Читать книгу Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана - Валентин Чемерис - Страница 9

І привів Богдан Хмельницький в дім третю і останню свою жону – удову соратника Богдана Хмельницького Ганну Золотаренко. Ганна була на двадцять років молодшою за гетьмана і не по літах розумною та владною. Вона щиро покохала гетьмана і принесла в його дім і любов, і щастя, і достаток. Зуміла завоювати повагу козацьких старшин, вміла підтримувати бесіду з іноземними гостями, і ті дивувалися розумові, такту й освіченості пані гетьманші.

Ганна була сестрою ніжинських полковників Івана та Василя Золотаренків. Очевидно тому була крутої вдачі, владної, полюбляла верховодити і наказувати, тож нічим не відрізнялася від своїх братів-полковників. Замужем була за козацьким полковником Пилипом (у народі прозивали її Пилипихою). Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 р. Житиме з нею гетьман у добрій злагоді та нарешті відпочине після рейваху з попередньою жоною. Тож постарався її пошвидше забути і ніколи не цікавився, де зрадливицю було поховано. А ось із Ганною Золотаренко Богдан був по-справжньому щасливий і тільки дякував Господу, що Він послав йому таку жону, як Ганна. Дітей з нею не мав (вік уже був не той), але Ганна доглядала його як велику, трохи вередливу, але загалом добру дитину. Вона впорядкувала запущений Суботів, навела в ньому зразковий лад, і гетьман не впізнавав свого хутора. Біля будинку Ганна наказала посадити сад із квітниками, алеями та білими бесідками-альтанками, де стомлений Богдан полюбляв відпочивати від трудів праведних. Часто з дружиною. Задумавшись, брав її руки в свої, так сидів і чи то про щось кріпко думав, чи то мріяв, поблажлива і якась щасливо-химерна посмішка блукала під вусами в нього на губах.

І коли б то закоханий гетьман знав веселу пісеньку «Чи є в світі молодиця?» про Ганнусю-Ґандзю (а його Ганнуся була такою ж, як і пісенна її тезка), то неодмінно співав би (голос мав пречудовий):

Іноді задумливо озивався:

– Ганно… Ганнусенько… Ґандзюнечко моя…

– Що, мій любий? – ласкаво озивалася дружина.

– Нічого, Ганнусю. Просто мені захотілося вимовити твоє ім’я – мабуть, від щастя. Вочевидь, сама доля, забравши на той світ твого першого чоловіка, віддала тебе мені. Ось тільки не хочу раніше тебе помирати. Коли б разом… Чи ще краще – завжди, завжди з тобою бути.

А дружина старалася. Після саду для розваги гостей завела оркестр та, буцімто, навіть звіринець. (Може, це й перебільшення – звіринець, але якихось кумедних тваринок вона тримала – і для розваги гостей, і для себе. Тварин, чи як нині ми кажемо, чотириногих друзів, вона любила та берегла.)

Гостей шанувала й охоче їх приймала, тож у гетьманському маєтку в Суботові гості не переводилися. Кухарі – як тоді казали, скусні – старалися, і гостей завжди чекали вишукані страви. А замість банальної – пхе! – горілки гетьманша завжди частувала гостей дорогими вишуканими винами у срібних кубках.

А гетьман навіть довіряв своїй дружині-гетьманші складати й видавати універсали, як називалися тоді різні документи. В архіві зберігся універсал на власність Густинського монастиря, підписаний «Ганною Гетьмановою-Богдановою».

В останні три роки життя Хмельницький пожвавив дипломатичну діяльність. До Чигирина прибували посли володарів багатьох країн: московського царя, королеви Швеції, господарів Молдови, Валахії та Семигороду, польського короля, кримського хана, Османської імперії, донських козаків. Біля гетьманського двору дипломатів вітали полковники і супроводжували високопоставлених гостей до Богданової «світлиці». Гетьман із родиною зустрічав і частував прибулих. У фортеці залога стріляла з гармат, і за кожним пострілом Хмельницький виголошував тости на честь гостей. За столом разом із гетьманом сиділи його сини і дружина Ганна Золотаренко.

Чигирин став столицею Війська Запорізького, де вирішувалися питання війни і миру, Суботів набув статусу другої резиденції, де гетьман приймав іноземних дипломатів «без протоколу», у домашній атмосфері.

Як свідчать спеціалісти (та й сучасники теж), поведінка гетьмана засвідчувала, що в нього холеричний темперамент, який часто виявлявся в рисах його характеру, так чи інак впливав на його думки і дії. Сучасники звертали увагу на його тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сталеву волю гетьмана. Відзначають, що Богданова різкість у судженнях і запальність у розмові поєднувалася з м’якістю і привітністю, дотепність із мовчазністю, простота і щирість – з лукавством і мстивістю, доброта – з суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. В його характері дивовижно сплелися воєдино відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість, що межувала з упертістю, й готовність до компромісу. Отже, спеціалісти дійшли таких висновків: можна сказати, що то була цільна, але водночас суперечлива людина.

Цільна і суперечлива (значить, не така вже й цільна) людина…

Гм… Це щось… гм-гм… суперечливе.

А що таке холеричний темперамент? За наукою, холерик належить до сильного неврівноваженого типу. Це означає, що люди холеричного типу темпераменту можуть витримувати значні психічні навантаження. Але – вкрай нестійкі, підвищено дратівливі.

Сильний тип нервової системи дозволяє їм легко долати труднощі, але неврівноваженість заважає їм бути стриманими. Що сильніше виражено холеричний темперамент, то більш вибуховим характером володіє така людина. Запальність, нестримність і агресивність – найпомітніші риси типових холериків. (Ще раз згадаймо, як 1653 р. Хмельницький, роздратований, агресивний і неврівноважений, вихопив шаблю і власноручно «порубав черкаського полковника Єська» за буцімто неповагу, виявлену до гетьмана.) Із цієї причини спеціалісти не радять сперечатися з холериком. Хоча вони швидко відходять і не можуть довго тримати конфлікт. Якщо ж ви поступитесь холерику в суперечці, він практично відразу ж заспокоїться та охолоне.

Вважається, що холерика легко впізнати у натовпі: його рухи – напружені та різкі. Хода – швидка, стрімка.

Холерики надзвичайно самовпевнені, мають високу самооцінку. Упевнені в собі і в своїх силах, часто аж надто самовпевнені. Але як розчаруються в ідеї, то відразу ж її залишать.

Комунікабельні, легко йдуть на контакт. Але при цьому багнуть бути лідером і всюди першим. Полюбляють підкоряти й контролювати оточення: у кожному вбачають суперників. Потяг до лідерства в поєднанні з нестримністю роблять характер холериків досить складним у спілкуванні.

Працездатність їхня – нестійка, залежить від зовнішніх обставин та особистої зацікавленості. В роботі нестримні, нетерпеливі, з труднощами опановують новий вид діяльності. Але якщо холерик зацікавлений, то працюватиме наполегливо й обов’язково досягне бажаного результату.

Дружити з холериком не легше, ніж працювати чи просто спілкуватися. У парі він буде домінувати з постійною гарячковитістю та спалахами ревнощів. Може неодноразово розривати відносини в пориві гніву.

Сильна нервова система дозволяє їм швидко відновлюватись, тому часто холерики мало сплять, тож їм не обтяжливо працювати ночами.

Такий він, холерик.

Таким холериком, за свідченням сучасників, був Богдан Хмельницький.

Добре це чи ні – не мені судити.

Ще в античні часи було виокремлено чотири основні темпераменти: сангвінік, холерик, меланхолік і флегматик, але й сьогодні ніхто не скаже, які темпераменти кращі, які гірші. За І. Павловим, в основі сангвінічного темпераменту лежить сильний, урівноважений і рухливий тип нервової системи; флегматичний темперамент породжується сильним, урівноваженим, інертним типом вищої нервової діяльності; меланхолічний – слабким, гальмівним типом; а ось холеричний темперамент зумовлений сильним і неврівноваженим нервовим складом, коли збудження переважає над гальмуванням…

У побуті гетьман був дуже скромним, носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей та дипломатичних приймань одягав коштовне вбрання. І палац його в Чигирині не відзначався пишністю. Гетьман вживав ту саму їжу, що й інші козаки, не відмовлявся від міцних напоїв. Захопленням його були голуби, у різновидах яких він чудово розбирався. Після обіду чи вечері курив люльку, міг під настрій заграти на бандурі.

І в той же час…

«За гетьманування Хмельницького його офіційна резиденція Чигирин мала вражаючий вигляд. За свідченням сучасників, це була простора, висока і неприступна твердиня, оточена болотами і ручаями. «Малий замок» (цитадель фортеці), що підносився на горі, було видно вже на під’їзді до міста. На його стінах стояли 16 гармат, що сяяли на сонці, наче золото. Біля підніжжя Замкової гори розташовувався великий двір Хмельницького з гетьманською скарбницею. За відсутності Богдана фортечним життям керував чигиринський полковник. Із поверненням Хмельницького назустріч йому виїздили козаки Чигиринської сотні, а у замку стріляли з гармат, грали у сурми та били в литаври» («100 видатних українців», Київ, 2006).

До сьогодні збереглося понад півсотні портретів гетьмана, і все ж не просто зрозуміти, який він був насправді на зовнішній вигляд. Вважається, що найточніше гетьмана відобразив на гравюрі гданський майстер Годіус, бо створив він її за життя гетьмана. Гляньмо… Тонкі брови на втомленому обличчі підкреслюють відкритий і водночас владний погляд темних очей. Високе чоло, трохи задовгий ніс, закручені донизу вуса, міцно стулені тонкі губи, круто зрізане підборіддя. Був він, за свідченням очевидців, трохи вище середнього зросту.

На портретах Годіуса на голові у Хмельницького зображено шапку, прикрашену страусовим пір’ям і хутром. Гетьман вбраний в атласний жупан і верхній одяг – делію з широким хутряним коміром і коштовними застібками. У руці він тримає булаву. Обличчя енергійне, з виступаючими вилицями і довгим носом. Погляд – спокійний і впевнений, але невеселий, на переніссі та лобі пролягли глибокі зморшки. Відчувається, що це сильна, але дуже втомлена людина.

Мав міцну будову тіла, як кажуть, «широкий у кістках».

Правда, міг бувати неймовірно жорстоким. Спалахував, як порох, і тоді пощади від нього вже не було нікому (як не отримала її й Олена). У жовтні 1653 р. у Чигирині Хмельницький, як мовилося, власноручно «вийняв шаблю і порубав черкаського полковника Єська». За віщо? А за неповагу, виявлену до гетьмана. (Потім, щоправда, охоловши, «гетьман до козаків поклонився тричі до землі та велів їм дати діжку меду».)

Вже була у нас мова про те, що Олена Чаплинська (вона ж водночас і Хмельницька, принаймні побула нею якийсь час), розігруючи з себе закохану в гетьмана, передала в тій куті меду, переграла саму себе і, посіявши вітер, пожала, як і слід було чекати, бурю. Як і її далека-предалека попередниця зі Спарти Олена Прекрасна. Все, що Олена Прекрасна з Чигирина досягла своєю грою, вона і втратила в один день – разом зі своїм життям. Як і її далека попередниця зі Спарти.

Але втратила не лише Олена. За великим рахунком, утратив усе, що до того досягнув, і сам гетьман. Він теж переграв сам себе, тільки не з Оленою, а з московським царем.

І йому це теж, як і Олені раніше, коштуватиме життя.

А все ж мовби складалося добре: вітер дув у його вітрила, вода лилася на його млин, але швидко все змінилось, і виною тому був сам гетьман. Власне, його роздвоєність і намагання виступати проти польської шляхти, але – Боже борони! – не проти польського короля. А всидіти можна лише в одному сідлі на одному коні…

Після перших перемог військо Хмельницького розташувалося біля Білої Церкви. Чомусь його дії вже тоді почали відзначатися нерішучістю: тепер уже мова не йшла про особисту помсту. Перебігом подій Хмельницький був поставлений на чолі широкого народного руху, результатів якого він не міг передбачити, і це його насторожувало. Гетьман змушений був іти за рухом. Сам він уже не проти був і замиритися з поляками. Із цією метою навіть відрядив посольство до Варшави з вибачливим листом до короля – було й таке в бойовій біографії гетьмана. Про звільнення України від польсько-шляхетського панства він уже не думав. Він чи не злякався того, що сам же й розпочав. Але ж він не хотів іти проти Польщі й короля, він вирушив відомстити шляхті, зокрема своєму кривдникові Чаплинському, а воно раптом он як повернулося.

Посольство, прибувши до Варшави, вже не застало короля Владислава IV живим. Тому почалися переговори зі шляхтою, яка поставила ряд умов, що їх козацька рада не могла прийняти. І Хмельницький опинився як між двома вогнями: і тут гаряче, і там пече. І з поляками багнув помиритися, і зі своїми козаками через це не хотів ворогувати. Ось тоді, відчуваючи хисткість свого становища, гетьман і звернувся до руського царя Олексія Михайловича з проханням прийняти Україну до складу Московської держави. Не вийшло з підданством у польського короля, вийде з підданством у московського царя, а без пана він не зостанеться – не звик без пана над собою жити.

Звернувся – і все…

Все (все, все!) втратив. Те, що до того досягнув такою дорогою ціною. Свого народу, який йому тоді так гаряче повірив і пішов за ним.

А ще він мріяв – палко мріяв, як коханий мріє про пестощі коханої, про її згоду – заповітна на той час його мрія-забаганка: отримати з рук короля (самого короля, щоби було законно, щоби він не був самозванцем) гетьманську булаву та відповідні клейноди. До всього ж, він ніколи не ставив собі за мету розгромити Річ Посполиту, знищити її як імперію, якій він до того вірно – разом із батьком своїм – служив. Щоб клята гонорова шляхта і його сприймала як рівного собі пана, а не як вискочня-холопа. Та й самозванця на додачу. І отримати булаву та клейноди саме з рук короля. І його палка мрія нарешті збулася.

Вже після врочистого в’їзду до Києва, коли його сприймали – і зустрічали теж, – як законного гетьмана України, вже будучи зверхником нової держави, козацької України, він їде до Переяслава і там…

Що сталося там і не лише вразило, а й шокувало всю Козацьку державу, що її він очолював. У Переяславі він приймає високопоставлену польську делегацію, що складалася з самих лише зверхників на чолі з королівським комісаром в Україні Адамом Кисілем, яка прибула до нього на переговори. Прибула чи не миру в нього просити. А щоб його задобрити, привезла йому королівське благословення.

За В. Сергійчуком («іменем Війська Запорізького»):

«20 лютого 1649 р. в Переяславі «на Шевській вулиці, перед резиденцією Богдана Хмельницького, відбулася церемонія передачі від нового короля (щойно обраного, Яна-Казимира. – В. Ч.) гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом. Хмельницький, вбраний у парчеву червону соболину шубу, стояв під бунчуком у колі полковників та іншої старшини».

І вчорашній переможець поляків приймає з рук їхнього короля гетьманську булаву, що раніше йому вручили на Микитинській Січі козаки, вірнопіддано дякує його мосці крулю найяснішому і гордо випростовується з виглядом переможця: знай наших! Король (сам король!) вручив йому булаву, й отже, визнав його за гетьмана. Нарешті – НАРЕШТІ! – він тепер рівний гоноровій польській шляхті! А разом із гетьманською булавою його мосць найясніший круль – вчора розбитий українськими козаками – передав Хмельницькому все Чигиринське староство – гніздо клятого, але вже збіглого підстарости Чаплинського, най за ним і слід западеться! І Чигирин звідтоді стає столицею всієї України, що її визнав сам король! І що з того, що вийшла казуїстика: прийнявши булаву з рук польського короля, Хмельницький де-юре і де-факто анулював усі здобутки й перемоги народно-визвольної армії, всього українського народу у боротьбі проти польської корони!

Переможець попрохав ласки у переможених, отримав її та став підданим розбитого ним короля! Відтепер уже подальша збройна боротьба проти польської корони і польського короля не мала аніякого юридичного підґрунтя. Але це – дріб’язок. Головне, що пан Хмельницький законно отримав з рук глави держави гетьманську булаву і став нарівні з усією шляхтою.

Щоправда, мине трохи часу і поляки зрадять його – навіть із булавою їхнього короля, оголосять його, як і перше, холопом і схизматом, але то вже інша річ.

А тоді, в Переяславі – дався йому цей Переяслав, де він присягатиме, крім короля, ще й московському цареві! – гетьмана нарешті було потішено. І його заповітна мрія збулася: з рук короля він отримав булаву й визнання його рівним шляхті. Згодом, як поляки його зрадять і почнуть, зібравшись із силами, доки він тішитиметься булавою, його бити й захоплювати Україну, він забагне отримати з рук московського царя щось подібне і в 1654 р. підписуватиметься, запобігаючи перед царем – він, глава окремої держави: «Гетьман Війська твоєї царської величності Запорізького з усім Військом Запорізьким до лиця землі твоєї царської величності чолом б’ючи».

Гм-гм…

Але, попри те, що він бив чолом так низько – до лиця землі, певно ж, і кректав, гнучись так низько, – попри те, отримав від московського царя…

Отримав звичайний пшик – Україна стане згодом Малоросією, однією з провінцій імперії, а сам гетьман, глава незалежної держави, що її вибороли козаки кров’ю своєю, стане лише одним із холопів царя московського… Як кажуть, по заслугах і шана.

«Будьмо ж чесними перед собою й історією, – закликає письменник-історик Богдан Сушинський, – і, за всієї нашої поваги до заслуг Хмельницького-воїна, скажемо собі те, що треба сказати.

Трагічний приклад Хмельницького-гетьмана ще раз переконує світ, що ні могутня армія, ні воля народу до незалежності, ні сприятлива ситуація на міжнародній арені нездатні самі собою забезпечити непідлеглість народові і процвітання державі, якщо на чолі її опиняється людина, яка, хоч і сягнула вершин влади, але так і не змогла викоренити з себе інстинкту придворного служки, інстинкту лакея і чиношанувальника, який лишень біля ніг повелителя почуває себе комфортно і впевнено. І байдуже якого: польського, московського – аби повелитель».

І далі як присуд (його винесла сама Історія) про те, що «ще за життя Б. Хмельницького Україна втратила все, чого досягла боротьбою, кров’ю сотень тисяч своїх синів, у тім числі незалежність і державність. Звідси й ставлення до Б. Хмельницького, яке ніколи не було однозначним – спектр сягав від цілковитої беззастережної героїзації гетьмана як видатного сина українського народу до зрадника, який продав («пропив») Україну Московії».

Свій необачний, але такий катастрофічний прорахунок збагне і сам гетьман – як кажуть, дійшло! – і щось намагатиметься робити, аби виправити те, що він накоїв, але… Як нині кажуть: поїзд уже пішов. Та й Росія того, що бере, назад уже ніколи не повертає. А будь-який договір їй нічого не коштує перекрутити лише на свою вигоду. Та й самих договорів вона – має таку звичку – ніколи не дотримується. Підписаних, до речі, нею самою.

Історики зазначають:

«Надія Хмельницького на приєднання за допомоги Росії українських земель, що залишалися під владою Польщі, розтанула, як лід на сонці. Тоді він уклав союзні договори з ворогами Польщі Карлом X і угорським князем Д. Ракоці. Послав їм на допомогу 12 тисяч козаків. Гетьман і старшини тоді звинуватили царя у зраді та порушенні Переяславських статей. У своєму листі до російського царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. А цар, підписавши перемир’я з поляками та маючи намір повернути нас у їхні руки, вчинив з нами безсердечно».

Щоби Хмельницькому заціпило – ач, до чого добалакався, московського царя у зраді звинувачує, – Москва послала до гетьмана послів. Вони застали Богдана вже хворим, у постелі, але все одно накинулися на нього з докорами й погрозами… І 27 липня 1657 р. Богдан Хмельницький несподівано помер – раптово й негадано – від апоплексії. Трапилося це в Чигирині.

Перед смертю, вже відчувши свою близьку кончину, Богдан Хмельницький, скликавши в Чигирині козацьку раду, на якій мали вибрати нового гетьмана, звернувся до козаків із прощальним словом. І тоді з уст його, як дякував козакам за вірність, злетіли прегіркі, чи не полинові слова:

«Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу (це була головна мета Визвольної війни України і вона не здійснилася насамперед через похибки самого керманича. – В. Ч.), по-друге, звільнити від ярма польського також Волинь, Покуття, Поділ і Полісся, одне слово, – усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх під високу руку всеросійського монарха (дався йому той всеросійський монарх, який, не соромлячись, обдурив українців і Богдана Хмельницького передовсім, уніщовивши Переяславські статті, ту частину України, яку гетьман встиг йому віддати, перетворив на провінцію Малоросію, не менш безправну, ніж та, що лишалася під владою короля. – В. Ч.). Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу. І вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене».

За Переяславськими статтями Україна зберігала свою територіально-адміністративну автономію та козацько-гетьманське самоврядування з традиційними правами всіх її верств. Козацький реєстр визначався в 60 тисяч. Селяни, раніше підвладні польській шляхті, одержували особисту свободу і землю. За містами визнавалися всі колишні права. Православна церква посідала панівне становище… І так далі в цьому ж дусі.