Читать книгу Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана - Валентин Чемерис - Страница 4

Олена Прекрасна з Чигирина
Частина перша
Королівська шабля з коштовним руків’ям, що стала козацькою

Оглавление

«Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившись розповідями своїх побратимів, котрі бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привілля Дніпра, багатого рибою і різними звірями, від оленя до дикого коня й полохливого зайця, що плодилися на його численних островах, а може, й сам брав участь у походах проти бусурманів, з якими Україна здавна вела війни, – цей Микита оселився на мисі біля Дніпра, що й дістав назву від його імені – Микитин ріг. Передмістя Нікополя, тепер має назву Микитине».

Микитинська Січ була четвертою – після Хортицької, Базавлуцької й Томаківської Січей Війська Запорізького низового.

Розташовувалася вона на Микитиному розі, або мисі біля правого берега Дніпра. Як зазначає історик козацтва Д. І. Яворницький, «за півтораста сажнів нижче Орлового острова напроти нинішнього містечка Нікополя… Роком заснування Микитинської Січі слід вважати 1638 рік…»

І далі Дмитро Яворницький зазначає, що вона освячена перебуванням у ній знаменитого гетьмана українських козаків Богдана Хмельницького.

І чигиринський сотник назавжди поєднав свою долю із Запорізькою Січчю. А козацька доля, за відомою піснею, як…

Як у полі рута,

Січена дощами, хрещена громами

Ще й вітрами гнута.

Козаку не треба

Срібла ані злата,

Лиш Вкраїна рідна не була б катами

На хресті розп’ята.

Погуляймо, браття,

Наберімось сили,

Поки до походу, поки до схід сонця

Сурми не сурмили.

Наливайте, браття,

Кришталеві чаші,

Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали

Голівоньки наші.


Кошовий отаман Микитинської Січі Федір Лютай, колишній сотник реєстрового козацтва, потім полковник, ще потім кошовий отаман – теж був крутим до ворогів. (А яким ще до них бути, до недругів? Не братом же рідним.) Чи, як козаки казали: лютий.

– Лютай, лютай до воріженьків! – часто в січі, вправно орудуючи кривою шаблею, вигукував Федір.

Лютай, себто лютий. Будь до них непримиренним і жорстоким.

І оте химерне «лютай» як прилипло до козака – тоді ще козака – Федора, то й стало навіть його прізвищем – Лютай.

Так ось, кошовий отаман Микитинської Січі Федір Лютай (яке його справжнє прізвище було, ніхто вже й не пам’ятав) не міг тоді повірити тому, що він почув на власні вуха, як і тому, що він побачив – теж на власні очі: чигиринський сотник українського реєстрового козацтва на службі в польського короля (ба, ба, він був навіть призначений все тим же королем на посаду генерального писаря – зело вумний і письменний вдався – все того ж реєстрового козацтва) Богдан Хмельницький у грудні 1647 р. негадано примчав із сином Тимофієм та десятком-півтора набраних по дорозі козаків-гультяїв і зразу, не передихнувши, почав закликати козаків-січовиків (пан кошовий з подиву навіть рота роззявив) виступити проти короля і взагалі проти поляків. Вони, звісно, заслуговують на те, подумав і погодився з сотником Федір Лютай, але ж…

Але ж це той сотник, який з рук короля за вірність йому і короні отримав замашну шаблюку з вельми коштовним – цілий скарб! – руків’ям. Зрештою, все ще дивувався пан кошовий, це той сотник (Богдана Хмельницького він раніше знав, в один час вони навіть сотникували, тільки в різних полках: Богдан Хмельницький у Чигиринському, а він, Федір Лютай, у Переяславському), тих козаків, які вряди-годи виступали разом із поляками проти них, запоріжців. А разом із ними проти запоріжців виступав і сотник Богдан Хмельницький. І виступав не раз. Руку завжди тягнув за поляками, щодо українського козацтва, то підтримував лише старшину, на козаків же не звертав тоді уваги – навіть придушував їхні виступи, як козаки бували чимось невдоволені. До всього ж, він друг-приятель самого короля. Здавна зблизився з королевичем Владиславом, майбутнім королем Владиславом IV. А по-справжньому вони здружилися – Богдан і Владислав – під час Смоленської війни 1632–1634 рр. Добре вони тоді порубали московитів, завдали їм жару! Та якось в одній із битв московити ледь не полонили королевича Владислава – оточивши його, ось-ось могли схопити в полон майбутнього короля Речі Посполитої. І тоді на поміч йому примчав сотник Богдан Хмельницький, карою небесною звалився він на московитів, які вже святкували свою перемогу – одних посік мечем, інших розігнав… Схопив королевича до себе на коня, і вдвох вони на однім гнідку вилетіли з гущі бою.

Врешті-решт тоді перемогли поляки. Після кривавого бою – поле було всіяно трупами – Владислав-королевич, ба-ба, вже тоді майже король Владислав IV, перед усім вищим офіцерством вручив своєму рятівникові коштовну шаблю із ще коштовнішим руків’ям. Тож і не дивно, що саме він, сотник Богдан Хмельницький, був у складі козацької делегації на елекційному сеймі, де Владислава обирали королем вже офіційно. І там, на сеймі, Богдан Хмельницький виголосив од імені українського козацтва палке слово на підтримку короля Владислава IV.

І ось…

Цей друг-приятель і рятівник короля сотник Богдан Хмельницький (на поясі в нього й досі висить коштовна королівська шабля) примчав на Січ. Щоб – ні більше ні менше – підняти січовиків проти поляків, яким до того вірно служив, і заодно й проти свого друга-короля, якому теж вірно служив.

Що за дивні метаморфози-перетворення?!

Незбагненно! Хоча…

А раптом це, терзався Федір Лютай, приїзд друга короля на Січ та спроба підняти повстання, та… та…

Та – провокація? Аби підштовхнути козаків – на них шляхта постійно має зуб, – на якісь згубні дії, щоби та шляхта, маючи «законні» підстави, оголосила війну козакам-схизматикам, як вона їх називає…

Га? Що, коли це й справді провокація? Хоча в чомусь подібному і негарному сотник Богдан Хмельницький ніколи не був раніше замішаний, та все ж… Чого на світі не буває і чого часом не втне людина, аби піднятися щаблями служби ще і ще вище…

Так гадав кошовий Федір Лютай, але щось у його міркуваннях не сходилось… І він вже твердо був переконаний: на таку підлоту Богдан Хмельницький нездатний, він все ж таки його хоч трохи та знає. Але що ж це тоді, якщо не провокація?

І знову – вкотре! – кошовий Федір Лютай гадав і так, і сяк… І зрештою доручив своїм вивідникам розузнати, що ж могло таке лучитися з сотником Богданом Хмельницьким і який дідько пригнав його, наче навіженого, на Січ, і що в нього на думці – лихе чи…

Чого це він, з якого доброго дива, вірно служачи ляхам та їхньому королю (генеральний писар реєстрового козацтва!) та виступив проти них, панів своїх?

І ось що вивідники вивідали.

«Від кінця XIII ст. в Польщі почався процес об’єднання земель… В 1349–1352 рр. Польща загарбала Галицьку землю, 1377 р. – частину Західної Волині. Загроза з боку Тевтонського ордену привела до об’єднання в кінці XIV ст. Польщі з Великим князівством Литовським. За Люблінською унією 1563 р. Польща і Велике князівство Литовське об’єднались у двоєдину державу – Річ Посполиту із загальним сеймом і главою держави – королем. На підставі унії польські магнати встановили панування на білоруських землях та на більшій частині України (Волинь, Брацлавщина та Київщина), що призвело до посилення феодального, національного та релігійного гноблення українських та білоруських народів. В кінці XVI – на початку XVII ст. в Польщі загострилися класові відносини, масового характеру набрали антифеодальні виступи селян. На Україні та в Білорусії широко розгорнулася боротьба народних мас за соціальне і національне визволення з-під ярма польських панів – селянсько-козацькі повстання під проводом К. Косинського, Т. Федоровича, І. Сулими, Я. Острянина і К. Скидана (1593–1636 рр.).

Ще по десяти роках почалася Визвольна війна українського народу 1648–1654 рр. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького»,

з історичних джерел.

За сьогоднішнім адміністративно-територіальним поділом Суботів – село Чигиринського району Черкаської області, Україна.

Розташоване на річці Тясмині (притока Дніпра). Засноване 1616 р. на землі, яку один із польських магнатів подарував чигиринському підстарості Михайлові Хмельницькому – батькові Богдана Хмельницького. Всі довідники зазначають одностайно: з Суботовом пов’язано багато років життя Богдана Хмельницького.

І де він узявся, цей загадковий Богдан?

Батько його, Михайло Хмельницький, був православним шляхтичем з Галичини. З юних років він служив у Яна Даниловича, і коли 1590 р. того призначили старостою Корсуня й Чигирина, переїхав з ним до Наддніпрянщини, одержавши посаду чигиринського підстарости. Ян Данилович жив переважно в Корсуні та Польщі, Чигиринський замок, до речі, неприступний, що височів на гранітній горі, був у віданні М. Хмельницького. За вірну службу він одержав у володіння хутір Суботів за вісім кілометрів од Чигирина і з роками перетворив його на багату й добре захищену садибу.

Чигирин тоді був останнім містом-фортецею на південно-східних рубежах Речі Посполитої. За ним починалося Дике поле – причорноморські степи, по яких пролягав шлях на Запорізьку Січ і до Криму. Чигирин постачав зброю та стріливо запорізьким козакам, вони ж застерігали Чигирин про татар, які вирушали в Україну.

Та ще в тих краях… А втім, ті краї, про які й піде мова, були тоді мало відомі, дещо лякливі, повні небезпек і пригод, а отже і зваб.

«Щодалі, – писав Гоголь, – степ ставав іще прекрасніший. Тоді весь південь, всі ті простори теперішньої Новоросії, аж до самого Чорного моря, були золотою, незайманою пустелею. Ніколи плуг не проходив по незміряних хвилях диких рослин. Одні тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, витоптували їх. Нічого в природі не могло бути кращого. Вся поверхня землі мала вигляд зелено-золотого океану, в який бризнули мільйонами різних квіток. Крізь тонкі, високі стебла трави просвічували голубі, сині й фіолетові волошки, жовтий дрік вискакував наверх своєю пірамідальною голівкою; біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні; занесений бозна-звідки колос пшениці наливався в гущавині. Між стеблами сновигали куріпки, витягуючи свої шиї. Повітря було наповнене тисячею пташиних свистів. У небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила, і пильно дивились у траву. Крик диких гусей, що пливли, мов хмара, осторонь, відлунював у хтозна-якому далекому озері. Із трави піднімалася мірними помахами чайка й розкішно купалась у блакитних хвилях повітря. Вся вона пропала у вишині і тільки мріє однією чорною цяткою. Кат вас візьми, степи, які ви гарні!».


Михайло Хмельницький одружився з місцевою молодою козачкою. 27 грудня 1595 р., в День святого Теодора (в народі званого Богданом) у них народився син Богдан – Богом даний. За звичаєм того часу хлопчику дали друге ім’я – Зиновій. Дитинство його минало серед дітей селян і рядового козацтва українського порубіжжя, де війна була звичайною справою.

Рідний край, Чигиринщина, тоді була степовим прикордонням, на південь від неї вже починалося Дике поле, де кочували татарські орди людоловів.

Як зазначають історики, поселенцями на Чигиринщині тоді були переважно селяни-втікачі.

«Рятуючись від феодально-кріпосницького гноблення, вони шукали вільного життя на незаселених, хоч і небезпечних землях. Переважаючим населенням тих міст були козаки. Вільні виробники, вони не визнавали панської влади, мали своє самоврядування, свої закони…

Богдан Хмельницький з дитинства вбирав у себе це вільне повітря покозаченої України… Навіть фізично Богдан загартувався в небезпечних умовах життя степового прикордоння, де виживали, витримували найсміливіші, мужні, міцні люди. Ось і виріс із Богдана сильний юнак, подібний до справжнього козацького дуба. Тут також набрав Богдан першого військового досвіду. Все населення прикордоння було озброєне і брало участь в обороні країни… Безперечно, козацьке оточення справило великий вплив на формування характеру майбутнього гетьмана, на збагачення його життєвого досвіду. Пройде недовгий час, і він, що був за походженням дрібним шляхтичем, повністю пов’яже своє життя з козацтвом».

О. Апанович.


Тож був він для щасливих батьків і справді як Богом даний – Богданко, Богданонько, Богдась, Богдасик… Так його матінка любила величати – Богдасик, Данко, Дан…

Одне слово, богами дан.

Про родословну Богом даного синочка помічника підстарости Михайла Хмельницького нічого не збереглося. Мабуть, свою родословну й самі батьки його не пам’ятали. І так би й лишилося – без роду-племені, просто Богдан. Та коли Богом даний виросте і стане знаменитим Богданом Хмельницьким, ось тоді історики спохопляться і почнуть дошукуватися, а що ж там на його генеалогічному древі? І почнуть робити відкриття за відкриттям. Одні біографи запевнятимуть, що він – із роду польських шляхтичів, інші, що він був «чорною кісткою», адже його мати була простою козачкою. Ще треті посилались навіть на якісь тільки їм відомі архівні матеріали, де буцімто зазначено, що батько Богдана Хмельницького був гебрей, м’ясар із міста Хмільника на Подолії (є там таке місто, вперше згадується 1362 р.), так ось, там буцімто й жив гебрей Берко, хрещений Михайлом, від нього, мовляв…


Так ось, той Берко-Михайло буцімто поселився в Суботові і тримав там кабак (шинок)… А взагалі, Богдана Хмельницького зараховували то до білорусів, то до молдаван, то… Щоправда, в радянські часи дискусія щодо походження гетьмана за вказівкою згори припинилася, начебто було заявлено: «Наиболее основательным представляется мнение, что Богдан Хмельницкий происходил из состоятельного украинского рода».

Батько Богдана був вельми заможним, вірно служив польському урядові, за що й отримав у нагороду хутір Суботів.

Він і віддав юного Богданка до єзуїтської школи у Львові, куди приймали тільки талановитих і перспективних дітей. Православним радили попрощатися зі своєю «мужицькою» вірою і перейти до католицтва, бо інакше не буде аніяких шансів зробити кар’єру. І постійно їм нагадували, що «кожний польський шляхтич від народження є сонце», тож радили їм хутчій ставати отим самим сонцем. Але Богдан Хмельницький слухав ті поради, що лунали у формі наказу, слухав і…

І в католицизм не перейшов. А згодом своїми воєнними перемогами дуже затьмарив сіяння польської шляхти…

Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Подняться наверх