Читать книгу Згодом - Стівен Кінг - Страница 9

А тепер дивіться.

Осінь 2009-го. Обама – президент, економіка потроху очунює. Але на нас це не дуже позначається. Я в третьому класі, й місіс Пірс викликає мене до дошки розв’язувати задачу з дробами, бо я офігенно добре це вмію. Тобто відсотки я вмів порахувати ще в сім років – дитина літературної агентки, як-не-як. Учні в мене за спиною вовтузяться за партами, бо зараз той дивний невеликий відрізок навчання між Днем подяки та Різдвом. Задача легка, як тепле масло на тості, і я саме її закінчую, коли в двері просовує голову містер Ернандес, помічник директора. Вони з місіс Пірс тихо про щось перемовляються, а потім місіс Пірс просить мене вийти в коридор.

Там чекає моя мати, бліда, як склянка молока. Знежиреного. Моя перша думка – помер дядько Гаррі, в якого тепер сталева пластинка в голові, щоб захищала його марний мозок. Що в певному жахливому сенсі було б насправді добре, бо так скоротилися б витрати. Та коли я запитую, вона відповідає, що з дядьком Гаррі (на той час він живе в третьосортному інтернаті в Піскатавеї – невпинно просувається на захід, наче якийсь довбонутий безмозкий піонер) усе гаразд.

Ще щось спитати я не встигаю – мама тягне мене коридором. Біля жовтого бордюра, де батьки висаджують дітей вранці й забирають удень, припарковано седан «форд» з блимавками на даху. А поряд з ним, у синій парці з написом NYPD[3] на грудях, стоїть Ліз Даттон.

Мама підганяє мене до машини, але я впираюся і змушую її зупинитися.

– Що таке? – питаю я. – Скажи!

Я не плачу, але сльози підступають. Відколи ми дізналися про Фонд Маккензі, поганих новин було багато, і мені здається, я більше не витримаю, але чую нову порцію. Ріджис Томас помер.

З нашої корони щойно випав діамант.