Читать книгу Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана - Валентин Чемерис - Страница 7

Є на Тернопільщині містечко (селище міського типу, смт) – Вишнівець, розташований на лівому березі Горині (правій притоці Прип’яті) з населенням, що 2000 р. складало близько чотирьох тисяч осіб.

Герб містечка, ймовірно, походить із середини XVI ст. Ним був родовий знак князів Вишневецьких – «Корибут» (на червоному тлі золотий хрест із перехрещеними кінцями, поставлений на перекинутому рогами догори півмісяці, під яким шестикутна зірка). Перша писемна згадка датується 1395 р., коли Вишнівець був власністю князя Корибута Ольгердовича. Згодом цей рід прибрав прізвище Вишневецьких, від назви їхнього містечка. До цього роду належить і князь Дмитро Вишневецький, з ім’ям якого й пов’язують заснування Запорізької Січі. У 1925 р. в головному корпусі палацу князів Вишневецьких відкрито музей. Сам замок Вишневецьких було спалено, але згодом, у 1962–1970 роках заново відбудовано. Крім замку, збереглися палац і парк князів Вишневецьких.

Це був знатний рід, який, своєю чергою, брав початок від найзнатніших удільних волинських князів Гедиміновичів, а ті вели свій родовід од династії турово-пінських Рюриковичів. От і виходить, що за своїм генеалогічним древом Дмитро Вишневецький міг претендувати не лише на титул великого князя київського, а й на престол короля України. А натомість він подався в козацькі вожді.

Ординці постійно торували шлях в Україну і спустошували її так, що вона не встигала залюднюватися. Будучи черкаським і канівським старостою – південне пограниччя України, – Дмитро Вишневецький, невгамовний і непосидючий лицар України, вирішив нарешті перепинити татарам шлях, яким вони набігали в Україну, себто спорудити на острові Хортиці, в пониззі Дніпра, що було за порогами, потужне укріплення й поставити там надійний та постійний гарнізон, залогу з воїнів-професіоналів, для яких захист кордонів України став би справою всього їхнього життя. І князь Дмитро Вишневецький вирішив створити військове товариство, лицарський козацький орден на границях України. Продовжуючи справу, благородно-самовіддану та, безперечно, лицарську, що її розпочали попередники, козацькі ватажки Богдан Глинський, Костянтин Острозький, Михайло Глинський, Предслав Лянцкоронський, Ocтафій Дашкевич (усі вони були козацькими гетьманами), Дмитро Вишневецький, зібравши на півдні України відчайдухів, готових заради захисту рідного краю на все, повів їх на низ Дніпра, за пороги, і на острові Хортиця почав будувати спершу дерев’яно-земляну січ із вежами для гармат і казармами для залоги, з наміром згодом збудувати там кам’яну фортецю Січі козацької (оскільки це було за порогами, то й Січ за традицією зватиметься Запорізькою, а козаки – Військом Запорізьким низовим). Це були збройні сили новонародженої Козацької республіки. Ті збройні сили, які, захищаючи Україну, вестимуть кількасторічну героїчну боротьбу проти турецько-татарської навали.

І через віки Січові стрільці Української Народної Республіки, незмінним командиром яких із січня 1918 р. був полковник Євген Коновалець, співали на маршах:

…Це вже потім про князя Вишневецького, який у народній пам’яті на віки вічні залишиться козаком Байдою – убитим, але безсмертним, – кобзарі співатимуть:

У князя Вишневецького джура був і справді молодесеньким. З ним і з козаками князь вперше прибув на Хортицю, славний острів, якому судитиметься стати першою Січчю на Дніпрі за порогами…

І прибув, як уже мовилося, з козаками-паливодами та з джурою молодесеньким…

А треба вам сказати, що той, хто вперше, вирішивши стати козаком, військовим товаришем, прибував на Січ іще зеленим юначком, без військового та без житейського досвіду, то мав якийсь час побути на становищі «молодика», або «джури», аби набратися військово-козацького досвіду. Під керівництвом звичайно ж старшого запорожця. (Чи не в кожного бувалого січовика таких молодиків, яких він учив «на козака», бувало й по кілька.)

Джурами також називали зброєносців козацької старшини. Це були своєрідні ад’ютанти для різних доручень в офіцерів.

А вже як молодик із роками набирався військового досвіду, показував свою кмету, звитягу та мужність, і надто, коли з козаками витримував з честю морський похід, тоді вже й ставав повноправним козаком…

І князь Дмитро Вишневецький прибув на Хортицю облаштовувати там Січ разом зі своїм джурою. Спершу козаки на княжого джуру й уваги не звернули, джура як джура, кожний старшина козацький неодмінно мав свого джуру – зброєносця і помічника. Княжий джура вдався на вроду: карі очі, чорні брови, біле личко… Стрункенький такий, тільки голосок у нього був мовби не чоловічий, а ніби дівочий – тоненький та дзвінкий… Придивилися козаки – і з подиву аж свиснули: дак це ж дівчина у князя, а не якийсь там джура! Дівчина, хоч і вбрана в козацький одяг. І спить вона разом із князем, і дехто чув, ночами у них таке відбувається, таке… Аж стогне той джура в козацькому вбранні.

І ясно стало козакам: любов у них. У князя з джурою, в ролі якого виступає кралечка, тільки й того, що вбрана в козацький одяг.

І почали козаки ремствувати: у князя любка-голубка, а вони вже й забувати почали, що таке жінка та як з нею любощами займаються… Почали бурчати: нам би теж кожному по такому джурі. Чому це князь має коханку, звабу юну, а їм зась… І чоловіче товариство Січі, зголодніле до жінок, почало в князя вимагати дозволити і їм завести по любці-голубці… На Січі всі рівні – хоч князь, хоч простий козак. То чому князеві можна, а козакам – зась?

Князь Вишневецький про таку забаганку козаків спершу і слухати не хотів.

– Козак мусить воювати, – казав, – а не біля дівки-жінки ніжитись…

– А сам ніжишся з дівкою, хоч і вбрав її, аби відвести нам очі, в козацьке вбрання та за джуру свою любку-голубку видаєш…

Козаки не вгамовувались, і князь збагнув: так і до чварів-розбратів на Січі недалеко. І причиною тому стане його любка-голубка, з якою він ночами і справді, любов крутив…

І, кажуть, велів князь свою любку-голубку, аби розбрату не було, кинути зі скелі у Дніпро… Так воно було насправді чи не так, але подейкують, що таки й так… А вчинивши таке, князь Вишневецький як шаблею рубонув:

– Віднині і довіку не бувати на Січі жінкам! Козаки мусять воювати, а не біля жінок пропадати! А хто з козаків не послухається і заведе собі на Січі жінку, любку-голубку, того велю теж скинути зі скелі у Дніпро!

Може, це байка… Але звідтоді жінкам на Січ і потикатися заборонено. Звідтоді на Січі жили тільки нежонаті козаки, і це вони, на відміну від жонатих козаків по запорізьких зимівниках і хуторах, називали себе лицарями й товаришами. А тих, хто жив на хуторах, у зимівниках і жінку мав, називали сиднями та гніздюками. Відтоді, Боже борони, щоби жінки не лише на Січі були, а й побіля Січі. І відтоді Військо Запорізьке низове переділилося на січовиків, справжніх лицарів, і зимівних козаків. Перші й були квітом козацтва.

І буде записано, як закарбовано до історії: однією з найбільших заслуг Д. Вишневецького стала побудова за його наказом на початку 50-х років XVI ст. добре укріпленого замку на острові Хортиця. Він став основою створення тут першої Запорізької Січі. У 1557 р. гетьман Вишневецький на чолі запоріжців майже місяць оборонявся від багатотисячних орд хана Девлет-Гірея і переміг ординців, а вже наступного року у відповідь на напад хана 30-тисячне козацьке військо Вишневецького оволоділо Перекопом і здійснило похід на фортецю Азак (Азов).

За Д. І. Яворницьким, «назва козацької столиці «Січа, Січ» виникла від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати… піонери нової землі, обравши для свого поселення відлюдні лісові нетрі, малодоступні для набігів степових вершників, висікали серед неї ліс і тут, на розчищеній лісовій місцевості… заводили своє селище… Але ця назва, виникнувши в лісовій місцевості, переносилася й на ті місця, де взагалі не було лісу… Траплялося, що обране місце для влаштування в ньому вимагало штучних укріплень: для цього висікали десь поблизу наміченого для Січі місця товсті дерева, загострювали їх згори, осмолювали знизу і вбивали частоколом навколо якогось острова чи мису правильною підковою. Отже, назва козацької столиці «Січ» мала подвійний зміст: це було розчищене серед лісу або укріплене висіченим лісом місце…» До всього ж, запорожці, як далі зазначає історик, «вважали своїм головним завданням сікти голови ворогів… У переносному значенні слово «Січ» означало столицю всього запорізького козацтва, центр діяльності й управління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво».

І таку Січ першим започаткував князь Дмитро Вишневецький, що стане згодом відомим на віки під популярним козацьким ім’ям Байда, як і трагічна доля князя Вишневецького, безсмертного Байди.

У деяких виданнях так і пишуть: Байда Вишневецький – український князь, прообраз безстрашного козака Байди, оспіваного за мужність і лицарську відвагу в народних думах… Байда, хоча звати його Дмитро.

Історик Д. Багалій залишив йому таку характеристику: «Князь Дмитро Вишневецький – особистість у багатьох відношеннях видатна. Це була людина добра, заповзятлива і надзвичайно любима козаками. Сміливий вождь, він повсякчас шукав небезпеки і боротьби, для нього боротьба з невірними була головним завданням життя».

Історик М. Грушевський зазначив, що Д. Вишневецький «блискучим, променистим метеором перелетів через українське житє середини XVI ст.».

Пригадуєте:

Байда не захотів, звісно, потурчитись, тож і відповів султанові:

І Байді було відразу ж винесено присуд:

Про жахливий фінал козака Байди (байдувати раніше означало козакувати) всім добре відомо.

Прототип знаменитого козака Байди – князь Дмитро Іванович Вишневецький в одній з битв на території Молдавії завдяки зраді потрапив у полон та був виданий турецькому султанові. А далі, як свідчить Д. І. Яворницький, «палаючи люттю до полоненого за руйнування Криму й південних міст, турки вирішили піддати їх найлютішій страті: кинути живими з високої вежі на гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки по шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежі Вишневецький, падаючи, зачепився за гак і висів так якийсь час живий, лаючи на всі заставки султана і проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши тих прокльонів».

Після страти Дмитра Вишневецького козаки перенесли Січ із Хортиці, на яку тоді вже «внадилися османи та хани», на острів Томаківку. Він лежав при впадінні однойменної річки в Дніпро. Саме з Томаківської Січі козаки влаштовували блискучі походи на турецько-татарські міста й фортеці Приазов’я та Причорномор’я. Січовики спускалися вниз по Дніпру на човнах і «чайках» і виходили в Чорне море. З часом турки збудували в пониззі Дніпра потужні фортеці, тож козаки змінили свої маршрути: пливли Дніпром до гирла Самари (до сучасного Дніпра), далі простували Самарою, Вовчою, Міусом або Кальміусом, перетягували в деяких місцях човни волоком на суходіл і виходили в Азовське море.

З Томаківки знаменитий козак Іван Підкова (прозваний так за чималу силу – підкови гнув руками) ходив походом на Молдавію, розбив військо турецького ставленика Петра Мірчі та навіть став господарем (князем) Молдавії. Коли повернувся в Україну, його за наказом короля Стефана Баторія схопили і стратили у Львові. Це той Баторій, що у 1578 р. утворив реєстрове козацтво (від слова «реєстр», тобто список) з кількох тисяч вояків. Реєстровці потрапили на військову службу Речі Посполитої та були її силою. І слухалися поляків, од яких отримували платню. І хоч Баторій надав реєстровцям певні права і привілеї, передав їм місто Трахтемирів разом з монастирем і шпиталем, реєстровці отримали клейноди, мали свою «армату», себто артилерію й отримували щорічний жолд – грошову винагороду. І все ж рядове козацтво реєстру, коли-не-коли виступало на боці народних мас, тож уряд Речі Посполитої постійно скорочував їхню кількість і не завжди їм довіряв… Томаківська Січ була базою великого козацько-селянського повстання під проводом Криштофа Косинського. З ним козаки ходили аж до Києва. Цим користалися татари й турки і вчиняли численні набіги на Січ. Сил у них було досить, і козаки невдовзі, переконавшись у неможливості подолати ворога, вночі вийшли на човнах із обложених укріплень. Увірвавшись вранці до покинутої Січі, ординці спалили і сплюндрували її, тож козаки перенесли свою столицю на вигідніше місце, краще укріплене самою природою, що було кілометрів за тридцять на південний захід від гирла Томаківки.

Так виникла Базавлуцька Січ, якій судитиметься проіснувати сорок чотири роки (1594–1638). Містилася вона на острові у гирлі ріки Базавлук – там, де до Дніпра впадали ще три річки: Чортомлик, Підпільна і Скарбна. (Тепер цю територію, яка входить у межі Нікопольського району Дніпропетровської області, теж, як і Томаківську Січ, затоплено водами Дніпра після пуску Каховської ГЕС.)

Козаки надійно укріпили Базавлуцьку Січ: її оточили земляними валами, поставили дерев’яний палісад із вежами, встановили гармати. Перед валом викопали рів, а взимку в льоду прорубувались ополонки, щоби ворог не міг дістатися до Січі по замерзлій воді. Всередині Січі, біля майдану, де відбувалися козацькі ради, містились арсенал, церква, а вже далі стояли курені та інші будівлі.

У 1594 р. Базавлуцьку Січ відвідав посол австрійського імператора Рудольфа II Габсбурга Еріх Лясота. Він агітував козаків прибути на Балкани і виступити там проти турецької армії. Місія, щоправда, не мала особливого успіху – кидати рідний край на поталу туркам і татарам, а самим завіятись на Балкани… Ні, на це козаки не пристали, але Лясота у щоденнику описав свою подорож на Січ та про зустрічі з козаками, а це – історичний документ. І все ж козаки Базавлуцької Січі робили походи проти татар, доходили аж до Стамбула, запалили його передмістя і добряче переполохали самого султана. За літописом Г. І. Граб’янки, цей султан буцімто зізнавався: «Коли сусідні держави йдуть проти мене війною, то я сплю, нічого не чуючи, а коли козаки, то мушу одним вухом прислухатися».

Українські козаки були вже знані й у світах. П’єр Шевальє, французький офіцер, історик, який 1648 р. командував загоном козаків, завербованих французьким урядом в Україні. Очолений Шевальє загін козаків брав участь в обороні Дюнкерка під час Тридцятилітньої війни 1618–1648 років, сам Шевальє бував в Україні та навіть видав книжку «Історія війни козаків проти Польщі», в якій писав, що «мешканці України, які сьогодні всі називають себе козаками і які з гордістю носять це ім’я, мають гарну постать, бадьорі, міцні, спритні до всякої роботи, щедрі та мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбні і не здатні терпіти ярма, невтомні, сміливі й хоробрі… Мова козаків… є слов’янською. Вона дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та надзвичайно витончених зворотів».

Мерсі боку, як кажуть співвітчизники П’єра Шевальє.

Гійом Левассер де Боплан, до речі, теж французький офіцер, історик, автор вельми цінної книги «Опис України», що її він видав у 1650 р., в унісон своєму землякові П’єру Шевальє писав про українців:

«Вони кмітливі й проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя… Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать… Вони високі на зріст, вправні, енергійні, люблять ходити в гарному одязі… відзначаються міцним здоров’ям і навіть не хворіють. Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість із них гине на полі слави».

Теж мерсі боку, мсьє Боплан!

І навіть турецький літописець Наїм Челебі (XVII ст.) – козаки, не забуваймо, воювали з одноплемінниками Наїми, – так ось, навіть турок Наїма так зауважив про українських козаків, ворогів його співвітчизників:

«Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на землі людей більш сміливих, які так мало піклувались би про своє життя і так мало боялись би смерті».

Базавлуцька Січ була головною базою під час селянсько-козацьких повстань під проводом Северина Наливайка, Марка Жмайла, Тараса Трясила, Івана Сулими, Павла Павлика, Карпа Скидана, Дмитра Гуні, Якова Остряниці в 1594–1636 роках. І в духовному житті Базавлуцька Січ відігравала значну роль. Так у 1632 р. за її піклування та її коштами було створено знаменитий Києво-Могилянський колегіум (згодом – академія).

Самій Січі ставало дедалі тяжче. Для Речі Посполитої вона була головним джерелом неспокою й повстань, тож поляки вживали всіх заходів, аби приборкати «сваволю». Після поразки козацько-селянських повстань 1637–1638 років сейм Речі Посполитої у своїй ординації зменшив козацький реєстр до шести тисяч. Чисельність полків було зведено до шести, і їх було повністю підпорядковано польським офіцерам. Замість виборного гетьмана на чолі козацького реєстрового війська став призначений королівський комісар, а полки очолили полковники польської шляхти. І козаки, аби вирватися з чіпких «обіймів» шляхти, перенесли осідок до Микитиного Рогу, де і влаштували третю (без Хортиці) свою столицю Січ.

Низина в долині неспокійної річки Базавлук, де містилася Січ, щовесни заливалася водами, тож повінь частенько топила худобу, завдавала клопоту людям, заливала будівлі, змивала городи. Докучали комарі, які вилися клубками, частими були спалахи малярії. Тому й перенесли козаки свою Січ на Микитин Ріг, поближче до села Капулівки.

Ріг цей (або мис) був на правому березі Дніпра – тепер частина його затоплена водами Каховського моря, а частина входить у межі Нікополя.

Що ж до укріплень Базавлуцької Січі, то їх за наказом уряду Речі Посполитої було зруйновано, гармати передано гарнізонам польсько-шляхетських військ, що стояли у Києві та Каневі, а козацький флот («чайки») спалено. На Микитинській Січі для виконання контрольно-карних функцій розташувалася польська військова залога у складі кінноти з коронного війська, а також реєстрового козацького полку. Польські команди старанно стерегли всі шляхи, що вели на Січ, аби загородити шлях селянським втікачам.

У часи, про які йде мова, Запорізька Січ, до якої, рятуючись од Чаплинського, мчав Богдан Хмельницький, перебувала на Микитиному Розі, в найвужчому місці Великого Лугу (дніпровських плавнів), за скитських часів існувала переправа через Дніпро до скифської столиці, яка тоді була розташована на місці Кам’янського городища. Через Микитинський перевіз пролягав Соляний шлях Київської Русі в XI–XII ст. А вже як виникло запорізьке козацтво, там поселився легендарний запорожець Микита, який і облаштував переправу, згодом названу його ім’ям. (Микитинська переправа згадується і в щоденнику Еріха Лясоти.) Сама Січ-кріпость була розташована на лузі, який омивався з трьох боків протоками Дніпра, а з півдня – самим Дніпром. У козаків тут завжди стояли прикордонна залога, митниця та перевіз. Прибуток надходив до скарбниці Коша.

І запише Дмитро Яворницький до своєї «Історії запорізьких козаків»:

«Позбавлений маєтку, дружини, неповнолітнього сина, осміяний на сеймі, кинутий до в’язниці й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофієм на початку грудня 1647 р. втік із в’язниці в Запоріжжя. Тут, не доїжджаючи до самої Січі, яка на ту пору була на Микитиному мисі, він зупинився на острові Буцькому чи Томаківці, або ж Дніпровському острові…»

Кошовий отаман Січі Федір Лютай, слухаючи розповіді своїх вивідачів-розвідників, які розказували йому про сотника Богдана Хмельницького, про його позови і колотнечу зі шляхтичем Чаплинським, так і не міг збагнути: для чого сотник Богдан Хмельницький закликає січовиків до походу? Щоби справді звільнити Україну від гніту шляхетської Речі Посполитої, як то він гарно і палко виступає, чи щоби відомстити віроломному Чаплинському і повернути собі Олену Прекрасну?

Хоч як крути, хоч як верти, а виходило, що справжньою причиною появи на Січі Хмельницького є його бажання повернути собі Олену, відомстити клятому Чаплинському, в якого більше сили, ніж у Хмельницького, тож останньому і потрібні для цього козаки. А заразом дозолити й королю. За те, що не захистив його перед шляхтою.

Гм… І потім, наситившись помстою, далі вірно служити все тому ж королю.

Федір Лютай зітхнув од своїх роздумів: невесела картина виходить. Дай, Боже, щоби він помилився у своїх гадках, щоби сотник Богдан Хмельницький примчав на Січ не заради якоїсь польки, у яку він чи не безтямно закохався (і це на шостому десятку літ, маючи дружину і шістьох дітей!), яка сьогодні спить із ним, а завтра з іншим. Хоча б із тим же Чаплинським. Вона навіть повінчалася з ним у костелі, бо не нашої, не православної віри зваблива дівка-жінка… А щоби прибув Богдан Хмельницький на Січ заради України – волю їй разом із січовиками здобувати…

З цього приводу письменник, історик козацтва Богдан Сушинський у своєму есе «Богдан Хмельницький» так зауважить:

«…Запоріжці, до яких уже дійшла чутка про милість короля до нового реєстровика і які з недовірою ставилися до реєстрового козацтва, що частенько виступало разом з поляками проти них, зустріли його (це коли чигиринський сотник вперше «прибіг» на Січ. – В. Ч.) насторожено. Проте Хмельницькому вміння прихилити до себе людей було не позичати. Він ревно поскаржився козакам на життя: це ж бо не жарти, шляхтич Чаплинський напав на його хутір, викрав дружину й коня! Щодо дружини, то істинні січовики додержувались на Січі обітниці безшлюбності, тому особливого співчуття в цьому питанні ніхто не виявив, понадто, що дружина була полькою, а от викрасти бойового коня – це вже було нечуваним зухвальством і несправедливістю! І січовики відчинили перед його загоном ворота своєї степової фортеці».

І далі письменник зазначає (правдивий і красномовний рядок):

«…Литовсько-польсько-український шляхтич Б. Хмельницький раптом відкрив для себе, що він не просто отаман повсталих козаків (ним він спочатку, шукаючи управу на кривдника Чаплинського, і ставати не збирався. – В. Ч.), а глава нової держави. В усякому разі, має всі шанси стати ним».

Це швидко збагнув сотник чигиринський, а він мав розум гострий, реактивний. Не підтримають його січовики, які все життя своє присвятили боротьбі за волю і кращу долю свого народу, не підтримають, коли він закликатиме їх іти походом, аби повернути йому – та хто він такий, врешті-решт? – хутір та викрадену жінку. Ще б пак! Жінки для козаків, що їх вони міняють на тютюн, невелика цінність, вони обходяться без них. І не підуть за ним походом, аби повернути йому хутір. А от щоби звільнити Україну, витурити з неї ляхів – підуть. У вогонь, і у воду, і в саме пекло, аби принести Україні-неньці рай. І збагнувши це, Хмельницький і закликав козаків… Ні, ні, не повертати йому викрадену жінку та хутір, а йти походом, щоби повернути українцям забрану в них Україну і створити свою, козацьку державу. А звільнивши Україну, він, як кажуть, по ходу кампанії, звільнить і свій хутір, і, головне, викрадену його любку-голубку…

Першим про втечу Хмельницького із в’язниці дізнався польський коронний гетьман Потоцький, як і про те, що втікач уже прибув на Січ, щоб підбурити козаків до зброї. Тож звелів послати до Микитинської Січі наказ, аби втікача схопили й доставили до нього. Дізнавшись про це, Богдан залишив Січ і вирушив на Низ, до лиману. Але за ним погналася польська залога, що була на Січі, – 500 козаків-реєстровців і 300 поляків.

Як свідчить Дмитро Яворницький, «помітивши погоню, Хмельницький послав до козаків, що переслідували його, двох своїх співучасників і через них переконав козаків, що він повстав проти поляків, а не проти кровних і єдиновірних товаришів, і наміряється захищати благочестиву віру, до чого і закликає всіх своїх одноплемінників. Тоді козаки збунтувалися проти поляків, частину їх перебили, частину розігнали, після чого звільнили все Запоріжжя від лядського гніту».

Хмельницький повернувся на Січ і в присутності всіх січовиків, кошового отамана, старшин виголосив промову, в якій «красномовно зобразив наругу єзуїтів над православною вірою і служителями святого вівтаря, глум сейму над козацькими правами, насильства польських військ над жителями українських міст і містечок, про здирства і знущання».

І насамкінець заявив:

– До вас несу я душу й тіло, – сховайте мене, давнього товариша, захищайте самих себе, бо й вам це загрожує.

Говорив він так гаряче й палко, не говорив, а наче гнівну, але святу пісню співав, тож вражені його промовою козаки відповіли:

– Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю і щирим серцем!

Було ухвалено збирати в Січі всіх козаків. Як писатиме М. Костомаров у своїй праці «Богдан Хмельницький», «з лісів і ущелин прибігли в січ хлопці-втікачі, котрі жили під назвою лугарів, степовиків і гайдамаків по берегах Дніпра, Бугу, Самари, Конки у землянках, одягнені у звірині шкури, вдоволені лише мізерною тетерею та зате вільні, як вітер, за висловом їхніх пісень».

Поки Хмельницький ходив у Крим, щоб знайти там допомогу в боротьбі з поляками, кошовий Федір Лютай збирав козацтво – все кінне й піше низове Запорізьке Військо, бо переконався: Хмельницький на Січ прибув, щоб підняти козаків на захист України від польської шляхти. За це готовий був хоч і на смерть іти і сам кошовий отаман. Як писатиме С. Величко в своєму літописі, «Хмельницький дуже хитро й передбачливо розпорядився кошовому отаманові й курінній отаманні, так що про його задуми і від’їзд до Криму (там Богдан шукав союзників у боротьбі зі шляхтою. – В. Ч.) не лише не могли довідатись через своїх шпигунів поляки, але й усе військо низове (крім самої отаманні) нічого не знало аж до повернення Хмельницького в Запорізький Кіш. А якби знало про це військо, то знали б і поляки, і тоді вони могли б іншу приготувати зустріч Хмельницькому, ніж запоріжці».

Хмельницький прибув у Січ 18 квітня, маючи при собі чотирьох знатних татар, посланих ханом Тугай-беєм. Січовики привітали Хмельницького «радісним серцем», а дізнавшись про «прихильність і ласку» до Хмельницького й до всього Запорізького Війська кримського хана і про допомогу його мурзи Тугай-бея, зраділи ще більше. Увечері того дня вдарили з трьох найбільших гармат і це означало, що наступного дня має зібратися все кінне військо. Вдарили три найбільші гармати. Наступного дня, ледь засіріло, на Січі зібралося багато Запорізького низового Війська – тоді воно налічувало понад 30 тисяч вояків. Як розповідає Дмитро Яворницький, «коли вдарили у котли (тулумбаси) для скликання ради, стало видно, що січовий майдан занадто тісний для такої сили війська; тоді кошовий отаман разом з Хмельницьким вийшов за січову фортецю і став на просторішому майдані. Коли старшини й усе військо стали на свої місця, було оголошено про розпочату велику справу проти поляків за їхні кривди й утиски, чинені козацькому війську й усьому українському народові; водночас було оголошено, що справі Хмельницького співчуває кримський хан Іслам-Гірей, котрий послав до козаків знатного мурзу Тугай-бея з чотирма тисячами орди, який висловив повну готовність особисто допомагати козакам проти поляків, але за це залишив у себе заложником старшого сина Хмельницького Тимофія».

Почувши ці слова, військо відповіло: «Слава й честь Хмельницькому! Ми мов череда без пастуха, нехай Хмельницький буде нашим головою, а ми всі, скільки нас тут є, готові йти проти панів і допомагати Хмельницькому до останньої втрати живота нашого!». Ці слова сказані були «єдиними вустами і єдиним серцем» усього зібраного на площі Запорізького низового Війська. Після цієї промови кошовий отаман відразу ж послав у січову скарбницю січового писаря з кількома курінними отаманами і знатними товаришами, звелівши їм винести звідти військові клейноди, аби вручити їх на площі Хмельницькому. Ті винесли зі скарбниці яскраво-червону, писану золотом королівську хоругву, бунчук на високому древку з позолоченою галкою; срібну позолочену та особливо майстерно виконану і прикрашену коштовними каменями булаву; срібну військову печатку й великі нові мідні котли з довбишем; окрім того три легкі польові гармати з достатньою кількістю пороху й куль.

Вручивши й поставивши перед Хмельницьким усі військові клейноди, низові козаки проголосили його гетьманом, привітали з новим званням і висловили цілковиту готовність усі, скільки було люду в Січі, йти з ним на війну».

І сотник реєстрового козацького війська, що був на службі в короля та уряду Речі Посполитої, втікши від Чаплинського на Січ, негадано став гетьманом. Таке трапляється, мабуть, раз на століття. Хоча… Гетьман (польськ. Hetman, від нім. Hauptmann – начальник) – на Україні в XVI–XVII ст. воєначальник козацького війська, а в XVII–XVIII ст. – правитель України і головнокомандувач козацького війська. До середини століття влада гетьмана поширювалася лише на Запоріжжя. Але вже в ході Визвольної війни українського народу 1648–1954 рр. гетьман – першим це був Богдан Хмельницький – став правителем України, а старшим на Січі так і залишиться кошовий отаман.

…I сотник реєстрового козацького війська, що був на службі в короля, Богдан Хмельницький – він же ще й генеральний писар рееєстровців – негадано стає гетьманом Війська Запорізького низового. І лучилася сія подія 19 квітня 1648 року.

Проголосивши Хмельницького своїм гетьманом, частина козаків розійшлася по куренях, як і нині кажуть, «приливати» таку подію, інші ж із кошовим та новообраним гетьманом пішли до церкви, в якій одразу ж по закінченні ради задзвонили. На площі було відслужено літургію та вдячний молебень, потім за наказом кошового вдарили в тулумбаси, віддаючи хвалу Богові, пролунали постріли з 50 гармат, а вже за гарматами стріляла у високе та дзвінке весняне небо вся військова піхота, десять тисяч вояків якої стояло на січовому майдані та навколо Січі. Після стрілянини з гармат і мушкетів піхота розійшлася по куренях обідати, а новообраний гетьман разом із курінними отаманами пішов на обід у курінь кошового отамана, де вже старався Федір Лютай – так пригощав дорогих гостей, так пригощав, що гостини його всім запам’яталися… Було вирішено кошового відрядити з Хмельницьким на Україну вісім-десять тисяч козаків, а решта війська мала розійтися по своїх місцях, паланках і промислах, де й перебувати в повній готовності до воєнної кампанії, себто бути готовими до нагального походу, якщо така потреба виникне і для них.

22 квітня 1648 р., взявши з Січі гармати й військові клейноди, гетьман Богдан Хмельницький на чолі козацького війська вирушив на Україну – рятувати її від утисків шляхти і здобувати своєму народові волю.

На гармати, чи як їх називали тоді, армати Хмельницький покладав чималу надію на успіх і майбутні перемоги у битвах. Та й козаки теж покладали великі надії на армати, вони у них завжди користувалися увагою й пошанівком, як наче якісь одухотворені істоти. Як свідчить літописець Самійло Величко, на Січі завжди було 50 гармат, тож кожний кінний загін запоріжців не виступав у похід без артилерії. У ті часи артилерія була дуже дорогою зброєю, тож на Січі зайві гармати зберігались у військовій скарбниці, у плавнях, у потаємних місцях нарівні з коштовностями. Та й Боплан засвідчує:

«Подейкують, що тут, у Військовій Скарбниці, козаки заховали у протоках безліч гармат».

Можливо, це трохи перебільшено (безліч гармат), але козаки мали їх чимало та берегли цю зброю. Вона була дуже дорогою і в ранішні часи, і в козацькі. Під час Гуситських воєн у XV ст. гармата середнього калібру коштувала стільки, скільки коштувало стадо – подумати тільки! – з 442 корів! Один постріл із гармати тоді вартий був дев’яти корів.

Гармати Запорізького Війська були переважно середнього та малого калібру, це забезпечувало артилерії чималу її рухливість і маневреність, що цілком відповідало козацькій тактиці.

За свідченням Самійла Величка, Богдан Хмельницький для поліпшення влучності вогню та маневреності об’єднав усі гармати – їх у нього було загалом 26 – в один підрозділ, а частину їх – 15 гармат – перевів на однокінну двоколісну тягу. Для кожної гармати він почав призначати постійну обслугу та клопотався навчанням гармашів.

Передовому полку було наказано форсованим маршем іти до Чигирина і ловити там підстаросту Даніеля Чаплинського, а спіймавши його, негайно доставити здирника до гетьмана Богдана Хмельницького «на дуже серйозну мову-розмову», – насмішкувато додав вчорашній сотник, а сьогоднішній гетьман. – Ой, побалакаю я з клятим ляхом! За все він відповість, за все. А найперше поверне мені Олену Прекрасну…»

Про Олену Прекрасну Богдан Хмельницький навіть у поході не забував ані на день і з великим нетерпінням чекав на зустріч із нею…

Турецько-татарська експансія загрожувала українцям фізичним знищенням. Шляхетська Польща загрожувала знищенням духовним. Польська шляхта прагнула привласнити величезні простори української землі та закріпачити людей. Католицька церква іменем Христа благословляла будь-які бузувірства і розправи над непокірними «хлопами-схизматами», все роблячи, щоб окатоличити їх. Як свідчить «Історія русів», поляки чинили грабіжництва і звірства, «перед очима батьків спалювали людей на жару і варили в казанах, а потім і матерів віддавали на муки і смерть». І народ України весь час піднімався на боротьбу за волю та кращу долю…

І ось на чолі козацького війська, вчора збіглий сотник, а сьогодні вже гетьман Війська Запорізького рушив на землі «королівщини». Основними вимогами повстанців до польського уряду були: збільшення реєстру, повернення православним українцям забраних у них церков та видачі козакам платні за останні п’ять років. Жаль, але Хмельницький тоді вважав, що воює не з державою та королем, а всього лише з польською шляхтою.

Після обрання гетьманом і укладення військового союзу з Кримом Хмельницький спершу рішуче розпочав відкриту збройну боротьбу зі шляхтою. Протягом 1648 р. він здобув перемоги над польськими військами біля Жовтих Вод, під Корсунем, Пилявцями, здійснив облогу Львова й оточення Замостя. Блискучі перемоги, хоча були й неуспіхи. Та перемог було набагато більше, і величезну територію України було визволено з-під влади Польщі; почалось утвердження нових козацьких порядків та органів влади. А все почалося, як уже мовилося, біля Жовтих Вод.

У квітні 1648 р. 8-тисячна повстанська армія вирушила назустріч польсько-шляхетським збройним силам. Прибувши в урочище Жовті Води, військо Б. Хмельницького, до якого приєдналися чотири тисячі легко озброєних татар, керованих Тугай-беєм, раніше за противника зайняло вигідні позиції між двома рукавами р. Жовті Води. 19(29)IV тут почалися запеклі бої з польським загоном С. Потоцького і Я. Шемберка. 2(12)V сюди прибули послані польським командуванням проти повстанців реєстрові козаки. Біля Кам’яного Затону вони перейшли на бік Б. Хмельницького. 5(15)V селянсько-козацькі загони перейшли у вирішальний наступ. Польсько-шляхетське військо, що вночі вже почало панічно відступати, в урочищі Княжі Байраки було оточене і повністю знищене. Після перемоги біля Жовтих Вод і розпочалася Визвольна війна українського народу за свою волю і кращу долю.

Заледве вражаючою перемогою селян і козаків закінчилося бойовисько біля Жовтих Вод, як кобзарі по всій Україні заспівали:

«Гей, пане, пане Хмельницький, Богдане-Зиновію, наш полковнику Чигиринський, – питатиме українська дума і бажатиме: – Дай, Боже Господи, щоб ми за твоєї голови пили й гуляли, а неприятеля під нозі топтали, а віри християнської на поталу в вічний час не подали!..»

Про Микитинську Січ, де його обрали гетьманом українського козацтва, Богдан Хмельницький ніколи не забував.

Не забув і того разу. Відразу ж, як відгриміла битва біля Жовтих Вод, на честь першої перемоги і на знак вдячності за обрання його гетьманом, Богдан Хмельницький разом із вісткою про бойовий успіх надіслав Січі гостинець – 6 гармат, 4 хоругви, 2 бунчуки, 300 талерів на пиво і 300 талерів на січову церкву.

Були походи і битви, і Богдан Хмельницький вже сам собі не належав. Дивно вийшло. Принаймні гетьман ще довго дивувався: подався на Січ шукати захисту від Чаплинського і сили, щоб його подолати, а негадано, сам на те й не сподіваючись, підняв на війну всю Україну. Вже не проти якогось там Чаплинського, а проти всієї Речі Посполитої.

Але й піднявши проти неї повстання, розпочавши війну, і тоді не забував про Чаплинського і ту образу, що її завдав йому чигиринський підстароста, тож часто нагадував: шукайте, шукайте Чаплинського. Будь-що знайдіть грабіжника та притягніть до мене, маю йому повернути боржок.

Заодно нагадував і про Олену Прекрасну: найдіть прекрасну і прегарну, чарівницю і спокусницю, і теж до мене приведіть…

Але Чаплинський, почувши з якою силою Хмельницький повертається на Вкраїну та про розгром ним війська Потоцького біля Жовтих Вод, аби не ризикувати життям, щез. Забув про свій шляхетний гонор і наче крізь землю провалився. Якщо Хмельницький захопив у полон сина самого коронного гетьмана Потоцького і той нічого не зміг вдіяти, то з ним, Чаплинським, він упорається запросто.

Лише за рік по втечі з рідних міст Хмельницький нарешті повернувся до Суботова. Повернувся як гетьман Запорізького Війська, переможець поляків у битвах біля Жовтих Вод, під Корсунем і Пилявцями.

А повернувшись до Суботова, проголосив його своєю гетьманською резиденцією, тож Суботів в один день наповнився козаками, кінними та пішими, і його вже було не впізнати. І щодень до Суботова мчали гінці, і щодень із Суботова мчали від гетьмана гінці, і ніхто з челяді Хмельницького віри не йняв. Справді-бо, кинутий був до в’язниці, вибравшись із неї, втікав без оглядки на Низ, і ось вам – правителем повернувся. Ледь не королем. Гетьманом такого війська!

Гетьман теж був радий такій переміні у своєму житті, але вряди-годи та й згадував її, Олену Прекрасну, – де вона? Ніхто не міг сказати, де поділася його колишня зваба, і гетьман теж журився.

Олена Прекрасна навіть у сни до нього приходила – така ж чарівна, така ж спокусливо-зваблива.

А якось прийшла й наяву.

У Суботів наче з неба впала – така ж прекрасна, спокусливо-зваблива.

І Хмельницький повірив: щастя у світі білому таки є. І воно не обминуло його. Такої радості, коли вона з’явилася, він не відчував навіть тоді, коли його, збіглого сотника, вибрали на Січі гетьманом.

Ось тепер, як повернулася Олена, він нарешті був уповні щасливий.

Зрадницю треба було негайно скарати – може, й на горло, – за те, що зрадила його і, знехтувавши ним, вийшла заміж за його ворога Чаплинського і навіть у соборі з ним обвінчалася, а він…

Він раптом – сам не встиг і збагнути, як то лучилося, – запропонував Прекрасній руку й серце.

І з’явилася вона в Суботові не якоюсь там побитою сучкою, якою, власне, і була, а чи не левицею, за якою немає аніякої провини і яка вирішила ним покомандувати. Щоправда, щось лисяче в цій левиці проглядало, але він, захоплений нею, не звернув на те уваги. Він, гетьман і непереможений полководець, повелитель такого війська, опустився на коліна перед її стрункими ніжками, обняв їх і, притулившись лицем до її колін, з насолодою вдихав пахощі її тіла, дурманів і чманів. І дурман той і чманіння те було солодкими.

– Гаразд, прощаю. Вставай, – сміялася вона.

«За віщо ти мене прощаєш?» – хотів її запитати, але не зміг, бо ще дурманів і чманів од пахощів її тіла, від її неперевершеної жіночності. Тільки згадка, що цим тілом упивався ворог його, Чаплинський, боляче різонула його, але він здавив люті ревнощі в єстві своєму, утішив себе: але ж він переміг Чаплинського! Переміг, і Олена Прекрасна – віднині його. І треба хутчій насолоджуватися нею, пити, пити й пити її, всю випити – скільки там того життя. Та й раз-бо на світі живеш!

І Богдан Хмельницький, відкинувши всілякі сумніви й ревнощі, засліплений нею, Оленою Прекрасною, негадано – навіть для самого себе негадано, – запропонував їй руку і серце.

– Ти мене береш за себе? – зраділа вона.

– Я тебе беру за себе, – повторив він як присягу. – Ти будеш моєю дружиною, жоною любою моєю, і ми будемо щасливі.

Гетьману тоді йшов шостий десяток, але він почувався безвусим юнаком.

І юнаком упадав біля неї, і таким же юнаком відчував себе біля неї.

– От що творять з нами жінки, – казав і справді мав вигляд щасливого парубка, який вперше прийшов на вечорниці та зустрів там її, свою єдину.

А вона… Вона лисичкою хитренькою вертілася біля нього, липла до нього, зазирала йому в очі, дарувала йому солодкі поцілунки, і він навіть ночі не міг дочекатися, а хутчій тягнув її в потаємну кімнату, аби ще і ще раз насолодитися з нею любов’ю – такою ж незрівнянною, якою була й вона.

Ось тільки не часто випадало їм разом побути – походи, походи, походи, у які він, гетьман, водив своє військо.

І вона, проводжаючи за вуздечку його коня, співала йому українських пісень (коли вона їх вивчила?):

Далі милий запитував свою дівчину, яку, від’їжджаючи, покидав:

А на запитання милого, що ж ти, мовляв, будеш їсти на Вкраїні далекій, відповідала:

Він підхоплював її, садовив до себе на коня, цілував, лоскочучи її своїми довгими козацькими вусами, й опустивши на землю, мчав у свій похід попереду війська, а військо хором співало:

І була різниця лише в одному слові.

У Цезаря – «Прийшов, побачив, переміг…», у нього – «Прийшов, виступив, переміг». Але різниця та в одному слові незначна. Бо він, як і Цезар, переміг, стрімко й навально ринувшись у бій. І Чаплинський – ворог його, здирник і грабіжник, викрадач його щастя, – забіг безвісти (в Польщу чи й ще далі), забіг, навіть кинувши Олену. Очевидно, діяв за принципом: при втечі своя шкура ближче.

Ні, ні, він, Богдан Хмельницький, не підібрав покинутої зваби, він лише повернув собі те, що за правом першості належало йому. І те повернення, перемогу свою, треба було узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, і лише тоді він відчує всю повноту хмільної перемоги.