейдоффом, королем фінансових пірамід, але він влаштував старому Берну непогану конкуренцію: прийняв понад двадцять мільярдів доларів, а на рахунках Фонду залишалося мізерних п’ятнадцять мільйонів. Він сів у тюрму, що дало людям сатисфакцію, але, як іноді казала мама, «запеклість – не харчі, а помста не сплачує рахунків».

– Усе гаразд, усе гаразд, – казала вона мені, коли новини про Маккензі пішли по всіх телеканалах і в «Таймс». – Не переживай, Джеймі.

Однак темні кола під її очима свідчили про те, що сама вона сильно переживала, і на це в неї було багацько підстав.

Ось про що я дізнався згодом: усі активи, до яких мама тоді мала доступ, зводилися приблизно до двохсот тисяч, і це включно з її та моїм страховими полісами. А яка фінансова відповідальність на ній висіла, вам краще не знати. Просто згадайте, що наша квартира була на Парк-авеню, офіс агенції розташовувався на Медісон-авеню, а заклад, де доглядали за неповносправними, в якому жив дядько Гаррі («Якщо це можна назвати життям», – так і чую материн голос), був у Паунд-Ридж, а це приблизно так само дорого, як звучить.

Перше, що зробила мама, – закрила офіс на Медісон. Після того вона працювала з дому, з Палацу-на-Парк, принаймні якийсь час. Частину орендної плати вона покрила авансом, перевівши в готівку ті страхові поліси, про які я згадував, зокрема й брáтів, але цього могло вистачити на вісім-десять місяців, не більше. Здала в оренду квартиру дядька Гаррі в Спіонку. Продала «рендж-ровер» («Джеймі, все одно нам у місті машина ні до чого») і купу перших видань різних книжок, зокрема й «Подивись на свою домівку, янголе» Томаса Вулфа з автографом. Над цим вона плакала і сказала, що й половини справжньої вартості за нього не отримала, бо ринок рідкісних видань також у задниці завдяки купі продавців, яким так само припекло отримати готівку, як і їй. Нашу картину Ендрю Ваєта теж довелося продати. І щодня мама проклинала Маккензі за те, що він такий злодюжний грошолюбний бидлячий членососний кривавий ходячий геморой. Часом прокльонів перепадало й дядьку Гаррі: вона казала, що вже до кінця року той поселиться за сміттєвим баком і так йому і треба. Задля справедливості слід додати, що згодом вона шпетила саму себе за те, що не послухалася Ліз і Монті.

– Почуваюся коником-стрибунцем, який бавився все літо замість працювати, – одного вечора сказала вона мені. Здається, в січні чи лютому 2009-го. На той час Ліз іноді залишалася ночувати в нас. Але не тієї ночі. Того разу я чи не вперше помітив пасма сивини в гарному рудому маминому волоссі. А може, я запам’ятав тому, що вона розплакалась і настала моя черга її втішати, хоча я ще був зовсім малим і не вмів як слід цього робити.

Того літа ми переїхали з Палацу-на-Парк у значно тісніше помешкання на Десятій авеню. «Не помийка, – прокоментувала мама, – і ціна нормальна». А ще: «Не я буду, якщо поїду з міста. Це буде все одно що викинути білий прапор. Я почну втрачати клієнтів».

Агенція, звісно, переїхала разом з нами. Офіс розташовувався в тій кімнаті, де могла бути моя спальня, якби становище не було таким гівняно-патовим. Тому моєю кімнатою стала комірка, що прилягала до кухні. Там було спекотно влітку і холодно взимку, зате добре пахло. Думаю, раніше там була комора, де зберігалися харчі.

Мама перевела дядька Гаррі в заклад у Бейонні. Про це місце краще розказувати якнайменше. Найкращим у ньому було, мабуть, те, що бідолашний дядько Гаррі все одно не розумів, де він; мочитися в штани він з таким самим успіхом міг і в готелі «Беверлі-Гілтон».

Що ще я пам’ятаю про 2009-й та 2010-й? Мама перестала відвідувати перукарню. Перестала обідати з друзями, а з клієнтами агенції обідала тільки в разі крайньої потреби (бо саме вона мала оплачувати чеки). Багато нового одягу не купувала, а коли купувала, то в крамницях зі знижками. І почала пити більше вина. Значно більше. Були такі вечори, коли вони з подругою Ліз – фанаткою Ріджиса Томаса й детективкою, про яку я вам казав, – могли добряче разом насинячитися. Наступного дня мама була червоноока й дратівлива, сновигаючи своїм «офісом» у піжамі. Іноді вона співала: «Знову все гівняно, знов понуре небо сране». У такі дні ходити в школу було полегшенням. У державну, звісно, школу; часи, коли я вчився у приватній, були позаду, завдяки Джеймсові Маккензі.

У всьому тому мороці було й кілька промінчиків світла. Нехай ринок рідкісних видань був у задниці, але люди знову читали звичайні книжки – романи для втечі від дійсності й мотиваційну літературу для самодопомоги, бо визнаймо: у 2009–2010-му багато хто мусив допомагати собі сам. Мама завжди обожнювала детективи, тому постійно розвивала цю частину продукції Конкліна, відколи перебрала справи в дядька Гаррі. У неї було десять чи, може, навіть дванадцять авторів, які писали детективи. Ці хлоп’ята й дівчата не були видатними письменниками, але їхніх п’ятнадцяти відсотків вистачало на те, щоб сплачувати оренду й комунальні в нашому новому помешканні.

Крім того, була ще Джейн Рейнолдс, бібліотекарка з Північної Кароліни. Її рукопис, детектив під назвою «Мертвий червоний», надійшов без попередньої домовленості, й мама була від нього в екстазі. За право публікації влаштували аукціон для видавців. Участь у ньому взяли усі великі видавництва, і зрештою права продали за два мільйони доларів. Триста тисяч від цього щастя були нашими, і моя мати знову почала всміхатися.

– Ми ще довго не зможемо повернутися на Парк-авеню, – сказала вона, – і ще довго будемо вибиратися з тієї ями, яку для нас вирив дядько Гаррі, але все у нас ще може бути добре.

– А я й так не хочу повертатися на Парк-авеню, – сказав я. – Мені тут подобається.

Вона всміхнулась і обійняла мене.

– Ти моя маленька любов. – Трохи відсторонившись, вона уважно мене роздивлялася. – Хоча не така вже й маленька. Знаєш, на що я сподіваюся, синку?

Я похитав головою.

– Що Джейн Рейнолдс писатиме по книжці на рік. І що за «Мертвим червоним» знімуть фільм. Та навіть якщо цього не станеться, у нас є старий добрий Ріджис Томас і його сага про Роаноук. Це діамант у нашій короні.

От тільки «Мертвий червоний» виявився останнім спалахом світла перед великою бурею. Кіно не зняли; видавці, які вибороли книжку, помилилися, як це з ними іноді буває. Книжка провалилася. Фінансової шкоди це нам не завдало, бо гроші вже виплатили, але сталися інші речі, й ті триста штук зникли, мов пилюка на вітрі.

По-перше, мамині зуби мудрості зіпсувалися к чортовій матері, пішло запалення. Їй довелося їх усі висмикувати. Це було погано. А потім дядько Гаррі, проблемний дядько Гаррі, якому ще й п’ятдесяти років не було, перечепився через щось у бейоннському медичному закладі й розбив собі голову. Це було набагато гірше.

Мама звернулася до юриста, який допомагав нам з контрактами на книжки (й за свої труди відкушував чималий шмат оплати послуг нашої агенції). Він порекомендував іншого юриста, який спеціалізувався на позовах з приводу відповідальності та халатності. Той юрист сказав, що в нас є всі підстави виграти цю справу в суді. Може, й так, але до зали судових засідань справа дійти не встигла – медичний заклад у Бейонні оголосив себе банкрутом. Єдиний, хто на цьому заробив, – той дорогий спеціальний юрист, який поклав собі на рахунок майже сорок тисяч доларів.

– Ця погодинна оплата – таке свинство, – пожалілася мама одного вечора, коли вони з Ліз Даттон відкоркували другу пляшку вина і вже добряче її надпили. Ліз посміялася, бо то були не її сорок тисяч доларів. Мама посміялася, бо вона була під мухою. Я єдиний не бачив у цьому нічого смішного, бо рахунок виставив не тільки юрист. Над нами нависли й медичні рахунки дядька Гаррі.

А найгірше те, що за маму взялася податкова, через податкову заборгованість дядька Гаррі. Він змушував чекати того іншого дядька, Сема, багато грошенят якого вклав у Фонд Маккензі.

І залишився нам тільки Ріджис Томас.

Діамант у нашій короні.